Лекція 8. Профілактика інфекційних хвороб

Інфекційний процес. Епідемічний процес. Основні напрямки протиепідемічних заходів. Профілактика інфекційних захворювань у школі. Федеральний закон "Про імунопрофілактику інфекційних хвороб". Поняття про імунітет і його види. Календар профілактичних щеплень. Основні ознаки інфекційних захворювань. Повітряно-краперебігні інфекції (кір, краснуха, скарлатина, вітряна віспа, дифтерія, коклюш, паротит, поліомієліт, грип, ОРЗ, туберкульоз). Шлунково-кишкові інфекції (дизентерія, холера, тифо-паратифозні захворювання, сальмонельози). Харчові отруєння бактеріальними токсинами (отруєння стафілококового походження, ботулізм). Гематогенні інфекції (правець, вірусний гепатит). Зоонози (сказ, лептоспіроз, орнітоз, сибірська виразка, токсоплазмоз, туляремія, енцефаліт кліщовий, ящур). Хвороби, що передаються статевим шляхом (гонорея, сифіліс, генітальний герпес, СНІД, захворювання, викликані хламідіями, трихомонелами). Загальні принципи профілактики інфекційних захворювань.

ІНФЕКЦІЙНИЙ ПРОЦЕС

Інфекція в перекладі з латинського позначає зараження. До інфекційних захворювань ставляться ті, які розвиваються як відповідна реакція організму на впровадження й розмноження хвороботворних мікроорганізмів. Характерною й відмінною рисою інфекційної хвороби є здатність збудника поширюватися в оточенні захворілі й викликати нові випадки захворювань. Тому інфекційні хвороби називають заразними. Сутність інфекційного захворювання становить інфекційний процес - результат протиборства організму хворого й мікроорганізмів, що впровадилися. У ході розвитку інфекційного процесу відбуваються порушення будови й функції уражених органів і систем організму, що приводить до розладів нормальної життєдіяльності людини. Характер розвитку інфекційного процесу, особливості перебігу захворювання й виходи хвороби визначають наступні фактори:

1. Хвороботворні властивості (патогенність) збудника: а)його вірулентність (здатність проникати через захисні бар'єри організму людини); б) його репродуктивність (здатність інтенсивно розмножуватися в тканинах інфікованого

організму); в) його токсигенність (здатність виділяти бактеріальні отрути або токсини).

2. Захисний потенціал організму людини або його сприйнятливість до інфекційного початку, що залежить від: а)резистентності або несприйнятливості до інфекції в результаті вродженого або придбаного імунітету; б) реактивності, стану системи захисних сил організму.

3. Умови середовища перебування, що визначають можливість взаємодії макро- й мікроорганізму. Збудники, які можуть викликати інфекційний процес, називаються патогенними, а ця властивість - патогенністю. Ступінь патогенності конкретного збудника оцінюється як вірулентність. Говорять про високу або слабку вірулентність патогенних мікробів. Збудниками інфекційних захворювань є бактерії, віруси, риккетсії (сипний тиф), мікроскопічні гриби, найпростіші. Для позначення стану зараженості організму найпростішими використається термін "інвазія" (від панцира. Іnvasіon - вторгнення, навала). Вхідні ворота збудника (місце проникнення інфекційного початку в організм людини): шкіра, слизуваті оболонки, мигдалини.

Інфекційна доза. Щоб людина занедужала, тобто, що б виник інфекційний процес, необхідна відповідна інфекційна доза, різна в різних збудників і різна для кожної людини. Наприклад, мінімальні дози для туляремії - 15 живих паличок, сибірської виразки - 6000, дизентерії - 500 мільйонів мікробних кліток.

Специфічність інфекційного процесу. Інфекційний процес завжди носить специфічний характер, тобто залежить від виду збудника. Холерний вібріон може привести тільки до розвитку холери, вірус грипу викликає грип, дизентерійна паличка приводить до виникнення дизентерії, вірус кору - до кору й т.д. У процесі динамічного розвитку практично будь-якого інфекційного захворювання можна виділити характерні періоди:

1. Інкубаційний або латентний (схований) період хвороби, що триває від моменту зараження до появи перших ознак захворювання (грип - від декількох годин до 3 днів, СНІД - роки);

2. Продромальний період хвороби (провісники). У цей період переважають загальні для всіх хвороб симптоми: загальне нездужання, підвищення температури, головний біль, загальна слабість, стан дискомфорту. Наприкінці продромального періоду при деяких інфекційних захворюваннях з'являються специфічні симптоми (сип при корі або скарлатині);

3. Клінічний період хвороби (розпал хвороби), коли симптоматика хвороби розгорнута найбільше повно, і специфічні ознаки хвороби проявляються найбільше яскраво; апогей інфекційного процесу;

4. Результат інфекційного захворювання: а) видужання, б) летальний результат, в) хронічна форма, г) видужання із залишковими явищами перенесеного захворювання або з його ускладненнями, д) бактеріоносійство.

Форми перебігу інфекційного процесу. По гостроті перебігу інфекційної хвороби підрозділяються на 1) гострі: грип, кір, скарлатина, вітряна віспа й ін.; 2) хронічні: малярія, туберкульоз й ін. Багато інфекцій мають гостру й хронічну форми: дизентерія, бруцельоз й ін. Розрізняють також латентне (сховане) перебіг, коли збудник, розмножуючись, перебуває тривалий час в організмі й не викликає клінічних симптомів хвороби. Іноді цю форму хвороби називають безсимптомною інфекцією.

Бактеріоносійство - особлива форма взаємини між мікроорганізмом і людиною. Частіше спостерігається в період після видужання від інфекції. Характерно, що мікроб в організмі є, а ознак хвороби вже немає. Здорове бактеріоносійство - це коли взагалі ніяких ознак хвороби не розвивається, незважаючи на впровадження хвороботворного мікроорганізму.

Змішана інфекція - це зараження декількома хвороботворними збудниками (кір і скарлатина, дизентерія й черевний тиф).

Вторинна інфекція - це, коли, наприклад, після вірус ний інфекції (грип) розвивається запалення легенів, викликане бактеріальною флорою.

Осередкова інфекція - наприклад, фурункул, виразка сифілітична, туберкульоз можуть бути локалізовані. Якщо інфекція поширюється по всьому організмі, говорять про генералізації процесу (наприклад, від фурункула виникає сепсис).

Суперінфекція - повторне зараження тим же збудником, коли ще не закінчилося захворювання. Наприклад, не видужавши від грипу, хворий може одержати додатково "порцію" вірусів від іншого джерела інфекції. Перебіг хвороби обтяжується.

Реінфекція - повторне зараження тим же видом мікроба, але вже після повного видужання від попереднього зараження. Перебіг хвороби легше, тому що є імунітет.

Рецидив - це повернення хвороби, загострення при хронічному її перебігу.

Ремісія - період відносного благополуччя при хронічному перебігу захворювання між рецидивами.

Кожна з форм інфекційного процесу має свою клінічну й епідеміологічну значимість. Наприклад, латентна (схована) інфекція й здорове бактеріоносійство мають надзвичайно важливе епідеміологічне значення, тому що в цих випадках хворі звичайно не звертаються за лікуванням і тривалим часом служать активним джерелом зараження для здорових. Люди, що перенесли інфекційне захворювання, у період видужання називають реконвалісцентом.

Причини загострень і рецидивів захворювання:

порушення режиму або дієти, запропонованих лікарем;

активізація збудника, що викликав основне захворювання (реінфекція) внаслідок зниження опірності організму;

нове зараження іншим типом збудника даної хвороби (суперінфекція) при спілкуванні з людьми, зараженими даною інфекційною хворобою;

нашарування сторонньої мікробної флори (вторинна інфекція) внаслідок порушення гігієнічних вимог при догляді за хворими;

недостатня напруженість імунітету, що сформувався, після раніше перенесеної інфекції.

Як на перебіг інфекційного процесу, так і на виразність основних проявів захворювання впливають форми поширення збудника в організмі:

1. Бактеріємія й вірусемія - процес поширення збудника зі струмом крові по органах і тканинам, або генералізація інфекції. Цей процес може привести до сепсису;

2. Септицемія (сепсис) - наповнення мікробами багатьох органів і тканин (сибірська виразка, гноєтворні коки). Для сепсису характерна та сама клінічна картина при різних мікробах. Септичний компонент у перебігу інфекційного захворювання може значно обтяжувати перебіг і прогноз, наприклад, сальмонелезної, стафілококової і менінгококової інфекцій.

3. Септикопіємія - це сепсис, що приводить до утворення гнійних вогнищ у різних органах і тканинах.

4. Токсинемія приводить до отруєння організму токсинами, які виробляє збудник, і розвитку симптомів інтоксикації. Клінічні ознаки інтоксикації обумовлені токсичною поразкою центральної нервової системи (головний біль, запаморочення, нудота, блювота, судороги, втрата свідомості й ін.), системи подиху (задишка, ядуха, зупинка подиху), кровообігу (тахікардія, брадикардія, підвищення або зниження артеріального тиску, колапс), виділення (поліурія, анурія, диспепсія й ін.). Токсичний компонент визначає вага перебігу правця ботулізму, грипу, дифтерії й ін. інфекційних захворювань. Макроорганізм має цілу серію захисних механізмів проти впливу шкідливих агентів, які поєднуються загальним терміном - реактивність й як її наслідок - резистентність, тобто стійкість.

Резистентність має вирішальне значення у виникненні, перебігу й результаті інфекційного захворювання. Резистентність знижується від голодування, недоліку вітамінів, фізичної й розумової перевтоми, охолодження й т.д., а підвищується в результаті усунення шкідливих факторів праці, організації відпочинку й побуту, спадкоємного й придбаного імунітету. Таким чином, виникнення інфекційного процесу й форми його перебігу в кожному конкретному випадку визначаються результатом протиборства між патогенним збудником і людським організмом. Виходами цього протиборства можуть бути: а) загибель збудника, б) виникнення інфекційного процесу (хвороба); в) взаємна адаптація ("здорове бактеріоносійство").

ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕС

Епідемічний процес - це процес передачі заразного початку від джерела інфекції до сприйнятливого організму (поширення інфекції від хворого до здорового). Він включає 3 ланки:

1. Джерело інфекції, що виділяє збудника в зовнішнє середовище (людина, тварини),

2. Фактори передачі збудника,

3. Сприйнятливий організм, тобто людина, що не має імунітету проти даної інфекції.

Джерела інфекції:

1. Людина. Інфекційні хвороби, які вражають тільки людей, називаються антропонозами (від гречок. Anthropos - людина, noses хвороба). Наприклад, черевним тифом, кором, коклюшем, дизентерією, холерою хворіють тільки люди.

2. Тварини. Більшу групу інфекційних й инвазионних хвороб людини становлять зоонози (від греч. zoos - тварини), при яких джерелом інфекції служать різні види домашніх і диких тварин і птахів. До зоонозам ставляться бруцельоз, сибірська виразка, сап, ящур й ін. Існує також група зооатропонозних інфекцій, при яких джерелом зараження можуть служити й тварини, і люди (чуму, туберкульоз, сальмонельози).

Фактори передачі збудника. Хвороботворні мікроорганізми передаються здоровим людям одним або декількома зі шляхів:

1. Повітря - грип, кір передаються тільки через повітря, для інших інфекцій повітря є головним чинником (дифтерія, скарлатина), а для третіх - можливим фактором передачі збудника (чуму, туляремія);

2. Вода - черевний тиф, дизентерія, холера, туляремія, бруцельоз, сап, сибірська виразка й ін.;

3. Ґрунт - анаероби (правець, ботулізм, газова гангрена), сибірська виразка, кишкові інфекції, глисти й ін.;

4. Харчові продукти - всі кишкові інфекції. З їжею також можуть передаватися збудники дифтерії, скарлатини, туляремії, чуми й ін.;

5. Предмети праці й побуту, заражені хворим твариною або людиною, можуть служити фактором передачі заразного початку здоровим людям;

6. Членистоногі - часто бувають переносниками збудників інфекційних хвороб. Кліщі передають віруси, бактерії й риккетсії; воші - висипний і зворотний тифи; блохи - чуму й щурячий висипний тиф; мухи - кишкові інфекції й глисти; комарі - малярію; кліщі енцефаліти; мошки - туляремію; москіти - лейшманіоз і т.д. ;

7. Біологічні рідини (кров, носоглоткові виділення, кал, сеча, сперма, околоплодная рідина) - СНІД, сифіліс, гепатит, кишкові інфекції й ін.

Основні епідеміологічні характеристики виникнення й поширення інфекційного захворювання визначаються швидкістю поширення, просторістю території епидемії масовістю охоплення захворюванням населення.

Варіанти розвитку епідемічного процесу:

1. Спорадія (спорадична захворюваність). Виникають одиничні, не зв'язані між собою випадки інфекційних захворювань, не приймаючого помітного поширення серед населення. Властивість інфекційної хвороби до поширення в оточенні захворілі виражено мінімальним образом (наприклад, хвороба Боткіна).

2. Ендемія груповий спалах. Виникає, як правило, в організованому колективі, в умовах постійного й тісного спілкування людей. Захворювання розвивається з одного, загального джерела інфікування й за короткий час охоплює до 10 і більше людей (спалах епідемічного паротиту в групі дитячого саду).

3. Епідемічний спалах. Масове поширення інфекційного захворювання, що походить із ряду групових спалахів й охоплює цілком одне або кілька організованих колективів із загальним числом захворілих 100 і більше людей (кишкові інфекції й харчові токсикоінфекції).

4. Епідемія. Масова захворюваність населення, за короткий час розповсюджується на великій території, що охоплює місто, район, область і ряд регіонів держави. Епідемія розвивається з безлічі епідемічних спалахів. Число захворілих обчислюється десятками й сотнями тисяч чоловік (епідемії грипу, холери, чуми).

5. Пандемія. Глобальне поширення епідемічної захворюваності серед людей. Епідемією охоплені великі території різних держав багатьох континентів земної кулі (пандемії грипу, Віл-інфекції).

Природна очаговість інфекційних захворювань поширення хвороби в межах певних територіальних зон. Таке явище, коли яке-небудь захворювання з більшою сталістю реєструється на певній території, називається ендемією. Епідемічне вогнище. Об'єкт або територія, де розгортається епідемічний процес, називається епідемічним вогнищем. Епідемічне вогнище може бути обмежений межами квартири, де проживає захворіла людина, може охоплювати територію дитячої дошкільної установи або школи, включати територію населеного пункту, регіону. Число захворілих у вогнищі може варіювати від одного двох до багатьох сотень і тисяч випадків хвороби.

Елементи епідемічного вогнища:

1. Хворі люди й здорові бактеріоносії джерела зараження оточуючих людей;

2. Що контактували із хворими особи ("контактні"), які у випадку виникнення в них захворювання стають джерелом поширення інфекції;

3. Здорові люди, які по характері своєї трудової діяльності представляють групу підвищеного ризику поширення інфекції - "декретована група населення" (працівники підприємств громадського харчування, водопостачання,

медичні працівники, педагоги й ін.);

4. Приміщення, у якому перебуває або перебувала захворіла людина, включаючи предмети, що перебувають у ньому, обстановки й предмети повсякденного побуту, що сприяють передачі заразного початку сприйнятливим людям;

5. Фактори навколишнього середовища, особливо в заміських умовах, які можуть сприяти поширенню інфекції (джерела водокористування й продовольчого забезпечення, наявність гризунів і комах, місця збору відходів і нечистот);

6. Здорове населення на території вогнища, що не мало контакту із хворими й бактеріоносіями, як сприйнятливий до інфекції контингент, не застрахований від можливого зараження в умовах епідемічного вогнища. Всі перераховані елементи епідемічного вогнища відбивають три основних ланки епідемічного процесу: джерело інфекції - шляху передачі (механізм зараження) - сприйнятливий контингент. На всі елементи епідемічного вогнища повинні бути спрямовані відповідні протиепідемічні заходи, щоб найбільше швидко й ефективно вирішити два взаємозалежні завдання: 1) строго локалізувати вогнище в його границях, не допустити "розповзання" границь вогнища; 2) забезпечити якнайшвидшу ліквідацію самого вогнища, щоб не допустити масового захворювання населення.

Механізм передачі інфекції складається з 3х фаз:

1) виведення збудника із зараженого організму назовні,

2) перебування збудника в зовнішнім середовищі,

3) впровадження збудника в новий організм.

Основні напрямки протиепідемічних заходів Як указувалося, епідемічний процес виникає й підтримується тільки при наявності трьох ланок: джерела інфекції, механізму передачі збудника, сприйнятливого на селища. Отже, усунення одного з ланок неминуче приведе до припинення епідемічного процесу.

Основні протиепідемічні заходи включають:

1. Міри, спрямовані на усунення джерела інфекції: виявлення хворих, бактеріоносіїв, їхня ізоляція й лікування; виявлення осіб, що спілкувалися із захворілими, для наступного спостереження за станом їхнього здоров'я, щоб

вчасно встановити нові випадки захворювань і вчасно ізолювати хворих людей.

2. Заходу, спрямовані на припинення шляхів розповсюдження інфекції й на запобігання розширення границь вогнища:

а) режимні обмежувальні міри - обсервація й карантин. Обсервація - спеціально організоване медичне спостереження за населенням у вогнищі інфекції, що включає ряд заходів, спрямованих на своєчасне виявлення й ізоляцію захворілих з метою попередження поширення епідемії. Одночасно за допомогою антибіотиків проводять екстрену профілактику, роблять необхідні щеплення, ведуть спостереження за строгим виконанням правил особистої й суспільної гігієни. Строк обсервації визначається тривалістю максимального інкубаційного періоду для даного захворювання й обчислюється з моменту ізоляції останнього хворого й закінчення дезінфекції у вогнищі. Карантин - це система найбільш строгих ізоляційно-обмежувальних протиепідемічних заходів, проведених для попередження поширення інфекційних захворювань;

б) дезінфекційні заходи, що включають не тільки знезаражування, але також дезінсекцію, дератизацію (знищення з і гризунів);

3. Міри, спрямовані на підвищення несприйнятливості населення до інфекції, серед яких найбільш важливе значення мають методи екстреної профілактики виникнення захворювання:

а) імунізація населення за епідемічними показниками;

б) використання протимікробних засобів у профілактичних цілях (бактеріофаги, інтерферони, антибіотики). Зазначені протиепідемічні міри в умовах епідемічного вогнища обов'язково доповнюються проведенням цілого ряду організаційних заходів, спрямованих на обмеження контактів серед населення. В організованих колективах проводиться санітарно-просвітня й виховна робота, залучаються засоби масової інформації. Важливого значення набуває виховна й санітарно-просвітня робота педагогів з учнями шкіл.

Методи дезінфекції в епідемічному вогнищі. Дезінфекція - це комплекс заходів, спрямованих на знищення збудників й усунення джерел інфекції, а також запобігання подальшого поширення. Дезінфекційні заходи включають:

1) дезінфекцію (методи знищення хвороботворних мікроорганізмів),

2) дезінсекцію (методи знищення комах - переносників збудників заразних хвороб),

3) дератизацію (методи знищення гризунів - джерел і розповсюджувачів інфекції).

Крім дезінфекції є й інші способи знищення мікроорганізмів: 1) стерилізація (кип'ятіння інструментів протягом 45 хвилин попереджає зараження епідемічним гепатитом), 2) пастеризація - нагрівання рідин до 50-60 градусів з метою їхнього знезаражування (наприклад, молока). Протягом 1530 хвилин гинуть вегетативні форми кишкової палички.

Види дезінфекції. У практиці розрізняють два основних види:

1. Осередкова (протиепідемічна) дезінфекція проводиться з метою ліквідації вогнища інфекції в родині, гуртожитку, дитячій установі, на залізничному й водному транспорті, у лікувальній установі. В умовах епідемічного вогнища виробляється поточна й заключна дезінфекція. Поточна дезінфекція виробляється в приміщенні, де перебуває хвора людина, не менш 23 разів протягом доби весь період перебування джерела інфекції в родині або в інфекційному відділенні лікарні. Заключна дезінфекція проводиться після госпіталізації хворого, або після його видужання. Дезінфекції підлягають всі предмети, з якими стикалася хвора людина (постільні приналежності, білизна, взуття, посуд, предмети відходу), а також меблі, стіни, стать й т.д.

2. Профілактична дезінфекція виконується 1 раз у добу або 23 рази в тиждень на харчоблоках, у дитячих установах, інтернатах, загальносоматичних лікувальних установах, родильних будинках. Це планова дезінфекція.

Способи дезінфекції. Для дезінфекції застосовуються фізичні й хімічні методи знезаражування. До фізичних методів ставляться кип'ятіння, автоклавування, термічна обробка в сухожарових шафах, у дезінфекційних камерах, ультрафіолетове опромінення. Хімічні методи дезінфекції здійснюються із застосуванням хімічних препаратів, що володіють високою бактерицидною активністю (хлорне вапно, хлорамін, гіпохлорити кальцію й натрію, лізол, формалін, карболова кислота). Дезінфікуючою дією володіють також мило й синтетичні мийні засоби. Біологічні методи дезінфекції - це знищення мікроорганізмів засобами біологічної природи (наприклад, за допомогою мікробів-антагоністів). Застосовується для знезаражування стічних вод, сміття й покидьків. Для проведення осередкової поточної й заключної дезінфекції у вогнищах кишкових інфекцій використають 0,5% розчин хлорвмісних деззасобів, при повітряно-крапельних інфекціях - 1,0%, у вогнищах активного туберкульозу - 5,0%. При роботі з дезінфікуючими препаратами необхідно дотримувати обережність (користуватися захисним одягом, окулярами, маскою, рукавичками).

ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ У ШКОЛІ

Стосовно до школи профілактика інфекційних захворювань складається із трьох груп заходів:

1. Правильна організація санітарно-гігієнічного й протиепідемічного режиму;

2. Швидка ліквідація інфекції при влученні її в школу;

3. Підвищення імунітету в дітей.

Правильна організація санітарно-гігієнічного й протиепідемічного режиму. Основою заходів даної групи є так званий сигналізаційний контроль, що містить у собі наступні положення:

щоденний облік відсутніх учнів і подача відомостей у медичний кабінет школи;

повідомлення адміністрації школи органами охорони здоров'я про появу серед школи, що вчиться, інфекційного захворювання;

повідомлення школи родителями про причини неявки учня;

з'ясування причин неявки учня, якщо такі відомості відсутні;

допуск учня в школу, що пропустили більше двох днів, дозволяється тільки при наявності довідки від лікаря про те, що дитина здорова й може відвідувати школу (незалежно від причин пропуску). Крім сигналізаційного контролю, у першу групу заходів щодо профілактики інфекційних захворювань у школі входить ще ряд моментів:

· щорічні профілактичні медичні огляди перед початком навчального року (роль учителі - вспомогательно-организаторская);

· спостереження за поведінковими особливостями учнів (будь-які відхилення в типовому з учня повинні насторожити вчителі в плані стану його здоров'я);

· санітарно-гігієнічне виховання й освіта школярів й їхніх батьків;

· контроль учителя за станом власного здоров'я.

Заходу щодо швидкого ліквідація інфекції при влученні її в школу. Основою цієї групи заходів є карантин, що накладається на клас або на всю школу. Карантин уводиться наказом директора школи за узгодженням з органами охорони здоров'я, і його суть полягає у відомості до мінімуму контактів школярів карантинного класу з іншими учнями. Для цього здійснюються наступні заходи:

· зрушуються строки початку й закінчення занять у карантинному класі (звичайно на 15 хвилин пізніше щодо загального розкладу занять у школі);

· діти карантинного класу роздягаються в окремому, спеціально для них призначеному приміщенні;

· для учнів карантинного класу виділяється окреме приміщення, бажано якнайближче до виходу; у цьому приміщенні проводяться уроки по всіх предметах, за винятком фізкультури;

· у карантинному класі зрушені зміни; у випадку неможливості їхнього проведення на пришкільній ділянці бажано відвести для них окреме місце в рекреаційному приміщенні; іноді доводиться проводити зміни безпосередньо в навчальному приміщенні;

· учні карантинного класу або зовсім не ходять у їдальню (їжу їм приносять у клас у спеціальному маркірованому посуді, оброблюваної дезінфікуючими засобами), або в їдальні для них накриваються окремі столи з послу санітарною обробкою, що дує;

· учні карантинного класу на період карантину не користуються шкільною бібліотекою;

· за школярами карантинного класу здійснюється більше ретельне спостереження, для того, щоб якомога раніше виявити захворілих й ізолювати;

· у навчальних приміщеннях карантинного класу виробляється більше ретельне вологе збирання з використанням дезінфікуючих засобів; при необхідності проводять дезінфекцію всієї школи;

· учнем карантинного класу, а іноді й всім школярам (залежно від характеру захворювання) уводять сироватку (специфічну або неспецифічну). Виконання режиму карантину контролює шкільний лікар і медична сестра школи. У карантинний клас щодня, до початку першого уроку повинна заходити медсестра для надання допомоги у виявленні схованих ознак хвороби, для огляду дітей і виміри температури в необхідних випадках. Періодично дітей оглядає шкільний лікар. У тих випадках, коли за рішенням санітарно-протиепідемічної допомоги, наказом директора школи карантин накладається на всю установу цілком, режим навчальної роботи залишається загальним для всієї школи, для всіх класів. Весь комплекс протиепідемічних і профілактичних заходів перебуває під контролем районного центра держсанепіднадзору.

Завдання школи в підвищенні імунітету в дітей полягають у тому, щоб пояснити батькам і дітям необхідність своєчасного проведення профілактичних щеплень. Перед проведенням позапланової імунізації за епідемічними показниками директор школи видає наказ, у якому затверджується графік проведення щеплень по класах школи й указується на необхідність участі в цій роботі всіх класних керівників і вчителів. У наказі класним керівникам пропонується провести у своїх класах бесіди з учнями про необхідність щеплення проти інфекційного захворювання й можливості тимчасового погіршення з у найближчі кілька днів після щеплення. Всім викладачам рекомендується підсилити увага до скарг на самопочуття учнів на кожному уроці й при необхідності направити захворілих до лікаря.

Завдання класного керівника у зв'язку із проведенням вакцинації:

· попередньо провести в класі бесіду з учнями, а також з їхній родителями про користь щеплення й про необхідність для кожної людини з надійний захист від інфекції;

· за узгодженням з лікарем школи скласти список учнів, звільнених від щеплення по стані здоров'я;

· організовано направити учнів свого класу в медичний кабінет на щеплення у відведене для цього час;

· забезпечити спостереження за самопочуттям вакцинованих дітей у найближчі два тижні після щеплення.

Варто пам'ятати, що, при обліку медичних протипоказань, щеплення ніякої погрози для здоров'я не представляє. Проведення профілактичних щеплень сприяє створенню достатнього імунного прошарку населення, що може служити потужним бар'єром на шляху епідемічного поширення інфекційного захворювання. Це необхідно розглядати як одну з найбільш ефективних заходів щодо зниження інфекційної захворюваності населення. Потужним засобом підвищення імунітету є загартовування!

Імунопрофілактика інфекційних хвороб - система заходів, здійснюваних з метою попередження, обмеження поширення й ліквідації інфекційних хвороб шляхом проведення профілактичних щеплень.

Профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб. Медичні імунобіологічні препарати - вакцини, анатоксини, імуноглобуліни та інші лікарські засоби, призначені для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Національний календар профілактичних щеплень - нормативний акт, що встановлює строки й порядок проведення громадянам профілактичних щеплень.

Поствакцинальні ускладнення, викликані профілактичними щепленнями, включеними в національний календар профілактичних щеплень, і профілактичними щепленнями за епідемічними показниками - важкі й стійкі порушення стану здоров'я внаслідок профілактичних щеплень.

Сертифікат профілактичних щеплень - документ, у якому реєструються профілактичні щеплення громадян. Державна політика в області імунопрофілактики.

1. Державна політика в області імунопрофілактики спрямована на попередження, обмеження поширення й ліквідацію інфекційних хвороб. В області імунопрофілактики держава гарантує:

· доступність для громадян профілактичних щеплень;

· безкоштовне проведення профілактичних щеплень, включених у Національний календар профілактичних щеплень, і профілактичних щеплень за епідемічними показниками в організаціях державної й муніципальної систем охорони здоров'я;

· соціальний захист громадян при виникненні поствакцинальних ускладнень;

· використання для здійснення імунопрофілактики ефективних медичних імунобіологічних препаратів.

Права й обов'язки громадян при здійсненні імунопрофілактики):

1. Громадяни при здійсненні імунопрофілактики мають право на:

· одержання від медичних працівників повної й об'єктивної інформації про необхідність профілактичних щеплень, наслідках відмови від них, можливих поствакцинальних ускладненнях;

· вибір державних, муніципальних або часток організацій охорони здоров'я або громадян, що займаються приватною практикою;

· безкоштовні профілактичні щеплення, включені в Національний календар профілактичних щеплень, і профілактичні щеплення за епідемічними показниками в організаціях державної й муніципальної систем охорони здоров'я;

· безкоштовний медичний огляд, а при необхідності й медичне обстеження перед профілактичними щепленнями в державних і муніципальних організаціях охорони здоров'я;

· безкоштовне лікування в державних і муніципальних організаціях охорони здоров'я при виникненні поствакцинальних ускладнень;

· соціальний захист при виникненні поствакцинальних ускладнень;

· відмова від профілактичних щеплень.

2. Відсутність профілактичних щеплень тягне:

· заборона для громадян на виїзд у країни, перебування в які відповідно до міжнародних медико-санітарних правил або міжнародних договорів РФ вимагає конкретних профілактичних щеплень;

· тимчасова відмова в прийомі громадян до загальноосвітніх й оздоровчих установ у випадку виникнення масових інфекційних захворювань або при погрозі виникнення епідемій;

· відмова в прийомі громадян на роботи або відсторонення від робіт, виконання яких пов'язане з високим ризиком захворювання інфекційними хворобами.

3. При здійсненні імунопрофілактики громадяни зобов'язані:

· виконувати приписання медичних працівників;

· у писемній формі підтверджувати відмова від профілактичних щеплень.

Національний календар профілактичних щеплень включає профілактичні щеплення проти гепатиту В, дифтерії, коклюшу, кору, краснухи, поліомієліту, правця, туберкульозу, епідемічного паротиту. Зазначені профілактичні щеплення проводяться всім громадянам у строки, установлені Національним календарем профілактичних щеплень.).

ПОНЯТТЯ ПРО ІМУНІТЕТ І ЙОГО ВИДИ

Імунітет (від лат. Іmmunіtіes - звільнення від чого-небудь) - звільнення (захист) організму від генетично чужорідних організмів і речовин (фізичних, біологічних, хімічних).. Лімфоцит є основною структурною й функціональною одиницею імунної системи.

Органи імунної системи:

· центральні: кістковий мозок і тимус (вилочковая залоза);

· периферичні: скупчення лімфоїдної тканини в кишечнику, легенях, сечостатевій системі (мигдалини, пейерові бляшки), лімфатичні вузли, селезінка. Периферичні органи імунної системи, як сторожові вежі, розташовані на шляху можливого просування генетично чужорідних речовин. Фактори захисту підрозділяються на неспецифічні й специфічні.

Неспецифічні механізми імунітету - це загальні фактори й захисні пристосування організму.

Специфічні механізми імунітету - це антитілоутворення в лімфатичних вузлах, селезінці, печінці й кістковому мозку. Специфічні антитіла виконуються організмом у відповідь на штучне введення антигену (щеплення) або в результаті природної зустрічі з мікроорганізмом (інфекційна хвороба).

Антигени - речовини, що несуть ознаку чужерідності (білки, бактерії, токсини, віруси, клітинні елементи). Ці речовини здатні: а) викликати утворення антитіл, б) вступати у взаємодію з ними.

Антитіла - білки, здатні вступати у зв'язок з антигенами й нейтралізувати їх.

Вакцини - це препарати з мікробних кліток або їхніх токсинів, застосування яких називається вакцинацією. Через 12 тижні після введення вакцин в організмі людини з'являються антитіла.

Вакцинопрофілактика - основне практичне призначення вакцин. Сучасні вакцинні препарати розділяються на 5 груп:

1. Вакцини з живих збудників з ослабленою вірулентністю (проти віспи, сибірської виразки, сказу, туберкульозу, чуми, кору, епідемічного паротиту й ін.). Це найбільш ефективні вакцини. Вони створюють тривалий (на кілька років) і напружений імунітет. Уведений ослаблений живий збудник розмножується в організмі, що створює достатню кількість антигену для вироблення антитіл.

2. Вакцини з убитих мікробів приготовлені проти черевного тифу, холери, коклюшу, поліомієліту й ін. Тривалість імунітету 612 місяців.

3. Хімічні вакцини - це препарати не із цільних мікробних кліток, а з хімічних комплексів їхніх поверхневих структур (проти черевного тифу, паратифів А и В, правця).

4. Анатоксини готовлять із екзотоксинів відповідних збудників (дифтерійний, правцевий, стафілококовий, газової гангрени й ін.).

5. Асоційовані вакцини, тобто комбіновані (наприклад, АКДС - асоційована коклюшно-дифтерійно-правцева вакцина).

Сироватки частіше застосовуються для лікування (серотерапії) інфекційних хворих і рідше - для профілактики (серопрофілактики) інфекційних захворювань. Ніж раніше вводять

сироватку, тим ефективніше її лікувальна й профілактична дія. Тривалість захисної із сироваток 12 тижня. Сироватки готовлять із крові перехворілою інфекційною хворобою людей або шляхом штучного зараження мікробами тварин (коней, корів, ослів). Основні види:

1. Антитоксичні сироватки нейтралізують отрути мікробів (протидифтерійна, протиправцева, протизмєва й ін.).

2. Антимікробні сироватки інактивують клітки бактерій і віруси, застосовуються проти ряду хвороб, частіше у вигляді гамаглобулінів.

Гамаглобуліни з людської крові є проти кору, поліомієліту, інфекційного гепатиту й ін. Це безпечні препарати, тому що в них немає збудників хвороб, баластових непотрібних речовин. Гамаглобуліни готовлять і із крові гіперімунізованих коней проти сибірської виразки, чуми, віспи, сказу й ін. Ці препарати можуть викликати алергійні реакції. Імунні сироватки містять готові антитіла й діють із перших хвилин після введення.

Інтерферон займає проміжне положення між загальними й специфічними механізмами імунітету, тому що, утворюючись на введення в організм вірусу одного типу, він активний і проти інших вірусів.

Специфічний імунітет підрозділяється на вроджений (видовий) і придбаний.

Уроджений імунітет властивий людині від народження, успадковується від батьків. Імунні речовини через плаценту проникають від матері до плода. Часткою случаємо вродженого імунітету можна вважати імунітет, одержувана немовлям з материнським молоком. Придбаний імунітет виникає (здобувається) у процесі життя й підрозділяється на природний і штучний.

Природний придбаний імунітет виникає після перенесення інфекційного захворювання: після видужання в крові залишаються антитіла до збудника даного захворювання. Нерідко люди, перехворівши в дитинстві, наприклад, кором або вітряною віспою, надалі цією хворобою або не хворіють зовсім, або занедужують повторно в легкій, стертій формі. Штучний імунітет виробляється шляхом спеціальних медичних заходів, і він може бути активним і пасивним.

Активний штучний імунітет виникає в результаті запобіжних щеплень, коли в організм уводиться вакцина - або ослаблені збудники того або іншого захворювання ("живаючи" вакцина), або токсини - продукти життєдіяльності хвороботворних мікроорганізмів ("мертва" вакцина).

Пасивний штучний імунітет виникає в результаті введення в організм сироватки - дефібриннованої із крові, що вже містить антитіла до того або іншого захворювання.

Реакції на щеплення. У відповідь на введення в організм вакцини може розвитися загальна, місцева або алергійна реакція (анафілактичний шок, сироваткова хвороба). Загальна реакція характеризується ознобом, підвищенням температури, загальною слабістю, ломотою в тілі, головним болем. Місцева реакція звичайно спостерігається в місці ін'єкції або інокуляції імунологічного препарату й з почервонінням шкіри, набряком, і хворобливістю в місці введення вакцини. Нерідко це супроводжується шкірною сверблячкою. Звичайно прищеплювальні реакції виражені слабко й вони нетривалі. Важкі реакції на щеплення, що вимагають госпіталізації й спеціального лікарського спостереження, відбуваються досить рідко. Алергійні реакції на щеплення проявляються сверблячою висипкою, набряклістю підшкірної клітковини, болями в суглобах, температурною реакцією, рідше утрудненням подиху. Проведення щеплень особам, у яких колись були алергійні реакції, допускається тільки в умовах спеціального лікарського спостереження.

Показання й протипоказання до імунізації:

1. Алергійні реакції на раніше проводилися прививки. Рішення про вакцинації в цьому випадку приймає лікар, і проводиться вона в умовах алергологічного стаціонару;

2. Інші алергійні реакції: респіраторна алергія, харчова й інсектна алергія. Проведення щеплень здійснюється під спостереженням лікаря-алерголога;

3. Хронічні захворювання, що протікають із порушенням життєво важливих функцій організму; подиху, кровообігу, печінки, бруньок, центральної нервової й ендокринної систем;

4. Будь-які гострі захворювання (грип, ангіна, гостре респіраторне захворювання в гострий період і протягом 1 місяця після видужання).

При виявленні в деяких дітей протипоказань, що дають підставу для відводу від щеплення по стані здоров'я (медвідвод), питання про можливості вакцинації вирішується лікарями фахівцями колегіально. Інші діти обов'язково повинні бути щеплені, інакше інфекційне захворювання в умовах дитячої установи може прийняти масовий характер.

ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

В основу сучасної класифікації інфекційних захворювань покладений шлях передачі заразного початку. У кожному окремому випадку механізм зараження людини може бути реалізований кожним з декількох шляхів. Самостійне значення мають наступні механізми зараження:

1. Повітряно-краплинні інфекції (аерогенний, аерозольний механізм зараження);

2. Шлунково-кишкові інфекції (фекально-оральний механізм зараження);

3. Гематогенні інфекції (кров'яний механізм зараження);

4. Контактні інфекції (контактний механізм зараження);

5. Змішані інфекції (різні механізми зараження).

Початок і розвиток будь-якого інфекційного захворювання проявляється симптомами загальної інтоксикації організму, а також локальною, місцевою симптоматикою, тобто ознаками поразки тих органів, які головним чином й у першу чергу утягуються в розвиток інфекційного процесу при даному захворюванні.

Ознаки загальної інтоксикації:

· загальна слабість, підвищена стомлюваність, почуття розбитості, втрата працездатності й зниження інтересу до що відбувається;

· ломота в суглобах і м'язах;

· вага в голові, головний біль, запаморочення;

· озноб, охолодження кінцівок і підвищення температури тіла;

При наростанні інтоксикації зазначені симптоми підсилюються й можуть супроводжуватися блювотою, розладом свідомості й судорогами.

Локальна симптоматика залежить від особливостей інфекційного процесу, від порушення функції тих органів і систем, які дивуються в першу чергу й головним чином при даному інфекційному захворюванні. Так, при кишковій інфекції на перший план виступають симптоми поразки шлунково-кишкового тракту: втрата апетиту, нудота, блювота, розлад кишечнику (частий рідкий стілець), схваткоподібні болю в животі, здуття живота, гурчання в животі.

При повітряно-краплинних, респіраторних інфекціях уже із самого початку спостерігаються: чхання, нежить, кашель, осиплість голосу, першіння й біль у горлі. Ці ознаки можуть супроводжуватися почервонінням особи й шиї, появою елементів плямистої висипки (екзантеми) на тілі. Картина інфекційної екзантеми звичайно настільки специфічна, що дозволяє поставити діагноз майже безпомилково. З появою ознак інфекційного захворювання варто викликати лікаря, а не намагатися йти до лікаря в поліклініку, оскільки інфекційне захворювання заразне для навколишніх. По цій же причині не можна йти в школу з ознаки мі що починається або вже розвиненого захворювання.

Дії вчителя при виявленні інфекційного захворювання в школі. У випадку виявлення в класі учня із симптомами інфекційного захворювання педагог повинен відразу прийняти всі необхідні міри, щоб зменшити можливість поширення інфекції в школі й прискорити надання кваліфікованої медичної допомоги захворілий. У подібних обставинах педагогові варто почати ряд послідовних дій:

1. Ізолювати хворого від навколишніх (наприклад, відвести в медичний кабінет під спостереження медичної сестри);

2. Надати хворому першу медичну допомогу;

3. Забезпечити спостереження й догляд за хворим до прибуття лікаря;

4. Викликати лікаря, що обслуговує дану установу, або невідкладну допомогу (по обставинах);

5. Повідомити про те, що трапилося, директорові школи;

6. Викликати батьків для перепровадження дитини додому на амбулаторне лікування або для супроводу хворого в інфекційну лікарню;

7. Спробувати встановити причину захворювання й усунути подальший її вплив на дітей, якщо це можливо;

8. Визначити коло осіб, яким безпосередньо загрожує небезпека захворювання, щоб у першу чергу спостерігати за станом їхнього здоров'я;

9. Після прибуття лікаря інформувати його про ймовірні причини захворювання й про прийняті до даного часу мірах; при цьому необхідно пам'ятати, що час, що вимагається для прибуття лікаря й надання невідкладної допомоги хворому, повністю залежить від точності названих координат дитячої установи й від відповідальності осіб, що зустрічають санітарний транспорт;

10. Забезпечити точне виконання всіх вказівок лікаря й працівників санітарно-протиепідемічної групи; забезпечити виконання режиму карантину й проведення дезінфекційних заходів;

11. Провести в класі бесіду й роз'яснити дітям причини виниклого захворювання, розповісти про його початкові ознаки, про методи попередження захворювання й правилах надання першої допомоги захворілий; варто пояснити дітям, якими шляхами інфекція може передаватися від хворого до здорового, особливо підкреслити, що з появою подібних симптомів необхідно відразу ж звернутися до педагога або медичного працівника, щоб не допустити поширення інфекційного захворювання серед навколишніх і прискорити початок лікування. Таким чином, раннє виявлення випадків інфекційного захворювання, своєчасна ізоляція захворілих, застосування методів дезінфекції, а також строге виконання вимог режиму карантину й налагоджена імунопрофілактика сприяють попередженню виникнення й поширення інфекційних захворювань в організованих колективах. При цьому велике значення має виховна санітарно-просвітня робота педагога з учнями. Уважне спостереження педагога за змінами поводження, настрою, самопочуття дитини допомагає виявити перші ознаки захворювання, що починається. Для педагога, що бачить дитини щодня, ці зміни особливо помітні.

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ПРОФІЛАКТИКИ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

У профілактиці інфекційних захворювань можна також виділити три напрямки: первинна, вторинна й третинна. До первинної профілактики можна віднести наступні заходи: дотримання правил особистої гігієни, загартовування, попереджувальний і поточний санітарний нагляд, пропаганда знань про інфекційні захворювання й способи їхньої профілактики, профілактичні щеплення, здоровий спосіб життя. Вторинна профілактика - це раннє виявлення захворілих і контроль за особами, що були в контакті із хворими (отже, знання ознак хвороби), режимнообмежені заходи (карантин, обсервація), ізоляція хворих. До заходів третинної профілактики варто віднести своєчасне, адекватне й ефективне лікування.

ЛіТЕРАТУРА

1. Билич Г.Л., Назарова Л.В. Основи валеології /СПб.: «Водолей»,1998.–560 с.

2. Мосин В.Г., Нечипоренко. П.И. Инфекционние болезни иоснови епидемиології/ Учебное пособие. – Ленинград, 1995.– 161 с.

3. Основи медикобиологических дисциперебіг: Учебное пособие/Под ред. проф. В.П. Соломина и дра мед. наук Л.П. Макаровой. СПБ.: РГПУ им. А.И. Герцена, 1998. – 246 с.

4. Попов С.В. Валеология в школе и дома (О физическом благополучие школьников). – СанктПетербург «Союз». – 1998.–254 с.

5. СоковняСеменова И.И. Основи здорового образа жизни ипервая медицинская помощь: Учебное пособие для студентовсредних педагогических учебних заведений. – М.: Издательский центр «Академия». – 1997. – 206 с.

6. Справочник практического врача. /Под ред. Проф. А.И. Воробьева. Изд. 2е. – М.: Медицина. – 1983. – 656 с.