16. Загальні риси середньовічної філософії: періодизація, основні представники. Філософія ф.Аквінського.

Європейська середньовічна філософія займає великий відрізок часу в історії – V – XIVст. (умовно за точку відліку звичайно приймають Vст. – століття краху Римської імперії та закриття Академії Платона), хоча процес становлення середньовічної філософії охоплює і епоху I – IVст. У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.

Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Серед апологетиків формується дві лінії:

1) латиномовна (західна);

2) грекомовна (східна). Так, наприклад, Філон із Александрії (І ст.) намагався обґрунтувати основні догми християнства на основі платонізму, піфагореїзму, стоїцизму. На відміну від неоплатонізму, що тлумачив абсолют як безособистісне, Філон стверджував особистісне буття Бога, що створив конечний світ і людину. Представник західної лінії Квінтин Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.), зберігши точку зору грецької філософії на Логос, зв'язав його з Ісусом і обґрунтував вчення про святу Трійцю, що є принципово важливим для християнської теології. Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Назва цього етапу походить від слова "патер" – "отець" (мається на увазі "отець церкви"), він триває з I по VI ст. Основні представники – Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.), та ін. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.

З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. 

Схоластика (від грецьк. scholasticos- школа) являла собою сугубо шкільну (університетську, монастирську) мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. Схоластика формувалася в період з VIII по XIIст. і її розквіт приходиться на XIII – XIV ст. Найбільш повно ідеї ранньої схоластики – IX-XIIст. – відбиті в працях Іоанна Еригени, Ансельма Кентерберійского, "класичної" схоластики – XIII-XIVст. – у працях Альберта Великого, Фоми Аквінського. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були "схоластиками", що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. В цей час особливо відчувається вплив філософії Аристотеля і його силогістики. Увага до аналізу понять засобами формальної логіки часто призводило до того , що сама філософія зводилась виключно до маніпулювання поняттями – до саме тієї "схоластики", яку критикували за нежиттєздатність, надуманість, беззмістовність. Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.). У своїй об'ємній праці "Сума теології" Фома дав зразок схоластичного мислення і основаних на ньому методів викладу теоретичних проблем. Разом з тим, він виявив себе як майстер систематизації і компромісу; ми маємо справу з теолого-філософським синтезом віри і розуму. Сам факт такого синтезу відбивав ту обстановку, що складалася до XIIIст. у богослов'ї. Справа в тому, що в Європу стали проникати нові ідеї з арабського Сходу, де краще знали праці Аристотеля і могли тлумачити їх більш вільно. За дорученням Римської курії Фома переробив вчення Аристотеля в християнсько-католицькому дусі. Аквінат створив богословсько-філософську систему, що не протиставляла аристотелізм католицьким догмам, а використовувала його для обґрунтування і захисту католицького віровчення.Цікавим є вирішення Ф.Аквінським питання про співвідношення філософії і теології, віри і знання (науки). Наука і філософія, на думку Фоми, описують навколишній світ, спираючись на розум і досвід. Теологія "пояснює", наприклад, такі чудеса: зцілення хворих, воскресіння з мертвих, чудеса природи і т. ін., одержуючи істину за допомогою одкровення, Священного писання. У зв'язку з цим Фома сформулював ряд принципових положень:1.Теологія самодостатня: вона використовує науку і філософію з метою кращого розуміння божественних істин, але не залежить від них.2.Істини теології мають своїм джерелом одкровення, а істини науки – чуттєвий досвід і розум. Тому вони (теологія і наука) не заважають одна одній, а лише доповнюють одна іншу, існують в згоді. Власне, кажучи, Фома говорив про гармонію віри і розуму. Він стверджував, що в релігії і теології є ряд положень, що мають потребу у філософському обґрунтуванні, не тому, що вони не можуть без нього обійтися, а тому, що будучи доведеними, вони стають ближче людині як мислячій істоті і тим самим зміцнюють її віру. Доказу піддаються положення про буття Бога, його єдиність, особливості його діяльності, безсмертя людської душі. Доказ цих положень і утворює той теоретичний зміст, яке є загальним у філософії і християнсько-католицькій теології. 

17. Загальні риси філософії доби Відродження: періодизація, основні представники. Епоха Відродження (або Ренесансу) – це період європейської

історії з середини XIV – до кінця XVI століття. Цю епоху часто

називають перехідною – від середньовіччя до Нового часу, від феода-

лізму до капіталізму. В Європі це був час зародження мануфактурної

промисловості, розвитку міського життя, торгівлі, приватного

підприємництва, великих географічних відкриттів. У сфері духовного

життя поруч із церковною культурою з’являється світська.

Загальні риси філософської думки епохи Відродження:

• гуманізм та антропоцентризм (людина – найвища цінність;

думка спрямована на осягнення сутності людини в її

взаємовідносинах зі світом);

• пантеїзм (від грец. – бог скрізь) – ототожнення Бога та

природи (це принципово інше у порівнянні з традиційним

осмисленням поняття Бога);

• натуралізм (зародження основ наукового природознавства);

• антисхоластична спрямованість (орієнтація пізнання на досвід,

а не на відповідність церковним догмам);

• ставлення до античної культури як до ідеалу (вивчення

античної філософії та мистецтва).

Микола Коперник (1473-1543). Основний твір: «Про обертання

небесних сфер». Коперник висунув ідею геліоцентричної світо-

будови. Згідно з цією ідеєю, Земля не є нерухомим центром світу, а

обертається навколо своєї вісі та водночас навколо Сонця, яке

знаходиться у центрі Всесвіту.

Джордано Бруно (1548-1600). Основні твори: «Про причину,

початок та єдине», «Про монаду, число та фігуру». Центральна

категорія його вчення – Єдине. Це і причина буття, і саме буття речей.

Пантеїстична картина світу за Д. Бруно: Бог не протистоїть світу як

творець, а знаходиться в самій природі як її внутрішня рушійна сила.

Бруно висунув також тезу про нескінченість і вічність Всесвіту, в

якому безперервно відбуваються рух та зміни. Переосмислюючи

геліоцентричну теорії М. Коперника, Дж. Бруно відкинув ідею єдиного

центру. В універсумі безліч світів, і кожен з них має свій центр – зірку.

Галілео Галілей (1564-1642). Основні твори: «Діалоги про дві

найважливіші системи світу», «Зоряний вісник». Галілей здійснив

систематичне обґрунтування геліоцентричної системи світу. Його

вважають засновником наукового природознавства – саме Галілей

перше використав математику для опису результатів експериментів.

Галілей досліджував рух тіл і сформулював закони механіки. В такий

спосіб вперше в історії людства з’явилося поняття фізичного закону,

закону природи.