47.Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей"сталий

внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії(філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу(понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому"ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям"психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість— це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної

(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.Логічна

структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості— складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції— це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття(радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти(лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.

48.

Інтуїція, так само як і інші форми пізнання, здійснюється неусвідомлено і не є автономним способом пізнання, що йде в обхід відчуттю, уявленню і мисленню”. Іншими словами, інтуїція існує тільки в щонайтіснішому діалектичному взаємозв’язку з відомими формами пізнання, виконуючи при цьому важливу функцію їх прискореного протікання.

інтуїція – це здібність людської свідомості до прискореного, раптового переходу від старих форм знання до нових, в основі якої лежить попередня історична практика і індивідуальний досвід дослідника.

Творчі компоненти є у людини і у складі плотських уявлень, і в системі понятійних образів, як в живому спогляданні, так і в емпіричному і теоретичному. У свідомості людини  функціонують багато понять типу ідеального, націлені на майбутнє.  Але є і плотські уявлення, що є продуктом абстрактного мислення, які містять образ майбутнього, виступають як уявлення-цілі. На них замикаються багато уявлень тільки відбивного типу; інакше кажучи, плотське віддзеркалення неабиякою мірою визначається практикою, майбутнім, тими новими творчими уявленнями, в яких утілюється майбутнє.

Поширеним є розуміння творчості як діяльності людини, що перетворює природний і соціальний мир відповідно до цілей і потреб людини і людства на основі об’єктивних законів дійсності.

Творчість – це процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні і духовні цінності.

Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем – прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу.

Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов’язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою.

До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке не може бути без “інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” – не більше ніж психічна ілюзія.

Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

49.Рівні та форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя.

Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.

Буденна свідомість має і свої переваги порівняно з теорією, бо відбиває світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті; відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда. Буденна свідомість не збігається з індивідуальною, їі призначенням є обслуговування постійних життєвих потреб, життєвих ситуацій, вироблення практичних рецептів для здійснення в конкретних умовах.

Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищий рівень узагальнення дійсності й найрозвинутіша форма організації знання. До теоретичного рівня свідомості належить особлива форма наукового знання - теорія. Теоретична суспільна свідомість узагальнює практику в широких історичних масштабах, виступає ідеальною програмою її розвитку, вона пов'язана з існуванням категорій.

У свідомості виділяють два рівні - ідеологію і суспільну психологію.

♦ Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у. вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією. Суспільна психологія виникає безпосередньо під впливом певних умов соціального буття людей, їх діяльності. Вона не виступає у вигляді узагальненої системи поглядів, а виявляється в емоціях, почуттях, настроях. Ідеї й погляди людей на рівні суспільної психології не мають теоретичного виявлення, вони мають емпіричний характер, інтелектуальні моменти переплітаються з емоційними. Суспільна психологія є частиною буденної свідомості. На формування суспільної свідомості впливають психічні риси нації, своєрідність побуту і звичаї їх окремих верств.

♦ Якщо суспільна психологія створюється безпосередньо в процесі повсякденної життєдіяльності людей, їхнього взаємного спілкування, то ідеологія виступає як більш-менш струнка система поглядів, положень, ідей (політичних, філософських, моральних, естетичних, релігійних). Вона грунтується на широкому (узагальненому) соціальному досвіді -історичному і сучасному.

Якщо суспільна психологія створюється сама по собі, стихійно, в процесі життєдіяльності і взаємодії людей, то ідеологія переважно виступає як продукт свідомої діяльності, що потребує спеціальних зусиль ідеологів. Отже, ідеологія - це система поглядів та ідей, яка прямо чи опосередковано відображає економічні й соціальні особливості суспільства, виявляє становище, інтереси й думи певного суспільного класу і спрямована на збереження або зміну існуючого суспільного устрою.

Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни - еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається в кінцевому підсумку відповідно до змін у суспільному бутті.

Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. Індивідуальна свідомість перебуває під впливом і таких факторів, як рівень розвитку даного індивіда, особистий характер.

У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.

♦ Політика - сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами. Це явище історичне, що виникає з поділом суспільства на класи. Політичні ідеї, політичні установи, інститути, політичні відносини є найважливішою складовою частиною надбудови відповідно до економічного базису.

Залежно від об'єкта політика поділяється на соціальну, економічну, технічну, демографічну тощо. Відносини між націями, групами людей певної країни становлять сферу внутрішньої політики, відносини між державами - зовнішньої політики.

Основу політики становить проблема завоювання, утримання й використання державної влади. Політична ідеологія являє собою систематизоване теоретичне відбиття поглядів певного класу на політичну організацію суспільства, на форми держави, на відносини між різними класами, соціальними групами, на їхню роль у житті суспільства, на відносини з іншими державами і націями.

Велике значення в розвитку суспільних відносин відіграє політична культура - рівень і характер політичних поглядів, знань, переконань громадян, уміння застосовувати їх у процесі громадсько-політичної діяльності, а також зміст і якість соціальних цінностей, традицій та норм, що регулюють політичні відносини.

♦ З політикою тісно пов'язане право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Право завжди виявляє державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу.

Право виникає лише на певному ступені розвитку, коли розклад первіснообщинного ладу призводить до розшарування суспільства на антагоністичні класи, до виникнення приватної власності і прагнення економічно пануючої меншості увічнити і зміцнити своє панування. Право виникає з появою держави, від її імені загальнообов'язковими проголошуються норми та звичаї, які відповідають його класовим інтересам. Держава забезпечує і реалізує правові норми, застосовує для цього в разі необхідності державне примушення.

♦ Мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей. Вона виконує пізнавальну, оцінювальну, виховну функції. Складовими частинами моралі є моральна діяльність (вчинки, поведінка людини), моральні відносини, моральна свідомість.

Норми і принципи моралі, моральні ідеали, почуття становлять систему моралі, яка визначає життєву позицію певної соціальної спільності (соціальної групи), індивіда, орієнтує їх у світі цінностей. Специфікою моралі є те, що вона, на відміну від таких форм суспільного регулювання як економічне право, адміністративне тощо, які спираються на спеціальні установи спеціального державного примушення (право), грунтується на силі переконання, громадської думки, традицій, моральних авторитетів.

Мораль - історичне явище: змінюються уявлення про добро і зло, обов'язок, щастя, справедливість. Можна говорити про загальнолюдську мораль, основні правила людського співжиття (співчуття, дружелюбність, ввічливість), деякі загальні морально-психологічні почуття (сором, вдячність та ін.). Важливим є співвідношення класового і загальнолюдського. У наш час здійснюється повернення до загальнолюдських цінностей, відмова від зведення в абсолют класових норм моралі.

Зачатки моралі виникли ще в первісному суспільстві. З ускладненням сфери морального життя суспільства з'являються своєрідні моральні кодекси (основні норми, правила, заповіді), частково пов'язані з релігією. Моральна свідомість включається в загальний світогляд людини, становить його частину, пов'язана з питанням про сутність людини, уявленням про сенс життя, моральний ідеал, моральні цінності. Мораль поширюється на такі відносини між людьми, що не регулюються державними установами або громадськими організаціями (дружба, кохання). Мораль звернена насамперед до внутрішнього світу і поведінки людини. Вона регулює взаємовідносини між людьми в праці, в побуті, в повсякденному спілкуванні.

Отже, мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що стосуються регулювання поведінки індивідів, погодження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей або певної спільності способів виховання людей, створення і зміцнення певних моральних якостей і відносин.

♦ Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія. Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія.

Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Релігійний культ складається з певних обрядових дій, початок яких має вихідним пунктом первісну магію. Через певні обрядові дії та забобони, встановлювані сучасними релігіями, віруючі звертаються до Бога за втіхою, допомогою. Можна виділити три елементи релігії:

♦ релігійні уявлення;

♦ релігійні почуття;

♦ релігійний культ.

Релігія являє собою найбільш консервативну форму, що спирається на "вічні і незмінні" догмати релігійного віровчення.

До світових релігій належать:

♦ буддизм;

♦ християнство;

♦ іслам.

♦ Однією з найдавніших форм суспільної свідомості є естетична свідомість, тобто мистецтво, виникнення якого належить до докласового суспільства. Мистецтво - естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості -особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

У кожну історичну епоху висуваються на перший план певні форми свідомості, в яких найбільшою мірою концентрується свідомість даного суспільства. В античній Греції особливо велику роль у суспільній свідомості відігравали філософія і мистецтво (театр, скульптура, архітектура). В середньовічній Європі переважаючий вплив на філософію, мораль, мистецтво справляла релігія. Філософія була служницею богослов'я. В XVIII-XIX ст. філософія і література стали основними формами політичної боротьби передових суспільних сил.

50.Несвідоме, свідоме і надсвідоме. Свідомість - це вищий рівень функціонування психіки. Нижчий рівень психіки утворює несвідоме, Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив яких суб'єкт не усвідомлює (А.В.Петровський). Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, за якої втрачається повнота орієнтування в часі та місці дії, порушується мовленнєве регулювання поведінки. У несвідомому стані, на відміну від свідомого, неможливі цілеспрямований контроль людиною здійснюваних нею дій та оцінка наслідків цих дій. До сфери несвідомого належать: • психічні явища, які виникають під час сну (сновидіння); • реакції-відповіді, спричинювані невідчутними, але реально діючими подразниками (“субсенсорні”, або “субцептивні” реакції); • рухи, які були в минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому більше не усвідомлюються; • деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі паталогічні явища, які виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації тощо. Несвідоме - таке ж специфічне людське явище, як і свідомість, і не протиставляється йому. Його (несвідоме) пояснюють як недостатньо адекватне відображення навколишньої дійсності в мозку людини. Вирізняють чотири класи прояву несвідомого: 1. Надсвідомі явища (надсвідоме). 2. Неусвідомлювані спонукання до дійсності (неусвідомлювані мотиви і смислові установки), коли витіснені в підсвідоме (несвідоме) бажання мотивують реальну поведінку (3. Фрейд). 3. Неусвідомлювані регулятори способів виконання діяльності (операціональні установки і стереотипи автоматизованої поведінки), зумовлені образами неусвідомлено передбачуваних подій і способів діяння, що спираються на минулий досвід поведінки. 4. Прояви субсенсорного сприйняття. Тлумачення понять «підсвідоме» і «надсвідоме» Підсвідоме - психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості. У філософській та психологічній літературі підсвідоме нерідко ототожнюють із несвідомим. Проте ці поняття слід розрізняти. Термін «несвідоме» - ширший. Він охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, інтуїцію, автоматизми, лунатизм, гіпноз, гарячку та інші хворобливі стани нестямності). Поняттям «підсвідоме» позначають лише ті феномени психіки, які на даний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте щільно з нею пов'язані, впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко переходять у її сферу. Надсвідоме - рівень психічної активності особистості підчас виконання творчих завдань, який не піддається усвідомлено-вольовому контролю. К. С. Станіславський першим запропонував розглядати цей рівень як вищий етап творчого процесу, що відрізняється як від свідомих, так і від несвідомих компонентів. Надалі П. В. Симонов інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, за якого відбувається рекомбінація колишніх вражень, але на вищому психічному рівні, Результатом взаємодії вражень є художні образи, наукові відкриття, які не усвідомлюються суб'єктом (творцем), але мають об'єктивно (реально) значимий зміст. 51.Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і об’єкт, мета й ціль, засоби та результат.

Пізнання-це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою. Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно- історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні(знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні(категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і

точного,

нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття"об'єкт" та"об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Взаємодія суб'єкта і об'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт, і суб'єкт формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. В цьому плані як без об'єкта не може бути суб'єкта, так і без суб'єкта немає об'єкта, а точніше без суспільно-історичної практики нема ні суб'єкта, ні об'єкта. Хоч об'єкт, звичайно, не конструюється суб'єктом, його свідомістю, а існує об'єктивно, проте об'єктивна реальність не може стати об'єктом без активної діяльності суб'єкта. Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт — предметом, на який вона спрямована.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності. Пізнавальний образ не є копією дійсності і в тому плані (це, по-четверте), що дійсність відображається в ньому, як уже зазначалося, не лише такою, якою вона є, а й такою, якою може стати в результаті практичної діяльності людини, не лише з точки зору сущого, а й можливого. В той же час пізнавальний образ є об'єктивним за змістом, оскільки, по-перше, дійсність відображається в ньому в її об'єктивних зв'язках та відношеннях, по-друге, цей зміст завжди опосередкований практичною та пізнавальною діяльністю попередніх поколінь, які для кожного суб'єкта теж є об'єктивною реальністю. Пізнавальний образ та відображений у ньому об'єкт становлять єдність протилежностей. Вони єдині, тому що пізнавальний образ є образом об'єкта, але в той же час і протилежні, тому що образ по відношенню до об'єкта виступає як ідеальне до матеріального. Пізнавальний образ не є ні матеріальною копією світу, ні особливою умоглядною річчю, що існує поруч з іншими речами дійсності. Пізнання, мислення не створює свого особливого матеріального чи ідеального предмета, воно створює в результаті відображення лише ідеальні образи предметів. Ідеальність пізнавального образу існує лише як активна здатність суб'єкта в своїй діяльності, в духовному плані — в думках, почуттях та цілях відтворювати той чи інший предмет, явище, процес.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

52.Гносеологія та епістемологія.

1.Предмет гносеології та її базові категорії (пізнання, суб’єкт, об’єкт) Епістемологія(грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Види рівні та форми пізнання Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання". Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами. Питання Понтія Пилата до Христа – «Що є істина?» - було і є одним з головних питань філософії. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання). Істина у суто пізнавальному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням аб'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання проте, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльносьті як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання. Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченим процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою. Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного. Абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості обєктивного світу. Це істина цілцісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися. Відносна сторона істини саме в такій неповноті, неостаточності. Проблема відповідності знань об'єктивній реальності відома в філософії як проблема істини. В структурі знань є два боки: один залежить від як фізіології людини так і від культури та іст. епохи, мови. Другий залежить від об'єктивної реальності, від специфіки явищ та процесів що відображаються свідомістю. Зміст наших уявлень та знань, які не залежать ні від людини, ні від людства наз. об'єктивною істиною В іст. філософії виділилися два способи відокремлення в наших знання тошо, що не залежить від людини: Платон - істина-знання про вічні, незмінні ідеї. Другий спосіб: чуттєве споглядання, спостереження. Бекон - істина - долька часу", але це означ, що вона залежить від людини, тому Гобс - створив формулу: істина - донька розуму. Кант: виявлення об'єктивного критерію істиннтсті знань - центральне завдання філософії. Об'єктивна істина не є щось застигле, але виступає, як об'єктивний зміст наших знань, що перевіряються на практиці. Спираючись на теорію пізнання: 1) об’єктивний світ змінюється; 2) Змінюються та розвиваються пізнавальні засоби; 3) знання, що виростають на основі практики змінюються та розвиваються, змінюються і об'єктивна істина. Форма вираження об'єктивної істини, яка залежить від конкретних умов назив. відносною істиною. Таким чином весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш точно чи повно виражають об'єктивну істину. Повне, всебічне знання про якесь явище наз. абсолютною істиною. Знання як предмет епістемології Епістемологія (від грецького-Предмет пізнання знання) – галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності. Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання. Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках. Суб'єкт пізнання - це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати і перетворювати світ. Об'єкт пізнання - це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об'єкта пізнання. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета, що стосувалась б практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпосередньо вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а саме виробництво предметів, що зрештою неможливе без певного знання пропредмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це вже не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання, що виникає, іманентне практиці, що зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності. Філософ Френсіс Бекон підкреслював: якщо самі поняття, будучи основою всього, спутані і необдумано абстраговані від речей, то нема нічого міцного в тому, що побудовано на них. Співвідношенням споглядання і перетворення задається і знання, що набувається: опис явищ або відтворення суті, знання що або знання як.

53.Можливості та межі пізнавального процесу.

Розвиток філософії, науки й інших форм духовної діяльності показує, що в дійсності будь-яке знання є єдністю двох протилежних моментів, сторін - чуттєвого і раціонального.

Воно неможливо без жодного з них. Органи почуттів постачають розуму відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює і робить певні висновки. Без органів почуттів немає роботи розуму, а чуттєві дані тією чи іншою мірою завжди осмислені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Варто мати на увазі, що раціональне (мислення) взаємозалежне не тільки з чуттєвим, але і з іншими - позараціональними - формами пізнання. Велике значення в процесі пізнання мають такі фактори, як інтуїція, уява, фантазія, емоції й ін. Серед них особливо важливу роль відіграє інтуїція (раптове осяяння) - здатність прямого, безпосереднього збагнення істини без попередніх логічних міркувань і доказів.

У сучасній гносеології, хоча і підсилюється інтерес до проблеми ірраціонального, тобто того, що лежить за межами досяжності розуму і недоступне збагненню за допомогою відомих раціональних засобів, але разом з тим усе більше зміцнюється переконання в тому, що наявність ірраціональних шарів у людському дусі породжує ту глибину, з якої з'являються всі нові смисли, ідеї, творіння. Взаємоперехід раціонального і ірраціонального - одна з фундаментальних основ процесу пізнання. Однак значення позараціональних факторів не слід перебільшувати, як це роблять прихильники ірраціоналізму.

Одна з центральних проблем гносеології - чи здатна людина, людство виробити знання, адекватне процесам, що відбуваються в дійсності, одержати достовірне знання про суще? Більшість філософів і вчених ствердно відповідають на це запитання. І цю позицію можна назвати гносеологічним оптимізмом. Однак існує така філософська позиція як скептицизм.

Скептики заявляють, що людське «знання» не що інше, як вираження думок, що можуть бути чи не бути істинними. Вони сумніваються в можливості одержання достовірного й об'єктивного знання про існування навколишнього світу. Декарт - знаменитий філософ ХVII ст. - вважав, що починати процес пізнання потрібно з радикального сумніву. Поки ми не доведемо, що можемо хоч щось знати з повною вірогідністю, ми не повинні стверджувати, що у світі щось реально існує, а не є лише нашою фантазією, сновидінням чи ілюзією, що вселена нам певним злим демоном (зараз цю думку можна перетлумачити на більш сучасній мові: чи не одягнені на нас усіх з дитинства певні шоломи “віртуальної реальності”).

Декарт вважав, що він знайшов такі абсолютно достовірні елементи знання, спираючись на які, можна йти по шляху пізнання. Він cтверджував, що ясність і виразність є тими відмінними характеристиками, що дозволяють нам відокремлювати істину від заблудження.

Однак скептики ХVIIІ ст., насамперед Юм, вважали його подолання скептицизму недостатньо строгим. Вони доводили, що з універсального сумніву взагалі неможливо вибратися. Більш того, при універсальному скептицизмі ми не будемо знати навіть того, у чому власне потрібно сумніватися, тому що це теж є деяке знання.

Це дало підставу сформувати таку гносеологічну позицію, представники якої заперечують (цілком чи частково) принципову можливість достовірного пізнання сутності - агностицизм (від грецького agnostos - непізнаваний).

В історії філософії найбільш відомими агностиками були англійський філософ Д. Юм і німецький філософ І. Кант. Згідно Юму, раціонально довести реальність речей, що стоять за нашим сприйняттям, неможливо. Людині доступні тільки відчуття, їхні відношення і комплекси. Те, що стоїть за відчуттями, на думку агностиків, не може бути предметом наших упевнених суджень, тому що вони не можуть бути перевірені через безпосереднє зіставлення з зовнішнім світом.

Можливо, за почуттєвими сприйняттями ховаються речі, як запевняють матеріалісти. А можливо ці сприйняття збуджує в мені Світовий розум чи Бог, як запевняють ідеалісти. Вийти за межі сприймань неможливо. Тому процес пізнання, на думку Юма, - це “з'єднання, переміщення, збільшення і зменшення матеріалу, що доставляється нам почуттями”. Кант, на відміну від Юма, не сумнівався в існуванні матеріальних «речей у собі», сутностей, однак він вважав їх у принципі непізнаванними.

Важливо зазначити, що скептицизм є важливим моментом усякого серйозного аналізу знання: ні один з видів людського знання не є настільки досконалим, щоб його вірогідність не можна було поставити під сумнів. З іншого боку, агностицизм зміг уловити деякі реальні труднощі і складні проблеми процесу пізнання, що і донині не одержали остаточного рішення.

Це, зокрема, неможливість повного збагнення буття, що вічно змінюється, його суб'єктивного переломлення в органах почуттів і мислення людини - обмежених в своїх можливостях і т.ін.

Світ занадто складний для людського розуміння, у ньому завжди залишаються загадки, невирішені проблеми. Однак багато філософів вважають, що спростування агностицизму міститься в чуттєво-предметній діяльності людей. Якщо вони, пізнаючи ті чи інші явища, навмисно їх відтворюють, то непізнаванній “речі-у-собі” (сутності) не залишається місця.

У філософії сформувалося два підходи до розуміння сутності пізнавального процесу: розуміння його як споглядальне відношення і як діяльнісне відношення людини до світу. У рамках цих підходів сформувалися різні позиції в трактуванні процесу пізнання - пізнання як відображення, пізнання як конструювання суб'єктом об'єкта, пізнання як єдність відображення і конструювання, пізнання як інтерпретація…

Філософи ХVII ст. трактували пізнання як споглядання, як процес і результат відображення суб'єктом об'єкта. Об'єктивний світ впливає на наші органи почуттів і розум, формуючи визначене зображення дійсності у свідомості людини.

Головна перешкода на шляху одержання істинного знання про природу - засміченість свідомості людей перекрученими уявленнями і поняттями, викорінивши які людина одержить достовірне об'єктивоване знання про світ. Ідеал об'єктивованого знання, що затвердився в європейській гносеології, вимагав усунення усього, що в процесі одержання знання пов'язано із суб'єктом і засобами його пізнавальної діяльності.

Однак історія пізнання показує, що знання завжди обумовлені рівнем і характером людської діяльності (теоретичної чи практичної), потребами суспільства, способами одержання знання, і тому змінюється й об'єкт пізнання, знання приймають специфічний вигляд на кожному з історичних етапів суспільного розвитку.

Це дало підставу Канту - основоположнику німецької класичної філософії - припустити, що зовсім не суб'єкт, пізнаючи, відкриває об'єктивні закони, а, навпаки, об'єкт, пристосовуючись до нашого чуттєвого споглядання, стає пізнаваним за законами суб'єкта. Він уперше спробував зв'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей: об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта.

Таким чином, Кант прагнув обґрунтувати діяльнісний підхід до розуміння пізнання. Справжній суб'єкт пізнання - не індивідуальне, емпіричне Я, а деякий суб'єкт узагалі, трансцендентальний суб'єкт, що лежить в основі всякого індивідуального Я, але разом з тим виходить за його межі. Суб'єкт накладає на інформацію, що надходить від органів почуттів, апріорні ідеї і схеми. Об'єкт пізнання, на думку Канта, не даність, а конструкція. Адже вже в емпіричному пізнанні немає повної тотожності між об'єктивно існуючим світом і об'єктом дослідження.

Безпосередня мета пізнання - істина, шлях до якої звичайно складний, важкий, і суперечливий. Питання про те, що є істина? і які способи рятування від заблуджень («ідолів розуму», по Бекону) завжди цікавило людей - і не тільки в сфері науки. Категорії істини й заблудження - ключові в теорії пізнання, що виражають дві протилежні, але нерозривно зв'язані сторони моменту єдиного процесу пізнання.

54.Проблема істини в теорії пізнання.

Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання). Істина у суто пізнавальному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням аб'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання проте, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльносьті як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання. Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченим процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою. Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного. Абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості обєктивного світу. Це істина цілцісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися. Відносна сторона істини саме в такій неповноті, неостаточності. Проблема відповідності знань об'єктивній реальності відома в філософії як проблема істини. В структурі знань є два боки: один залежить від як фізіології людини так і від культури та іст. епохи, мови. Другий залежить від об'єктивної реальності, від специфіки явищ та процесів що відображаються свідомістю. Зміст наших уявлень та знань, які не залежать ні від людини, ні від людства наз. об'єктивною істиною В іст. філософії виділилися два способи відокремлення в наших знання тошо, що не залежить від людини: Платон - істина-знання про вічні, незмінні ідеї. Другий спосіб: чуттєве споглядання, спостереження. Бекон - істина - долька часу", але це означ, що вона залежить від людини, тому Гобс - створив формулу: істина - донька розуму. Кант: виявлення об'єктивного критерію істиннтсті знань - центральне завдання філософії. Об'єктивна істина не є щось застигле, але виступає, як об'єктивний зміст наших знань, що перевіряються на практиці. Спираючись на теорію пізнання: 1) об’єктивний світ змінюється; 2) Змінюються та розвиваються пізнавальні засоби; 3) знання, що виростають на основі практики змінюються та розвиваються, змінюються і об'єктивна істина. Форма вираження об'єктивної істини, яка залежить від конкретних умов назив. відносною істиною. Таким чином весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш точно чи повно виражають об'єктивну істину. Повне, всебічне знання про якесь явище наз. абсолютною істиною. Істина завжди конкретна. Але існують інші соціально значимі оцінки: корисні та некорисні знання, причому корисність, а істинність не завжди співпадають, необхідно врахувати соціальний та культурний контекст в якому використовуються знання. В першу чергу це відноситься, що торкаються питань світогляду, ідеології, політики і т.д. Оцінка - невід'ємний компонент свідомості, що залежить від суб'єкта, з другого боку залежить від об'єктивних умов. Цінності - характеристика не речі як самої по собі, явищ дійсності, включених прямо або опосередковано в суспільні відносини, це прояв соціального буття речі, має таким чином суспільну причину. Типи цінностей розрізняють за предметом ціннісного відношення (матеріальні та духовні) та за суб'єктом (індивідуальні, групові).

55. Абсолютність і відносність як властивості істини

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в тому, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує або спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в тому, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Практика — реальний процес життєдіяльності, у якому і завдяки якому людина, у відповідності зі своїми потребами, інтересами, освоює і творить світ. Оскільки практична діяльність, як за своїм змістом, так і за способом здійснення, носить суспільний характер, вона є не тільки матеріальною діяльністю, але діяльністю суспільно-матеріальною, або ж матеріальною діяльністю суспільних індивідів.

56.Проблема критеріїв істини.

В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою.

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска. Як перевірити ясність і очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі самого знання.

Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого. Це може бути астрономічне спостереження за допомогою телескопа та штучних супутників. Це – промислове і сільськогосподарське виробництво, яке дає змогу перевірити наукові досягнення. Результати соціального пізнання перевіряються всім суспільним життям.