17.Філософія українського духу

В усій філософії українського духу, зокрема в духовній практиці Г. Сковороди, провідний принцип – головним у людському житті є серце. Визначальними ознаками традиційного українського світогляду та життєвої волі індивіда й моральної волі збірної особи народу є кордоцентризм – практична філософія мудрого серця, а також антеїзм – зорієнтованість на духовні цінності хліборобської культури та наснажену енергією Сонця силу питомої землі, з якою людина споріднена серцем.

За Сковородою, єдино можливий спосіб осягнення невидимої суті Всеєдиного – через самопізнання людиною самої себе, тобто істинної людини в серці. В процесі самопізнання й осягнення сакральної суті Всеєдиного й відбувається переродження людини – її друге, духовне, народження. Цей істинний життєвий шлях у давньоукраїнській духовній практиці зветься Шлях Ладу.

Характерна ознака філософії українського духу – філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх психічних (душевних) переживань і пізнавальних процесів. Серце очищається в милосерді, в любові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення«заповітного, священного в собі». Хто народився в чистоті свого серця, той стає творцем свої культури й духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності, а хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність, внутрішню духовну єдність і зовнішню речовинну множинність світу. Бо розум без провідництва духу в серці не досягає сакральної сфери й схильний придумувати, впадати в марновірство, й так відбувається підміна сакрального знання профанним псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом. Микола Гоголь загострив увагу на погордливому прагматичному розумі, який витісняє з людини любов серця й моральність. І така погордлива людина втрачає духовний орієнтир серця: «Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили». Великий український філософ і глибинний педагог Памфіл Юркевич у своєму антропологічному вченні, ядром якого єфілософія серця й сакральна педагогіка серця, відводить провідну роль серцю як осердю духовного життя людини. Серце може «виявляти й розуміти» такі душевні стани, які «за своєю ніжністю, переважною духовністю й життєвістю неприступні для відстороненого знання розуму». Бо дух у серці – джерело сили й волі, а розум – лише інструмент духу. Серце породжує, надихає, а розум диригує, наказує. Серце є основою неповторності й унікальності особистості, і в ньому виявляється закон Усеєдиного Ладу, справедливості, а розум виявляє загальне в діяльності людей.

В українців, як і в народів Сходу, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. Мірилом сили любові чистого серця є його духовна воля, провідна сила питомої української філософії кордоцентризму, що в Данила Туптала (у святительстві – Димитрія Ростовського) розкривається у вченні про внутрішню людину з її індивідуальною долею, в Григорія Сковороди – у філософії мудрого серця, в Памфіла Юркевича – у філософії утаємниченого серця людини тасакральній педагогіці серця, в Миколи Гоголя – у філософії християнського персоналізму, в Пантелеймона Куліша – ухутірській філософії або філософії природи, філософії серця, у Тараса Шевченка – в життєвому принципі щирого серця, в Костянтина Ушинського – у вченні про особисту волю людини, закорінену в серці.

Людина становить собою самостійну силу, коли керується прагненням душі жити, тобто здійснює свою життєву програму, свою духовну мету. Задовольняючи потреби організму, люди перейняті страхом і жадібністю. Живучи духовним прагненням душі, люди керуються любов’ю і взаємодопомогою.

Моральна воля людини є головним дієвим чинником, що забезпечує дотримання триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння. Духовні подвижники – це люди народжені духовно, люди культури. Вони керуються внутрішньою моральною волею й живуть за вселюдським моральним законом і є взірцями для інших. Серед українських духовних подвижників моральна воля найпотужніше явилась у Григорія Сковороди, спосіб життя якого цілковито відповідає його вченню

Згідно з філософією українського духу, людина – це «мікрокосм» (малий світ), бо в глибині свого серця вміщує все, що є в цілому світі (Г. Сковорода). Характерна риса українських філософів, духовних подвижників – прагнення до духовного усамітнення.На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.