18. Філософія Нового часу: загальна характеристика. Емпіризм та раціоналізм.

Філософія нового часу у ході розвитку пройшла 3 етапи:

1.Епоха наукових революцій – формування нової картини світу, зміна уявлень про лдину -17 століття.

2.Доба поширення просвітницьких ідей по всій Європі – 18 століття

3.Перша половинна 19 століття – доба німецької класичної філософії.

Епоха нового часу характерна розвитком мануфактурного виробництва, що зумовило розвиток знання, для удосконалення.

Формування нової системи світогляду почав Галілей и закінчив Ньютон, навівши математични доведення астрономіних явищ.

Проблема істинності знання стає центральною проблемою всієї новоєвропейської філософії, що визначило характерні особливості філософії нового часу:

1.Емпіризм (Ф. Бекон)

2.Раціоналізм (Р. Декарт)

Одною з головних причин утвердження філософії нового часу є незмінність та універсальність раціональних принципів у природі та світі, принципів загального плану.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з'являється об'єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

19. Теорія пізнання т.Гоббса та Дж.Локка

Одним з видатних представників англійської філософії, який сприйняв нове природознавче мислення, був Томас Гоббс (1588-1679 рр.). Його філософська думка формувалася під впливом політичних подій, зокрема Англійської революції, очевидцем якої він був. Знайомство та дружба з Ф. Беконом, а також з Г. Галілеєм, Р. Декартом, вивчення їхніх поглядів сприяли запереченню ним схоластичних доктрин.

Об'єктом філософії Гоббс вважає будь-яке тіло, яке можна уявити і порівняти з іншим Філософія не займається теологією, яка є вченням про те, що належить не до тіла. Звідси математичний (геометричний) метод пізнання.

В онтології мислитель акцентував увагу на матерії як єдиній субстанції, а всі явища, предмети, речі, процеси вважав формами вияву цієї субстанції. Матерія — вічна, а тіла та явища — тимчасові, вони виникають і зникають. Матерія є суб'єктом усіх змін, хоча виступає як щось якісно однорідне, безколірне, як система якісних величин. Рух розуміється тільки механічно.

Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 рр.), який навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв постійний інтерес до філософії і природознавства. Головна його праця - «Дослідження про людський розум».

Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).

Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу ( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

20. Вчення про монади Г.Лейбніца Лейбніц протиставив вченню Спінози про єдину субстанції вчення про множинність субстанцій, які він назвав монадами. (Поняття «монада» в перекладі з грецького означає «єдине», або «одиниця».) а поглядами Лейбніца, монада проста й неподільна. А це означає, що монада не є матеріально-речовим освітою, не має протяжності. Сутність кожної монади становить діяльність, яка виражається в безперервній зміні станів. Щось подібне ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі.

Лейбніц наділяє монади сприйняттям, уявленням, прагненням і потягом. У силу цього він порівнює їх з людською душею. Монади, підкреслює Лейбніц, називаються душами, коли у них є почуття, і духами, коли вони володіють розумом. Монада чужа пасивність. Одні з них активні в потенції, інші - актуальні. Монада Лейбніца - це, за висловом Л. Фейєрбаха, не тільки багатобарвний, але і багатогранний кристал, що не відає спокою. Кожна монада-замкнутий космос, звідси і знамените вислів Лейбніца: «монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти».

Всі монади можна умовно розчленувати на три класи. Перший клас - «голі» монади, які складають неорганічну природу (каміння, землю, траву і т. п.). Другий клас складають монади, що володіють відчуттями і споглядання, і притаманні тваринам. У них діяльність переважно пасивна, пасивний, а самосвідомість їм не властиве. Третій, найвищий, клас монад утворюють душі людей. Їм властива активність свідомості, пам'ять, здатність до міркування і самосвідомість. На вершину піраміди (сходи) Лейбніц поміщає вищу монаду - Бога. Перехід від одного класу до іншого класу монад означає зростання їх ступеня свідомості або розумності, що тотожне зі ступенем її волі.

21. Філософія Просвітництва Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції.    Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай» весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього. Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за відсутності науки як взірця істинності, релятивізували і суб´єктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно об´єднує, не підривало віри в розум, а створювало культ розуму.    З погляду історичного розвитку, Просвітництво є актом самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення. В період Середньовіччя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних координатах. В епоху Відродження вона наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками, заданими іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму цінності, як сучасна наука і демократична держава, починається з епохи Просвітництва.    Теоретичною передумовою Просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.    Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.    Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694—1778), Етьєн Кондільяк (1714—1780), Шарль-Луї Монтеск´є (1689—1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709—1751), Клод Гельвецій (1715— 1771), Поль Гольбах (1723—1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Джон Коллінз (1676—1729), Бернард Мандевіль (1670—1733) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679—1759), Александр Баумгартен (1714—1762), Готгольд Лессінг (1729— 1781) та ін.

22. Б Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі. Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ^ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.