11.3. Інформаційна політика держави

Будь-яка держава приймає законодавчі акти, які формують її інформаційну політику, тобто регулюють циркулювання інформації в її інформаційному просторі. Іншими словами, інформаційна політика — це діяльність держави щодо одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

В Україні законодавчі акти щодо інформаційної політики приймає Верховна Рада. Підготовку проектів цих законів здійснюють Комітет Верховної Ради з питань інформації та свободи слова і Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності. Реалізують (виконують) це законодавство органи виконавчої влади (див. їх перелік вище), а також усі ЗМІ, що функціонують на теориторії держави.

Інформаційну політику нашої держави регулюють такі законодавчі акти:

— Конституція України;

— закони України (на цей час їх близько десяти)¹;

— Цивільний, Кримінальний кодекси та Кодекс України про адміністративні правопорушення;

— Рішення Конституційного Суду України;

— декрети й постанови Кабінету Міністрів, що не суперечать чинним законам України;

— міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною;

— принципи і норми міжнародного права.

Основні засади інформаційної політики нашої держави викладено в Законі про інформацію.

Згідно цього Закону (ст. 7) суб’єктами інформаційної політики є:

— громадяни України, інших держав, особи без громадянства;

— юридичні особи України та інших держав;

— українська держава та інші держави;

— міжнародні організації.

До об’єктів інформаційних відносин (ст. 8 вказаного Закону) належить оприлюднена документована і недокументована інформація.

Згідно ст. 5 Закону про інформацію основними принципами інформаційних відносин у нашій державі є:

— гарантованість права на інформацію;

— відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

— об’єктивність, вірогідність інформації;

— повнота і точність інформації;

— законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Вказаний Закон (ст. 6) передбачає такі напрями інформаційної політики:

— забезпечення доступу громадян до інформації;

— створення національних систем і мереж інформації;

— зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

— забезпечення ефективного використання інформації;

— сприяння постійному оновленню, збагаченню та та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

— створення загальної системи охорони інформації;

— сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації та гарантування інформаційного суверенітету України.

Інформаційна політика держави різниться в періоди стабільності й нестабільності (політичної, економічної, воєнної тощо). У період нестабільності в державі можуть вводитися закони, що обмежують надходження населенню масової інформації. Такі законодавчі акти повинні бути затверджені заздалегідь (можливо, з грифом секретності).

Приклад. Під час терористичних актів у Москві керівні органи Росії вводили контроль над інформацією, яку військові надавали представникам ЗМІ. Введення таких заходів керівництвами держав оцінюють неоднозначно.

У разі виникнення нестабільності органи керування інформаційним простором держави (міністерство оборони, служба безпеки, міністурство внутрішніх справ тощо) повинні усунути інформаційну небезпеку й відновлювати безпечний стан в її інформаційному просторі.