сті засвідчують свою готовність розв’язувати конфлікти лише на основі конституції, законів та правових процедур, які самі є наслідком демо­кратичного процесу⁹⁵.

Консолідований демократичний режим гарантує громадянам, що конкурен­ція за місце у владній ієрархії або за здійснення політичного впливу вестиметь­ся чесно та у відповідності з демократично встановленими правовими нормами. Найочевиднішим свідченням досягнення такого стану є наявність згоди щодо по­літичних процедур — виборів президента, парламенту, правил зміни уряду, при­йняття політичних і управлінських рішень; приходу до влади нового уряду в ре­зультаті вільного волевиявлення народу; отримання урядом важелів управління для вироблення нової стратегії; відсутності фактів передачі функцій законно ство­реними органами виконавчої, законодавчої і судової влади іншим органам тощо.

Досвід демократичних змін у різних країнах засвідчує, що далеко не зав­жди політичні еліти здатні тривалий час зберігати відданість демократичним інститутам та процедурам. Інколи вони обирають або повернення до автори­тарного режиму, або так званий недемократичний шлях до демократії. Остан­ній виявляється в тому, що нівелюється змагальність, обмежується свобода слова, правляча еліта намагається контролювати публічне обговорення про­блем, цілеспрямовано спотворює принципи свободи і рівності громадян.

Незавершеність фаз демократичного переходу створює режими неконсо- лідованої (електоральної) демократії та!або гібридні режими. В умовах скон­солідованої демократії існують формальні інститути демократії, і деякі з них працюють, але владні структури мають низький рівень легітимності і довіри. Такий стан девальвує демократичні цінності, проте він може існувати трива­лий час або внаслідок відсутності альтернатив, або під тиском зовнішньополі­тичних чинників. Такі режими не здатні забезпечити стабільне продовження демократичних перетворень і на довгий час приречені знаходитися в проміж­ному стані. Тепер до таких країн аналітики серед інших відносять і Україну. Особливості її шляху до демократії найкраще розкриваються в контексті теорії посткомуністичного переходу.

2. Особливості посткомуністичної трансформації

1. Ілюзії та реалії переходу від комуністичних режимів до

демократії

Розпад комуністичних режимів у Східній Європі і СРСР спочатку поро­див ейфорію щодо повної й беззастережної перемоги демократії та гарантова­ного успіху демократизації. На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості демократичних змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Існувала, наприклад, думка, що на всі пере­творення знадобиться близько 5 років, після чого розпочнеться поступова

⁹⁵ Linz J. & Stepan A. Problems of Transition and Consolidation in Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. — Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1996.

консолідація демократичних режимів. Певні ілюзії поділяли як політичні еліти цих держав, так і представники політичного істеблішменту на Заході. Еконо- мічні перетворення в колишньому СРСР взагалі пропонували здійснити на- віть менше ніж за два роки, для чого у 1990 р. була вироблена «Програма 500 днів»⁹⁶. На практичному рівні такі підходи тривалий час віддзеркалювалися в політиці МВФ, урядових програмах США і неурядових ініціативах приватних спонсорів громадянського суспільства й демократії на посткомуністичному просторі, які надавали підтримку різноманітним недержавним організаціям, приватному бізнесу і державі.

Обкладинка «Програми 500 днів» з підписами її ав- торів та прихильників. Її розробниками були: лідер ліберальної партії «Яблоко» Григорій Явлінський та академік-економіст, радник Президента СРСР М. Гор- бачова Станіслав Шаталін. Вони стверджували, що ця програма забезпечить швидке подолання економічної кризи і перехід до ринкової економіки за рахунок держа- ви, а не за рахунок простих людей.

Концсифія и Ирогромма І

У країнах Центрально-Східної Європи, де процес переходу до ринку й демократії почався раніше (у 1989 р.) і був позначений більшою єдністю суспільств у їх прагненні позбутися комуністичного панування та перейти на загальноєвропейський шлях розвитку, зміни відбувалися не без трудно­щів, але послідовно. В СРСР, а пізніше і в нових незалежних державах, що утворилися на його теренах, уже перші кроки приватизації в економіці та лібералізації політичних відносин, стрижнем якої було допущення політико- ідеологічного плюралізму, показали, наскільки складним і суперечливим буде тут процес посткомуністичної трансформації. Труднощі викликали сумнів частини дослідників щодо неминучості встановлення в цих країнах демократичних режимів, а також щодо застосовності до них теорії демокра­тичного переходу загалом.

Ще на сторінках радянської періодики розгорнулася дискусія про те, чи варто відразу прагнути до встановлення демократії і наскільки потрібна для здійснення переходу «тверда рука» диктатора. Скептики, лідером яких у той час, безперечно, був російський політолог Андранік Мігранян, висловлюва­ли думку про неминучість (і закономірність) перехідного авторитаризму на теренах СРСР. В Україні після здобуття незалежності таких активних захис­ників недемократичних методів «переходу до демократії» не з’явилось. Од­

⁹⁶ К 10-летию разработки «Программьі 500 дней». http://www.yabloko.ru/Publ/500/index.html