10.1. Історичні аспекти розвитку та сучасний стан світової соціальної політики

У різні історичні епохи, починаючи з дохристиянських ча­сів, серед людей завжди були як ті, хто потребував соціаль­ного захисту, так і готові прийти на допомогу іншим. Людині як особистості тією чи іншою мірою властиві доброчинність, благодійництво, солідарність із чужим горем, гуманізм, спів­чуття. Розвиток сімейних і суспільних відносин розширював можливості для цих благородних проявів душі.^

З часом спорадично почали діяти програми соціальної до­помоги нужденним членам громад, які не мали достатнього доходу для забезпечення мінімального рівня споживання. Церковні общини, доброчинні організації та місцеві уряди у пошуках способів допомогти людям, які потрапили у скрутне становище, започатковували програми “останньої надії”. З

10.1. Історичні аспекти та сучасний стан

269

року в рік діяльність цих організацій розгорталась, щедріши­ми ставали винагороди та допомоги, але все ж залишалися недостатніми. Тавро бідності та злиднів уже давно лягло на значну частину людства. | Першими бідняцькими законами слід вважати “Ордонанс про робітників і слуг” (1349) і “Закон про бідних” (1601), прийняті в Англії. Згідно з цими законами, відповідальність за допомогу бідним покладалася на місцеву владу чи церковні парафії. Такі ж закони поширилися в усій Європі, а згодом і в Новому Світі. Біднота отримувала певну допомогу, здебільшого харчами та одягом; невдовзі з’явилися шпиталі, притулки та робітні будинки для бідних. Фінансува­лися видатки на соціальні потреби, як правило, з державних і муніципальних фондів, згодом до них долучилися пожертви релігійно-національних організацій і приватних осіб. З часом ці програми, окрім бідних, почали охоплювати й інші категорії населення: непрацездатних людей похилого віку, вдів, інвалі­дів. \Набули чинності державні допомоги робітникам, які за­знали каліцтва і травм. Не забули й про сім’ї, що втратили годувальників, сиріт. Це вже був новий тип соціальних про­грам, які забезпечувалися з компенсацією прибутку та медич­ною реабілітацією. Першість у наданні цього типу допомог посіла Німеччина (1838). Фінансувалися подібні програми з відрахувань працедавців, а розміри цих відрахувань залежа­ли від ступеня ризику травмування чи каліцтва у відповідній галузі. Британський закон 1848 р. долучив до цієї системи не лише працедавців, а й приватні страхові компанії.

Наприкінці XIX ст. зроблено перші спроби наукового під­ходу до з’ясування причин такого соціального зла, як злидні, окрім самої лише голої їх констатації. На початку XX ст. Ка­нада та деякі європейські країни запровадили більш центра­лізовані системи державного ексклюзивного фонду, відповідні адміністративні структури та соціальні допомоги. Із розвит­ком економічних систем виробничі можливості особи поступо­во вивільнялися з-під різного виду обмежень (природних чи майнових). На межі XIX-—-XX ст. у деяких індустріально роз­винених країнах почали впроваджуватися нові соціальні про­грами, а саме: безкоштовні освіта та лікування, розвиток сис­теми соціальної допомоги та страхування тощо.

Уперше пенсійне забезпечення шляхом соціального стра­хування запровадив канцлер Німеччини О. Бісмарк 1889 р. Саме в той час почали вивчати потреби громадян, тобто про­водити тестування бідності. Прибуткоперевірені чи потребо-

270

10. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

перевірені пенсії для людей похилого віку з’явилися на по­чатку XX ст. і поширилися в усіх індустріальних країнах. Слід зауважити, що царська Росія також не стояла осторонь питань пенсійного забезпечення. Перший російський закон про “допоміжні товариства” у гірничій галузі з’явився ще 1861 р. Низкою законодавчих актів 1901, 1903 та 1912 рр. в Росії було започатковано соціальне страхування, аналогічне до чинного в європейських країнах.

Розвиток і поширення системи соціального пенсійного страхування зумовлені створенням у межах Версальського договору (1919) Міжнародної організації праці (МОП), яка перебрала на себе вирішення багатьох соціальних питань. Першими конвенціями МОП були конвенції про робочий час у промисловості (№ 1); охорону материнства (№ 3); працю жі­нок у нічний час (№ 4); мінімальний вік прийому на роботу в промисловості (№ 5); нічну працю підлітків у промисловості (№ 6). Запроваджене 1928 р. у Радянському Союзі пенсійне забезпечення з незначними змінами дійшло до наших часів. Чинна тепер у світі система пенсійного забезпечення сформу­валась до кінця Другої світової війни.

Досить давню історію мають програми із забезпечення або оплати коштів медичним службам чи шпиталям. Значного розвитку вони набули в середньовічній Європі та на теренах України — в XV—XVIII ст. Найбільш повно вітчизняний до­свід з організації соціального захисту, зокрема медичної до­помоги “для людей убогих, старих, зломних та духовних, яко і свецких і людей рицерських”, створення потужної мережі монастирських шпиталів під патронатом Запорізької Січі, висвітлено у праці С. Верхратського „Історія медицини”. За­галом ці програми, починаючи з XIX ст., фінансувалися міс­цевими адміністраціями та товариствами взаємодопомоги. Ба­зою цієї політики слугували домовленості між інвесторами (держава, громада тощо) і лікарями про форми надання, кіль­кість і систему оплати лікарських послуг. На розвиток цих програм помітно вплинула конвенція МОП 1944 р. “Про ме­дичне обслуговування”, яка спрямувала державні інститути на надання соціальних гарантій усьому населенню за будь- яких непередбачених обставин, що загрожують здоров’ю чле­нів суспільства.

Теорія та практика соціальної політики, зокрема соціаль­ного захисту, є продуктами новітньої доби і найбільш інтен­сивного розвитку набули наприкінці XIX ст. На межі XIX та

10.1. Історичні аспекти та сучасний стан

271

XX ст. відбулася зміна самої концепції соціального захисту. Стара ліберальна система, яка ґрунтувалася на засадах інди­відуалізму, самодопомоги і доброчинності, втратила сенс і поступилася місцем новій парадигмі, яка декларувала певну соціальну відповідальність держави за добробут своїх грома­дян. В економічній думці з’являється потужний соціальний напрям, представники якого — члени “Союзу соціальної полі­тики” значну увагу акцентували на розвитку соціальних ре­форм і державної соціальної політики, що, своєю чергою, спрямовувалися на поліпшення умов життя людей та впровад­ження революційних збурень. Прихильниками такої позиції були М. Вебер, В. Зюмбарт, Г. Шпенглер та інші західні еко­номісти і соціологи. Не стояла осторонь цих питань і римо- католицька церква, яка енциклікою “Кегит ІЯоуагит” (“Нові справи”, Рим, 1891 р.) виступила на захист найманих робітни­ків, інших знедолених людей. У своєму посланні “О квестії соціальній” (1904) до духовенства митрополит Андрей Шеп- тицький великого значення надає вирішенню і пом’якшенню соціальних проблем. Це послання підтримав І. Франко.

Проблеми соціальної справедливості та соціального захис­ту завжди були предметом різноманітних соціальних дослід­жень, на їх основі формувалися різні доктрини. Одна з них, вироблена за радянських часів, стала прикладом негативного досвіду для людства. Декларуючи соціальну справедливість, держава загального добробуту радянського зразка насправді була імперією зла, в якій пересічна людина перетворювалася на безправний гвинтик. За умов загальної монополізації дер­жавної власності “в державі загального добробуту радянсько­го типу” люди не мали жодного вибору господарської діяль­ності, їм нав’язували певний спосіб життя, навіть приватного. Фізичне винищення класу дрібних виробників — куркулів і ремісників, розквіт масового споживацтва, зрівнялівки у роз­поділі доходів, значна мілітаризація економіки, подвійна мо­раль, згубне ставлення до природних ресурсів — ось непов­ний перелік “переваг” соціалістичного ладу, рудименти якого ще довго проявлятимуться у сучасному та майбутньому пост­радянських держав.

Більшість соціальних програм започатковані в період між світовими війнами, під час великої депресії на Американсь­кому континенті і набули найбільшого розвитку в ЗО—60-х роках XX ст. Саме тоді з’явилися і поширилися інститути і системи мотивації до праці ринкової економіки, наслідком

272

10. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

чого стали зміни не лише у фіскальній чи фінансовій політи­ці, а й у механізмах суспільних відносин, зокрема у психоло­гії правлячих класів та найманих працівників. У підвалини соціально орієнтованої ринкової економіки було закладено принцип, згідно з яким держава не може стояти осторонь ви­рішення питань соціальної політики. Соціально орієнтована економіка могла формуватися лише за умови створення дер­жавою відповідних механізмів взаємодії різних соціальних сил. Про це свідчить досвід виходу американської економіки з тяжкої депресії 30-х років XX ст. та діяльність “батька” ні­мецького “економічного дива” — Людвіга Брхарда й уряду повоєнної Німеччини, які лише завдяки використанню широ­кої палітри інструментів соціальної політики зуміли ефектив­но відновити зруйноване війною народне господарство. Розви­ток західноєвропейських країн в 50—70-х роках XX ст. су­проводжувався зростанням ролі держави у формуванні соці­альної політики, зокрема розгалуженого та ефективного соці­ального захисту. Соціальне буття починає базуватися на па­ритетній взаємодії держави, працедавців і громадських орга­нізацій. ' Держава, спираючись на міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торговельну діяльність, організовує диференційовану систему адресних соціальних витрат і бере в ній безпосередню участь. Відіграючи активну роль у провадженні соціальної політики, держава за умов ринкової чи перехідної економіки не перетворюється на зви­чайний великий відділ соціального забезпечення. Ефективна організація окремих елементів і всієї системи соціального за­хисту створює умови для узалежнення якості і кількості соці­альних послуг від продуктивності та результативності праці окремого члена суспільства, загальних економічних результа­тів суспільного виробництва. Швидке економічне зростання країн Старого та Нового світу дає підстави для висновку про те, що рівень соціального захисту і соціальної політики зага­лом — це не лише наслідок, а й фактор прискорення чи упо­вільнення економічного розвитку.

Важливого значення набувають процеси, пов’язані з гло­балізацією соціальної політики, вони ставлять держави за­гального добробуту в конкурентні умови, піднімають пробле­ми самої соціальної політики до наддержавного рівня та по­рушують питання ефективного регулювання розвитку країн з перехідною чи ринковою економікою в інтересах добробуту населення.

10.2. Типи соціальних держав

273

10.2. ТИПИ СОЦІАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Система соціальної безпеки, яка охоплює соціальним за­безпеченням громадян незалежно від їхніх трудових внесків (хоча цей фактор і враховується при розподілі певних соці­альних виплат), ґрунтується на принципах соціальної справед­ливості і поширюється на всіх осіб, які потребують матеріа­льної підтримки. Утвердження держав загального добробуту (соціальних держав), що почалося після Другої світової війни, зумовлене економічним розвитком країн західної демократії. Слід зауважити, що в цих соціальних державах будь-яке ре­формування розглядається крізь призму втілення соціальних ідей, оскільки соціальна політика є завжди пріоритетною.

Найбільш відомою є класифікація держав загального доб­робуту, розроблена Г. Еспінґ-Андерсеном, в основу якої по­кладено аналіз ознак доступності та ступеня охоплення насе­лення певними соціальними виплатами і доходами з одночас­ним врахуванням реального впливу різних політичних сил на цей процес. Врахування таких політичних факторів, як роль лівих сил в уряді, стійкість консервативних традицій, ступінь авторитарності влади, дає змогу поділити держави загального добробуту за ознаками консерватизму, лібералізму або ж со­ціалізму в державному устрої на три основні типи: консерва­тивний, ліберальний і соціалістичний (соціал-демократич- ний).

Соціальна держава консервативного (або корпоративно­го) типу насамперед надає перевагу соціальному страхуванню перед адресною соціальною допомогою та здійснює його, вра­ховуючи розшарування населення за соціальним статусом та доходами. Ступінь вертикального перерозподілу доходів при цьому незначний.

Ознакою соціальної держави ліберального (або обмеже­ного) типу є переважання адресної соціальної допомоги; роль суто державного обов’язкового соціального страхування не­значна. Державна підтримка надається різноманітним формам приватного страхування. На прийняття державних рішень не впливають ні ліві, ні консервативні політичні сили.

Соціалістична (соціал-демократична) соціальна держава визначається розвитком і впровадженням всеосяжних систем перерозподілу доходів, що сприяє ефективному пом’якшенню ступеня майнового розшарування суспільства. Для створення