45, Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за

заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок

смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником

сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і

на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно,

в яких частках, в якому порядку тощо. юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач

повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути

складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися

призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну

заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним

вимогам, визначається недійсним. При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про

те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для

підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення

спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту.

54, Підстави виникнення зобов´язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обов´язки, іншими словами, з чого виникали зобов´язання. Відповісти на це запитання можна коротко — зобов´язання виникали з юридичних фактів.

Факт (factum — зроблене) означає дійсну, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення делікту, укладення шлюбу, прогулянку тощо. Факти, що мають правове значення, тягнуть певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення делікту та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не належать до юридичних (прогулянка, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії.

Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, вони завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, якщо землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний або правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм.

Дії, які здійснюються відповідно до норм права, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов´язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти тощо.

Якщо для встановлення, зміни або припинення прав і обов´язків необхідне волевиявлення двох сторін, то такі пра-вочини називаються двосторонніми. Це — договори. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права й обов´язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.

Двосторонні правочини — це договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов´язань і односторонніх договорів, так само як і двосторонніх правочинів, двосторонніх зобов´язань і двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов´язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов´язків), а друга несе тільки обов´язки (і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов´язання), в якому кожна із сторін має права й обов´язки, наприклад договір ку-півлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх договорів (зобов´язань) є розподіл прав і обов´язків між сторонами. Односторонній — це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторон

ній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).

Критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виникнення.

Неправомірні дії поділяють на три види: а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договір або норми приватного права. Приватне правопорушення, яке порушуєдоговір, називається договірним приватним правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати тощо). Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тит підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду. Тит і Лю-цій у договірних відносинах між собою не були, але Тит порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення зобов´язань. Наприклад, договір, як двосторонній правочин, — це юридичний факт, з якого виникає договірне зобов´язання.

Так само виникають зобов´язання з односторонніх правочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов´язань, у пізньому римському праві групували таким чином: а) зобов´язання з договорів — ex contractu; б) зобов´язання ніби з договорів — quasi ex contractu; в) зобов´язання з деліктів — ех delicto, г) зобов´язання ніби з деліктів — quasi ex delicto. Звідси основний поділ зобов´язань: ті, що виникають з договорів, — договірні; ніби з договору, делікту і ніби з делікту, — позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобов´язального права та їхнє співвідношення, щоб вільно ними володіти.

Договір — це акт, з якого виникає зобов´язання; він є правочин (двосторонній), а зобов´язання — це правовідносини. З будь-якого договору виникає зобов´язання, але не всяке зобов´язання є договором, оскільки зобов´язання може також виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з договорів. На практиці іноді договори і зобов´язання вживають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яке включає в себе односторонні та двосторонні правочини. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов´язання, а з односторонніх — не завжди, наприклад із заповіту зобов´язання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправомірна.