Географічний детермінізм. Дифузіонізм. Школа геополітики в політичній етнології.

Дифузіонізм (від лат. diffusio – поширення, розтікання, проникнення) в етнології сформувався наприкінці XIX ст. В етнології поняття «дифузія» почали використовувати для позначення процесів поширення явищ культури шляхом контактів (торгівлею, переселенням, завоюванням і т. ін.) між етносами. Дифузіоністи заперечували висновок еволюціонізму про поступаль­ний прогресивний розвиток культури, спростовували ідею самостійного розвитку подібних явищ культури в схожих природно-географічних умовах. Натомість вони доводили, що елементи культури є унікальними, виникають лише один раз у конкретних географічних умовах, а з центру свого виникнення поступово поширюються в просторі і часі. Дифузіоністи ідею прогресивного розвитку людства підмінювали принципом її просторового і часового поширення. Вони ставили перед собою мету – виявити області походження окремих культур чи культурних явищ, відтворити шляхи їх поширення у просторі і часі і точно їх фіксувати на мапах.

Засновником геополітики був професор Мюнхенського і Лейпцігського університетів Фрідріх Ратцель (1844-1904). У своїх основних працях «Антропо географія» і «Народознавство» він висвітлював картину розселення людства на Землі, вивчав вплив природного середовища на політичне життя етносів, становлення особливостей їх політичної культури і характер взаємин із сусідами, досліджував поширення культурних явищ по країнах і зонах та фіксував їх на картах. Ратцель твердив, що раси змішуються, мови з’являються і зникають, етноси гинуть, етноніми замінюються, і лише культурні предмети зберігають свою сталу форму і ареали побутування. Тому слід старанно вивчати і фіксувати шляхи поширення культурних явищ, бо культурні контакти не лише сприяють їх поширенню, а й спричиняють процеси стирання відмінностей між культурами різних етносів.

Фрідріх Ратцель сформулював основні теоретичні засади дифузіонізму:

- принцип поширення взаємовпливу культур та їх зміни шляхом запозичення;

- ідею одного чи кількох центрів початків людської культури;

- тезу про відносну незалежність явищ культури від людини, яка є лише їх носієм, тобто відіграє другорядну роль.

Ці теоретичні положення згодом були розвинуті різними школами і теоріями дифузіонізму та географічного детермінізму.

"Етнос - явище географічне та біофізичне", яке "завжди прибране в ту чи іншу соціальну оболонку". "Поширену думку про те, що етноси нібито зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою недоведеною", - підкреслював Л.Гумільов. "Отже, - підсумовував він. - етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси".

Антропогеографія (географічний детермінізм) Засновником антропогеографії був німецький етнолог і фольклорист Лео Фробеніус (1873-1938), автор відомого дослідження «Походження африканських культур» (1898). Застосовуючи принципи природничих наук до вивчення культури, він розробив підхід до культури як до живих організмів, до живих істот. Він писав: "Я стверджую, що кожна культура розвивається як живий організм, вона, таким чином, переживає народження, дитинство, зрілий вік і старість і, нарешті, вмирає. Отже, культури не створюються людьми, народами. Вони народжуються з природних умов, точніше із взаємодії і поєднання старих культур. Хоча культури не створюються народами, вони не можуть пересуватись без людей, а тому культури "вимушують людей переносити себе".

Л. Фробеніус та його послідовники вважали культуру майже за живу істоту, говорили про її цілісний характер і «культурну душу», що залишають глибокий слід у всіх культурних елементах. Виходячи з цього, вони поділяли культури, як живих істот, на чоловічі – патріархальні і жіночі – матріархальні. (Н.Бердяєв). Водночас, згідно з принципами біологічної класифікації, вони шукали одиниці класифікації культури. Ці пошуки привели Л. Фробеніуса до запровадження, у відповідності до географічних зон, поняття «культурних кіл» як методичної концепції вивчення культур. На цій основі він виділив тотемне, західно-аф­риканське, індійське, семітське, малайсько-нігерійське, азійське та інші кола культур.

Культурно-історична школа (теорія «культурних кіл»). Під назвою «теорія культурних кіл» відомий особливий напрям, що був розроблений німецьким істориком-медієвістом і етнологом Фріцом Гребнером (1877-1934). В остаточному вигляді вона була ним викладена в книзі «Метод етнології» (1911). Ф. Гребнер вважав, що кожне явище культури (тотемізм і магія, лук і стріла, чоловічі союзи, міфологія і т.п.) з’являються в історії людства лише один раз в одному місці. З цього місця вони поширюються по всьому світу. На його думку це означає, що повторюваності в історії людства немає, а значить, немає загальних закономірностей розвитку людства.

Всі явища культури Гребнер вважав строго індивідуальними. Незважаючи на це в них зустрічаються прояви схожостей і однаковостей. Вони трапляються навіть у територіальне віддалених етносах та місцях. Сюди такі явища потрапили шляхом міграції і контактів. Усі схожості і однаковості культури, де б вони не перебували, оголошувалися належними до одного культурного кола, такими, що походять з одного центру. Метод «культурних кіл» зводився до вивчення географічного поширення культур, визначення належності окремих елементів культури до конкретних «культурних кіл». Всі досягнення етносів Землі на їх додержавній стадії розвитку Гребнер згрупував у шість культурних кіл (культур), а в кожному з них виділив 20 головних складових елементів. До таких елементів він відносив предмети матеріальної культури, явища суспільного життя і духовної культури. До неї близька «Віденська школа» Вільгельма Шмідта (1868-1954) – католицького священика з широкою лінгвістичною і етнологічною ерудицією. Свої погляди Шмідт виклав у 1912 р. в праці «Походження ідеї Бога». Ідея Бога в нього була визначальною, тому автор прагнув довести давність тих культур, у котрих можна виявити ідеї віри в єдиного Бога, ознаки моногамії, патріархату, держави і т. ін.