Комуністичні тоталітарні або авторитарні режими Перехідні супільства з залишковим авторитаризмом Інституціалізований авторитаризм Нелінійна трансіормація з рухом, що змінює свій вектор Консолідована

посткомуністична демократія

На початок XXI ст. у більшості посткомуністичних країн на захід від укра­їнського кордону утвердилася демократія, а на схід рух у більшості випадків пішов у напрямку авторитаризму. Україна ж, пройшовши декілька кілець спі­ралі перехідного розвитку, ще й досі зберігає ознаки перехідної невизначено­сті. В ній відбулося те, що можна було б назвати «заклиненням демократизації». Створені на другому етапі переходу формальні інституції влади й управління так і не отримали легітимації з боку політичних еліт, не стали визнаними арена­ми політичних змагань, де політичні актори дотримуються законів і користу­ються тими самими правилами демократичної політичної гри. Виник парадокс тривалого існування реально не інституціалізованих формальних інституцій і ведення політичної боротьби не стільки за їх використання для проведення публічної політики, скільки за надання їм такої форми, яка видається бажаною для тієї чи іншої групи політичних гравців. Боротьба заради успіху в майбу­тній боротьбі, а не заради впровадження в життя своїх програмних вимог — це приблизно те, що американський політолог Т.Каротерс назвав «безплідним плюралізмом». Він змінив в Україні режим владного домінування Л. Кучми і обумовив не лише «замороження» третьої фази переходу, а й повернення на­зад, до ситуації, яка склалась десь на межі другої і третьої фаз.

4. Кризи та конфлікти в українському переході до демократії

Під час демократичного переходу Україна пережила кілька серйозних по­літичних криз — у 1994-1996,1999, 2001, 2004 р. — і кожна з них була своєрід­ним уроком демократії, засвоївши який країна піднімалася на новий виток пе­рехідного процесу. В 1994 році конфлікт між угрупованнями політичної еліти привів до дострокового переобрання Президента країни. Уперше на території

СНД відбулася мирна передача влади від однієї, умовно кажучи, «партії» до іншої (саме тоді в Україні виник термін «партія влади» на означення владного угруповання еліти).

Наприкінці 1995 р. виник конфлікт між учасниками конституційного про­цесу: представниками законодавчої гілки влади та Президентом Кучмою. Він стосувався форми державного правління й розподілу повноважень між гіл­ками влади. Виходом з нього став політичний у своїй основі Конституційний договір. Його підписання показало, як можна досягати компромісу між, зда­валося б, непримиренними сторонами конфлікту. Це був український досвід проведення «круглих столів» і укладання «джентльменських угод» на рівні груп політичної еліти.

Наприкінці 90-х років у різку невідповідність із завданнями суспільства прийшло прагнення лівих фракцій утримати керівництво парламентом у своїх руках будь-якими способами. Знову використали не цілком конституційні, але політично виправдані методи створення нелівої центристської більшості й пе­редачі важелів політичного впливу в її руки. Результатом стало різке убування рейтингу лівих партій від виборів до виборів і зникнення із числа альтернатив для України авторитаризму білоруського типу.

Нарешті 2001 р. стався вкрай неприємний для національної гордості й несприятливий для стабільності державних інституцій так званий «касетний скандал», що розкрив потворні сторони політичної кухні, коли вищі керівники держави не гребували методами шантажу й залякування в якості неформаль­них «інститутів» авторитарного правління. Похідним від скандалу став рух «Україна без Кучми», який зіграв не тільки мобілізаційну, але й просвітницьку роль, завдяки чому 2002 р. Україна побачила нового виборця, що перестав під­даватися на технологічні виверти й маніпуляції можновладців та створених на їхні гроші маріонеткових політичних сил.

Найглибша криза виникла 2004 р. внаслідок прагнення правлячих кіл збе­регти владу в своїх руках і на наступний період — незалежно від того, якою буде воля виборців. Неуспішні маніпуляції з конституційною реформою, що мала за­безпечити такий результат, примусила прибічників режиму Л. Кучми зверну­тися до зловживань і грубого тиску під час виборчої кампанії (аж до фізичного насильства щодо спостерігачів), а потім — до фальсифікації результатів прези­дентських виборів на користь кандидата від партії влади В. Януковича. Наслід­ком цього стало одне з наймасовіших у Європі за всю повоєнну історію повстань народних мас, назване Майданом або Помаранчевою революцією. Попри теоре­тичні суперечки щодо правомірності називати його революцією, можемо твердо сказати, що той протест був не менш революційний, ніж усі інші «оксамитові», «кольорові» та «квіткові» революції, що прокотилися Європою і світом в остан­ню чверть XX - першу декаду XXI ст. їх специфіка полягала в тому, що у своїй більшості вони або започатковували демократичний перехід, або підштовхува­ли його вперед, або випрямляли (більшою чи меншою мірою) його траєкторію.

Український виборець у 2004 р. перетворився в Громадянина, що свідомо відстоює свій вибір і свої права та свободи. Завдяки його зусиллям плани щодо

інституціалізації створеного режимом Л. Кучми олігархічного авторитаризму були зламані, право на вільний вибір органів влади, свободу слова та масові антивладні дії — захищені. Відійшли в минуле такі риси «кучмізму», як маніпу­лювання ЗМІ за допомогою так званих «темників» (спеціальних «тематичних» інструкцій із президентської адміністрації), убивства неугодних журналістів, шантаж бізнесменів із залученням органів державної влади, необмежене ви­користання «адмінресурсу» на виборах. Можна стверджувати, що український варіант посткомуністичного, формально не інституціалізованого авторита­ризму, що склався в Україні за час правління Л. Кучми, зазнав поразки. Тому деякі західні політологи події листопада-грудня 2004 р. назвали «другою елек­торальною революцією», яка відчиняє вікно лише у одному напрямку — в бік демократичної консолідації¹⁰¹.

Фактично, Помаранчева революція сприяла подальшій кристалізації де­мократичних інститутів і процедур, формуванню громадянського суспільства та створенню ментальних засад політичної нації. Разом з тим, на думку X. Лін- ца і А. Степана, демократія — це не просто політичний режим, а інтерактивна система із п’ятьма аренами суб'єктів, що взаємодіють: громадянське суспіль­ство, політичне суспільство, верховенство права, державний апарат і еконо­мічне суспільство¹⁰².

Революційні події, крім того, мали не лише позитивний вплив на українське суспільство. Масова мобілізація населення під час протестних акцій напри­кінці 2004 року фактично посилила формування регіональних ідентичностей, внаслідок чого електоральний розкол країни набув виразно територіального забарвлення. І хоч тенденції регіонального розмежування простежувалися вже під час виборів 1994 p., у 2004 р. вони набули інституціонального характеру.

Негативні наслідки мав також постреволюційний синдром завищених очі­кувань і наступних розчарувань відкотом революції, розколом у середовищі її лідерів тощо. Та найголовніше, що та частина політичної еліти, яка очолила Помаранчеву революцію, пізніше не змогла забезпечити післяреволюційний прорив, на який сподівалася більшість людей, що стояла на майданах країни у 2004 р. Демократичними завоюваннями скористалися насамперед ті, у кого було більше ресурсів і впливу, і хто й надалі демонстрував нерозбірливість у виборі засобів для досягнення мети.

Українська політична еліта лише певною мірою змінилася внаслідок рево­люції. Формально визнавши та частково зрозумівши принципи політичного життя за демократії, вона й далі демонструє неспроможність забезпечити вер­ховенство закону і діяти за правилами демократичної політичної гри. Її групи відрізняються тільки мірою своєї незрілості для переходу до стійкої, консо­лідованої демократії. Свідченням цього стала політична криза, яка у 2007 р. призвела до політично зумовленої, хоч і демократичної за перебігом вибор-

¹⁰¹Fairbanks Ch. Revolution reconsidered // Journal of Democracy. — 2007. — Vol. 18. — No. 1. — P. 56.

¹⁰²Linz J. & Stepan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation. Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. — Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1996. — P. 14.

137

чої кампанії та дочасних парламентських виборів. Але й після виборів продо­вжувалося свавілля політичних акторів і посилювалась дисфункція владних інституцій. Певні цілком демократичні дії державних діячів і політиків пере­пліталися з порушеннями ними як спільних домовленостей, так і законів, з намаганням «обіграти» опонентів, застосовуючи не формальні правила, про­писані в законах, а хитрощі та маніпуляції. Фактично всі групи політичної елі­ти демонстрували невміння чи небажання зміцнити демократичні інституції настільки, щоб їх функціонування більше не залежало від волі окремих осіб.

Загалом, досвід демократизації в Україні підтверджує чітко сформульова­ну в транзитології тезу про те, що остаточний результат демократичного пере­ходу завжди невідомий. Він також підштовхує й до іншого, не менш важливого висновку — про нелінійність процесів переходу у країнах, в яких демократич­ні інституції доводиться творити з чистого аркуша. Тільки у випадках, коли суспільства повертаються до ще не забутих принципів і практик політичного життя, демократична трансформація є відносно швидкою та легко прогнозо­ваною. В іншому разі слід визнати неминучість «припливів» та «відпливів», «наступів» та «відступів», а відтак і розтягненість перехідного періоду в часі.

ВИСНОВКИ

Розвиток демократії у XXI столітті набуває глобального масштабу. Досвід по­ширення демократії свідчить про певні закономірності появи демократичних режимів або сходження зі шляху демократичного розвитку, а також про те, що демократія вимагає певних структурних та процедурних передумов: націо­нальної єдності, ефективної держави, достатньо високого рівня економічного розвитку та громадянського суспільства.

Демократичний перехід має стадіальний характер, причому ці стадії (фази) проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість фаз та їхня ре­зультативність залежать від сукупності внутрішніх і зовнішніх умов, за яких від­бувається перехід. Тому в процесі демократичних переходів можуть народжува­тися різноманітні конфігурації електоральних демократій, що мають дуже мало спільного з ліберальною демократією.

Враховуючи різноманітність шляхів до демократії, вчені не виключають, що в перспективі будуть знайдені нові форми політичних взаємодій і суспіль­ного врядування, які істотно відрізнятимуться від тих, що вже існують у краї­нах Заходу або відомі з історії.

Незважаючи на очевидність переваг ліберальних цінностей і західних мо­делей демократії, становлення демократій у посткомуністичних державах, осо­бливо в тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР, наштовхнулося на непередбачені труднощі. Значна частина колишніх радянських республік нині утворила консолідовані або неконсолідовані авторитарні режими. Інша час­тина перебуває в перехідному стані і має гібридні режими, і лише Балтійські країни створили системи консолідованої демократії.