Тема 7. Грошові реформи

Негативні соціально-економічні наслідки інфляції примушують окремі держави вдаватись до таких радикальних заходів, як грошові реформи, тобто до повної або часткової перебудови грошової системи з метою стабілізації грошового обігу. Такий спосіб використовується лише тоді, коли інші відомі способи стабілізації грошей не спрацьовують або не дають бажаного ефекту.

Найважливішою метою грошової реформи є надання національній валюті характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого підвищення її купівельної спроможності й конвертованості. Оскільки «твердість» національної валюти має два тісно пов’язані між собою, але не тотожні аспекти зовнішній  стабільність обмінного курсу національної валюти, і внутрішній  стабільність цін, тобто відсутність інфляції, то, вибираючи модель проведення грошової реформи, украй важливо чітко визначитись щодо напрямку «вектора твердості» національної валюти у просторі цих двох вимірів.

7.1. Класифікація грошових реформ

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Реформи значно різняться за цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи можна класифікувати так

1. Становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й функціональну структурну перебудову всієї системи грошово-валютних і кредитних відносин. Вони були типовими під час переходу від біметалізму до монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей за умов створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

2. Часткова зміна грошової системи, коли реформуються ок­ремі її елементи назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922—1924 роках  це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети «совзнаки» на банкноти «червін­ці». Такий підхід прийнятний за зміни влади.

3. Проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко грошова реформа має всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2–16 вересня 1996 р. Нова незалежна держава потребувала власної національної грошової системи, а глибока інфляція — проведення ефективних заходів загальної санації еконо­міки і фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. У процесі грошових реформ можуть застосовуватися такі методи стабілізації валют дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція  процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, «заморожування» цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних вкладень шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов’язкових резервів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками дефляція  протилежність інфляції. Інфляція  це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження рівня цін. Попервах дефляція може спричинити негативні наслідки  скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та ін. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

Деномінація  обмін усіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахунком у цій пропорції цін, тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів, платіжних зобов’язань тощо. Унаслідок деномінації відбувається укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що веде до швидкого зменшення грошової маси в обігу; спрощуються і здешевлюються всі розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації проводились тричі дві в 1922—1923 рр. і одна в 1961 р. В Україні деномінацію було проведено 1996 р. у співвідношенні 100.000 крб. за 1 гривню.

Необхідність деномінації пояснюється тим, що внаслідок інфляції занадто збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації, тобто «викреслювання зайвих нулів», очевидна, оскільки відпадає потреба в оперуванні надто великими числами як у готівкових, так і безготівкових розрахунках, що потребує меншої кількості розрядів для проведення операцій і дає можливість економніше вводити інформацію. Крім того, обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют матимуть такі самі порядки величин.

Певне значення має і психологічний фактор. Адже національна валюта, обмінний курс якої щодо основних світових валют виражається числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча насправді це не завжди так. Із цієї причини країни, національні валюти яких «накопичили» багато нулів, звичайно проводять деномінацію. Пригадаймо хоча б заміну старих франків на нові у Франції в післявоєнні роки. У 1958—1960 рр. у Франції було проведено деномінацію франка у співвідношенні 1001. З 1960 р. старий франк було взагалі вилучено з обігу. Відповідно до цього було перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка до долара (з 493,7 франка до 4,937 франка за долар). Проте такі дії не є обов’язковими, і деякі країни зі стабільними валютами деномінацій не проводять (наприклад Японія, Італія).

Нуліфікація  оголошення державою знецінених грошових зна­ків недійсними.

У безнадійних випадках держава вдається до нуліфікації, тобто до анулювання наявних грошових знаків, щоб розпочати все з «чистого аркуша». Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. Таким заходом користуються за радикальної зміни влади або для створення власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій екстремальній формі трапляється рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними й вилучені з обігу без викупу повністю знецінені асигнації колишнього королівського уряду. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу обміном на нові знаки в надзвичайно низькій суто символічній пропорції. Наприклад, у СРСР (1922—1923 рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими; у Німеччині 1924 р. 1 нова рейхсмарка  на 1 трлн старих марок; у Греції  50 млрд старих драхм — на 1 нову. У всіх цих випадках фактично відбувалася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою ця операція мала вигляд дено­мінації.

Девальвація  знецінення національної грошової одиниці порівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунко­вими одиницями. Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют щодо національної валюти, тобто у зниженні курсу національної валюти.

За золотого стандарту, коли державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют і існував прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація проявлялась у зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Девальвація стимулює експорт, робить його дешевшим. Проте імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація має однозначно негативні наслідки: значне подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін на всі товари.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу. Наприклад, у зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця останній був кілька разів девальвований протягом 1990—1991 рр., унаслідок чого ринковий курс його до амери­канського долара на кінець 1991 р. досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалася з українським купоно-карбованцем протягом 1992—1995 рр.

За сучасних ринкових умов девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності продукції, урегулювання платіжного балансу тощо. Більше того, за режиму плаваючих курсів валют девальвація може відбуватись стихійно у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація  підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Головна причина ревальвації  тривале активне сальдо платіжного балансу держави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальвацію може спричинити якась велика валютна спекуляція, коли на національну валюту обмінюється така сума іноземної валюти, що перевищує інтервентні можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних валютно-кредитних організацій, оскільки збільшується пропозиція іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові девальвації. Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ревальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери змушені давати більше власної валюти за ревальвовану, проте це погіршує конку­рентоспроможність експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, бо для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерезидентам у національній валюті, після її ревальвації отримують значний зиск, і ринкова ціна її в іноземній валюті зростатиме в міру ревальвації. Для населення, з одного боку, ревальвація приваблива тим, що вона спонукає зниження цін на імпортні товари і гальмує інфляцію, проте з іншого  вона призводить до зменшення експорту, що створює реальну загрозу безробіття. Тому оцінювати ревальвацію необхідно, виходячи з макроекономічної ситуації.

За золотого стандарту ревальвації піддавалися відносно сталі валюти збільшенням офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Відповідно підвищувався їхній курс щодо знецінених валют. Так, 1973 р. німецьку марку було двічі ревальвовано  у березні її золотий вміст і офіційний курс було підвищено на 3%, а в червні  ще на 5,5%. Проте обмін марки на золото не відновлювався. У такий спосіб проводили і ревальвацію швейцарського франка, японської єни. Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалась тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Така ситуація була невигідною для експортерів і боржників та, навпаки, забезпечувала невиправдані доходи імпортерам і кредиторам. Щоб усунути такі «перекоси» у зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

Тепер, коли золотий вміст валют скасовано, ревальвація проявляється в підвищенні курсу національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності, а тому зникла потреба у ревальвації і девальвації як елементах грошової реформи. За умов плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валюти щодо інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.

Отже, і ревальвація, і девальвація  явища однаково небажані. Політика регулювання валютного курсу має бути такою, щоб і інтересам експортерів не заважати, і стабільність національної валюти утримати. Тобто валютний курс має бути певним компромісом між інтересами експортерів і стабільністю грошей. Для України нині прийнятним варіантом вирішення проблеми є встановлення досить вузького валютного коридору і проведення в його межах відповідної курсової (кон’юнктурної) політики.