55, Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного

виконання своїх зобов?язань, тобто встановлювати загальні правила

поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках

двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав

чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для

всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообов?язкової дії, обов?язкові для

всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля

резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів,

тоді як імператорський едикт містив постанови обов'язкові для всього

населення Римської імперії.

73, ПЕтіторний захист -необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За

петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка

стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього

права на спірну річ, повинен був це довести).

92, Рабська пекулія.

Рабовласники надають рабам певне майно для управління, спочатку

просте, а потім все складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного

боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та

інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо

займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони

доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже

заінтересовані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні

господарства вони розраховували на певну прихильність господаря; в)

дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість

накопичити певні кошти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко поширюватись. Надання

рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія

53, Деякі види речей залишилися сугубо

римськими, інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види

був їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає

сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання.

2, розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію,

називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними .

3, рухомі та нерухомі майже не мав правового

значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі

(наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що

не можна було пересувати в просторі

4, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу.

5, родові та Індивідуально-визначені. Якщо для власника мали значення тільки вага,

міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова.

Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні

властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.

81, Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін,

спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення,

зміна або припинення прав і обов'язків.

76, До реальної групи контрактів римське приватне право відносило

чотири контракти:

позику, - це реальний контракт, за яким одна сторона —

позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей

або яку-небудь кількість родових речей у власність.

позичку, - реальний контракт, за яким одна сторо на (комодант)

передає іншій особі (комодатарію) тдивідуаль но-визначену річ в

тимчасове і безплатне користування

схов, - це реальний контракт, за яким одна сторона

— поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю,

депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

заставу.- укладався у випадках, коли застава супроводжувалася

передачею речі заставодержцю.

46, Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов´язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов´язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріальну основу, з якої виникало б зобов´язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов´язанняза стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбавляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов´язання, не здійснилась.