Міфологічна школа

Міфологічна школа – науковий напрям, в основі якого лежить уявлення про міфи, легенди та інші форми духовної культури народу як прояв його духу, національної самосвідомості та народної сутності. Вважається, що міфологічна школа сформувалася на початку XIX ст. в Німеччині, а її засновниками були брати Я. і В. Грімм. Подібні ідеї в Росії розвивали Ф. Буслаєв, І. Худяков, О. Котляревський, в Англії – М. Мюллер, у Франції – А. Пікте, в Італії – А. де Губернатіс, в Україні – О. Потебня. Ра­зом із тим в українській етнології традиція міфологізації має більш давнє коріння і більш ґрунтовну основу.

Міфологічна школа українознавства зросла на ґрунті течії, близької за суттю до міфологізму, – романтизму, якому притаманне перебільшення значення історичних подій та національних явищ, тобто їх певна ідеалізація та міфологізація. Ця міфологема історії і буття взагалі характеризувала не одне покоління українських істориків та етнографів, починаючи від М. Маркевича і закінчуючи М. Грушевським. В етнографічних дослідженнях Маркевича, наприклад, як і в його головній історичній праці «История Малороссии», пройнятих ідеями волелюбності й протесту проти будь-якого гноблення, можна бачити й ідеалізацію історичного минулого України, зокрема козацтва, нерозуміння соціальної природи станів, перебільшення зна­чення емпіричного матеріалу, передусім народних оповідок та легенд.

Міфологізоване осмислення етносоціальних проблем на українському ґрунті так відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства – його схильністю до фантазувань. Ос­тання ж замішана на глибинних шарах архаїчної землеробської культури, побудованої на міфології, демонології, культі. Українці – народ із надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією. Ця риса на науковому рівні була помічена ще О. Пипіним та Є. Огоновським, котрі називали її «уродженим інстинктом». Са­ме вона і вплинула на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, а пізніше й етнографії, про­явившись наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у вигляді підвищеного інтересу до старовини, національного характеру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі.

Найбільш послідовним прихильником міфологічної шко­ли був А. Афанасьєв, котрий убачав в усьому земному не­бесне начало, доводячи до крайнощів німецькі міфологічні теорії. Те ж робив і О. Потебня, започаткувавши у 30-х роках XIX ст. класичну міфологічну школу в українському народознавстві. Це знайшло відображення у його працях «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле и сродных с нею существах», «О купальских огнях и сродных с ними представленнях» (1867) та ін.

Романтизм та міфологізм по суті стали основою, на якій зароджувалась українська етнографія та її перший науко­вий центр – харківський. Гурток «Харківські романтики», очолюваний І. Срезневським, об’єднував відомих народо­знавців – К. Сементовського, В. Пассека, М. Костомаро­ва – прихильників міфологічної школи. Пізніше до неї бу­ли причетні М. Цертелєв, М. Максимович і навіть ранній М. Сумцов.

Міфологічна школа відіграла позитивну роль у збудженні громадського інтересу до витоків рідної історії та культури, у піднятті цілих шарів народного духовного життя, і в цьому полягає її значення. Разом із тим вона слабує на певну однобічність підходів до осмислення реалій, спрощеність трактувань процесу розвитку культури, навіть на деяку реакційність світобачення. Щоправда, остання риса найменшою мірою стосується української міфологічної школи, оскільки міфологізацію земного вона уявляла як природний процес, на відміну від подібних шкіл в інших країнах, котрі у руйнації колись єдиної індоєвропейської культури бачили загальний регрес культури і цивілізації. Проте українська міфологічна школа має й інші досить серйозні вади, головна з яких — ігнорування об’єктивних законів розвитку соціальних і національних явищ. Утім, традиції міфологічної школи виявилися настільки життєздатними, що регенеру­ється і в сучасних умовах: дедалі більше з’являється праць, у яких хід земних процесів пояснюється лише космічними явищами, а розв’язання соціальних проблем відшукується у космосі.

Відчутного удару класичній українській міфологічній школі завдали М.Сумцов, Ф.Вовк. Порівняльно-історичний метод стає визначальним для вітчизняної етнографії, а приклад чудового його використання — праці Ф. Вовка, насамперед «Этнографические особенности украинского народа» (1916).