27. Основні риси західноєвропейської філософії др. Пол. Хіх-поч. Хх ст.

28. «Філософія життя»: основні ідеї, представники""Філософія життя", течія друга підлога. XIX - начала XX століття - поставило життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуває себе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливої йому. Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя як потік, невловима розсудливими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і так даліУ "філософії життя" можна виділити три основні школи: академічну "філософію життя" (В. Дильтей, Г. Зиммель)," творчу еволюцію" А. Бергсона (1859-1941) і його послідовників, "філософію волі" Ф. Ніцше (1844 - 1900) і його послідовників.

1. Академічна філософія життя. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід".

2. "Творча еволюція" Анри Бергсона. На відміну від інших представників "філософії життя" Бергсон у своїх роботах спирався на природознавство. На основі концепції "життя" він прагнув побудувати картину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вченняА. Бергсона - життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя - це безперервне творче становлення. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчою еволюцією. В результаті, світ в зображенні Бергсона, з'являється як єдиний, безперервно і що безповоротно розвивається, спонтанний і непередбачуваний. Народжуючи усі нові і нові форми, він знаходиться в стані безперервного становлення. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелект, по Бергсону - це розумне і розсудливе пізнання, що досягло вищих форм в методах фізико-математичних наук. Інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла на елементи і так далі, а потім конструює з них штучні єдині картини світу. Бергсон не заперечує пізнавальних можливостей інтелекту, проте інтелект зовсім не створений для того, щоб осмислити еволюцію, у власному значенні цього слова, тобто безперервність зміни

3. Філософія волі, волюнтаризм: "воля до влади" на основі "волі до життя". Поняття Воли, як основи усього істотного,Ніцше запозичує у Шопенгауэра. Проте, якщо для Шопенгауэра Воля служить підставою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-моральний відтінок. "Життя, за його словами, прагне до максимуму почуття влади". "Воля до влади" - це найбільш значущий критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого громадського явища. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина в усіх сферах своєї життєдіяльності. З права сильного, "волю до влади" Ніцше виводить усі підстави моралі. Він стверджує, що мораль, визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття переваги одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими).

29. Загальні риси філософії екзистенціалізму Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції —Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Сімома де Бовуар (1915-1986); в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955); в Італії — Пікколо Аббаньяно (1901- 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карібського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.

30.

Вчення З.Фрейда про несвідоме

Фрейд, Зигмунд (1856 - 1939) - віденський професор психіатрії, знаменитий учений, автор нового психологічного вчення про несвідоме (психоаналіз).

Поняття несвідомого дуже ретельно досліджене З.Фрейдом, у його "теорії несвідомого", яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме, як дію природжених інстинктивних потягів в психічному житті людини, що в свою чергу ще

й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

До області несвідомого входять сновидіння, "субсенсорні" реакції, неусвідомлювані рухи, деякі безцільні спонукання до діяльності, марення, галюцинації тощо.

Несвідоме не можна прирівнювати до тваринної психіки, тому що воно настільки ж специфічно людський прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відбиття світу в мозку людини.

З.Фрейд під несвідомим розумів потяги людини, які їй не вдалося реалізувати, оскільки вони виявилися суперечними соціальним нормам. Це, за Фрейдом, призводило до їх витискування до сфери несвідомого. Своє існування ці потяги виявляють у обмовках, застереженнях, сновидіннях.

Також до неусвідомлених явищ в життєдіяльності людини належить група надсвідомих процесів.Інтуїція—спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.

31.

Шелер про природу людини та її місце у Всесвіті

Людина, її місце у світі, положення в бутті і відношення до бога — центральні питання філософії антропології. Філософія людини виходить при цьому з нетрадиційно-метафізичного визначення самої суті філософствування, що розуміється не просто як розгляд і аналіз буття як би ззовні, з позиції нейтрального спостереження, а як співучасть і співробітництво людини в житті світу, виконання зверхсвітових цінностей, причетністю до абсолютного, солідарність із всіма існуючим. Людина єдина істота у всесвіті, завдяки якому світ знаходить свою самосвідомість. Саме тому вивчаючи людину, філософська антропологія знаходить відповідь і на традиційне питання метафізики про те, що є абсолютно існуюче буття. Щодо буття можливі активна і пасивна позиції: світ має потребу в досконалості світу. Це одна зі старих дилем як філософії, так і релігії. Акт фі-лософствування М.Шелер розуміє як смиренність, готовність служити речам, світу і богу, людина активний співучасник світу і це дає підстави для самотрансцендування людини до бога, для обожнювання людини. На відміну від східно-православного розуміння цього процесу в дусі боголюдини, Шелер близький до концепції людинобожества. Людині, міркував М.Шелер, повинно бути зрозуміло як незалежний від біологічної природи дух, підпорядкований новому порядку і новій єдності, заснованому на любові. Людина може бути правильно зрозумілий лише в. світлі ідеї бога, як рух і перехід до божественного. Це визначає теоморфізм навчання про людину, що виразно проступає в заключній частині відомої роботи М.Шелера Місце людини в космосі. Людське пізнання йде не від емпірії, а від безпосереднього збагнення сутності. Подібність феноменології з богопізнання полягає в тому, що зверхвідчуття інтуїція відокремлює випадкове від необхідного, дозволяє вбачати в яке являє істотне. Звідси техніка феноменологічна редукції чимось нагадує апофатичну теологію; вона показує і знімає те, що сутність не є, а також аскетику: відмовлення від себе в імя бога, збагнення сутності є шлях до обожнювання людини.

32

Релігійна філософія XX ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Специфіка релігійної філософії в тому, що вона не стільки філософія, скільки засіб обґрунтування або аргументації прийнятого у певній релігії символу віри. Мета її – витлумачення того символу віри, що вважається абсолютною істиною.

Інша функція релігійної філософії – пристосування теології (релігії) до світових знань та світорозуміння, тобто до науки, етики, мистецтва, політики, права, педагогіки.

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність

33.

Основні етапи розвитку позитивізму

Позитивізм ( фр. positivisme , Від лат. positivus - Позитивний) - філософське вчення і напрям в методології науки, що визначає єдиним джерелом істинного, дійсного знання емпіричні дослідження і заперечує пізнавальну цінність філософського дослідження. Позитивізм - основна теза: все справжнє (позитивне) знання - сукупний результат спеціальних наук.

Основна мета позитивізму - отримання об'єктивного знання.

Позитивісти об'єднали логічний і емпіричний методи в єдиний науковий метод. Сутність єдиного для всіх наук методу, що забезпечує надійним і достовірним знанням закономірностей природи, була виражена в маніфесті "Віденського гуртка", опублікованого в 1929 р.: "Ми охарактеризували наукове світорозуміння в основному за допомогою двох визначальних моментів. По-перше, воно є емпірістской і позитивістським: існує тільки дослідне пізнання, яке грунтується на тому, що нам безпосередньо дано (das unmittelbar Gegebene). Тим самим встановлюється межа для утримання легітимною науки. По-друге, для наукового світорозуміння характерно застосування певного методу, а саме методу логічного аналізу "

Прийнято виділяти чотири етапи розвитку позитивізму:

1. Перший (класичний) позитивізм. Засновник - Огюст Конт. Представники: Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер.

2. Емпіріокритицизм. Представники: Ернст Мах, Ріхард Авенаріус.

3. Неопозитивізм або логічний позитивізм. Представники: Готлоб Фреге, Бертран Рассел, Людвіг Віттгенштейна, Віденський гурток, Львівсько-Варшавська школа та ін

4. Постпозитивізм. Представники: Карл Поппер, Томас Кун, Імре Лакатоса, Пол Фейєрабенд, Майкл Полані, Стівен Тулмін.

Основоположником позитивізму є французький філософ Огюст Конт ( 1830-і рр..). У програмній книзі "Дух позитивної філософії" ( 1844) Конт представляє людство як зростаючий організм, що проходить у своєму розвитку три стадії: дитинства, юнацтва та зрілості.

34.

Українська філософія як культурно-історичний феномен

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення.

Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу – Острозької академії. Це Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Нова Княгиницький, Христофор Філалет.

Вперше в Україні почала викладатися філософія в Києво-Могилянській академії. Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли проблемам пізнання істини, суті пізнання. Розглядались також проблеми матерії, простору, руху. Більш детально слід зупинитися на філософських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722–1794), "українського Сократа", що зробив вагомий оригінальний внесок в українську філософію. Г. Сковорода був всебічно освіченою для свого часу людиною, досконало знав стародавні та нові європейські мови, старогрецьку філософію і літературу. Для філософських поглядів Г. Сковороди характерним є те, що при ідеалістичному, в цілому, розв'язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції "трьох світів" та "двох натур". Згідно із нею весь світ складається з "макрокосму", тобто природи, "мікрокосму", тобто людини, та "світу символів", тобто Біблії. Одним із глибоких положень філософії Сковороди є визнання природи як причини самої себе. Одним із головних питань в суспільних поглядах Сковороди було питання про сутність людини та шляхи, які можуть привести людину і народ до щастя.

35.

Г.Сковорода – родоначальник української класичної філософії.

Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії.

Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблій та християнських традицій, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання: ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній певності, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє − на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, філософ, по суті, пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятися до найвищих вершин. Але, прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі, поза цією єдністю.

На ґрунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Воно міститься у нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний світ, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект: людське щастя втілюється не тільки в духовних пошуках, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці.

Його філософія є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком визначення українським народом свого місця у суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людської природи дії.

 

36