32.28. Які наслідки для організму може мати втрата білків із сечею при нефротичному синдромі?

Масивна протеїнурія, що її спостерігають при нефротичному синдромі, спри­чиняється до зменшення вмісту в крові майже всіх функціонально важливих білків. Цим і дояснюють широкий спектр порушень, що виникають в організмі:

Білки, що втрачаються з сечею	Наслідки зменшення вмісту білка в крові
Альбуміни	Гіпоонкія, набряки
Антитромбін III	Схильність до тромбозів і тромбоемболій
Фактори зсідання крові	Геморагічний діатез
Компоненти комплементу	Зменшення резистентності до інфекцій
Імуноглобуліни 08)	Те ж саме
Ліпопротеїди високої густини (ЛПВГ)	Прискорений розвиток атеросклерозу
Білки, що транспортують мікроелементи	Дефіцит Ре, Си, 2п
Білки, що транспортують гормони	Ендокринні порушення

32.29. Що таке'гломерулонефрит?Які етіологія й патогенез гострого гломерулонефриту?

Гломерулонефрит - це двостороннє дифузне захворювання нирок алергічної природи.

Розрізняють гострий і хронічний пюмерулонефрит

Для гострого гломерулонефриту характерні бурхливий початок, олігурія, про- теїнурія, азотемія, артеріальна гіпертензія, набряки, гематурія, порушення з боку центральної нервової системи.

Гострий пюмерулонефрит виникає під час (або після) якої-небудь інфекції, часті­ше стрептококової природи. Вважають, що гемолітичний стрептокок групи А (типи 4,12) є специфічним "нефритогенним" пггамом. Певну роль відіграють й інші інфек­ції, у тому числі вірусні, паразитарні. Встановлено етіологічну роль охолодження, дифузних уражень сполучної тканини (системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит; вузликовий періартеріїт), опікової Хвороби, попередньої вакцинації або ви­користання з лікувальною метою гетерологічних сироваток.

Виділяють два основних патогенетичних варіанти гострого гломерулонефриту.

1. Ураження базальної мембрани клубочків нефронів антитілами проти її антиге­нів - нефротоксичний гломерулонефрит (має стрімкий перебіг, швидко прогре­сує). Носієм антигенних властивостей базальної мембрани є глікопротеїд.

2. Розвиток запального процесу в клубочках унаслідок фіксації на базальній мемб­рані та всередині ц імунних комплексів—імунокомплексний гломерулонефрит.

У розвитку такого типу хвороби можуть брати участь антигени як екзогенного (інфекційної чи неінфекційної природи), так і ендогенного (білок тканин, ДНК) по­ходження. Антитіла О, М) прямо в крові вступають у взаємодію Ь зазначенн- ми антигенами, потім у вигляді імунних комплексів (антигеи-антитіло-шмплемент) надходять у клубочки, відкладаючись на іхиій базальній мембрані Реалізація ушжо» джувальної дії імунних комплексів, як і нефротоксичних антитіл, відбувається через розвиток імунного запалення (див. розд. 10).

До імунокомплексних відносять гломерулонефрити, що розвиваються після стреп­тококової інфекції, при системному червоному вовчаку, сироватковій хворобі та ін. Більшість випадків гломерулонефриту (не менше ніж 80 %) с імунокомплексними,

32.30. Які існують експериментальні моделі гострого гломерулонефриту?

1. Введення тваринам нефротоксичної сироватки, тобто сироватки, що містить ан­титіла проти антигенів ниркової тканини.

Серед моделей цієї групи найчастіше використовують модель Ліндемана і модель Масугі.

Модель Ліндемана. Кролям внутрішньовенно вводять иефротоксичну сироватку, отриману від морської свинки, попередньо імунізованої суспензією нирки кроля. При цьому відбувається фіксація протиниркових антитіл на базальних мембранах клубочків з наступним зв'язуванням комплементу і розвитком ушкодження. Модель Масугі. Кролям внутрішньовенно вводять иефротоксичну сироватку ка­чок, імунізованих тканиною нирок кролів. Особливість цієї моделі полягає в тому, що антитіла птахів фіксуються на базальній мембрані клубочків, але не можуть зв'язувати комплемент ссавців. Це призводить до утворення власних кролячих антитіл проти фіксованих качиних (для цього треба 6-8 діб). Останні в цьому випадку виступають антигенами. Кролячі антитіла, з одного боку, взаємодіють з ' фіксованими на базальній мембрані качиними, з другого - зв'язують комплемент, активація якого і призводить до ушкодження клубочків.

2. Охолодження нирки - заморожування хлороформом (Герцен). При цьому в крові дослідних тварин (кролів) з'являються специфічні протиннркові антитіла і зазнає уражень друга інтактна нирка. Зазначена модель доводить роль аутоімунних ме­ханізмів у розвитку так званого "окопного" нефриту (нефриту воєнного часу).

3. Введення в черевну порожнину кролів клітинної суспензії ниркової тканини і культури стрептококів (подружжя Ковелті). *

4. Імунізація овець базальними мембранами клубочків нефронів нирки людини в по­вному ад'юванті Фрейнда (Стеблей).

5. Імунізація щурів суспензією гомологічної або аутологічної нирки з повним ад'ю- вантом Фрейнда (Хеймен).

6. Виведення чистих ліній тварин (наприклад, новозеландські миші лінії К2В/ВЦ, у яких спонтанно виникають аутоімунні хвороби, у тому числі і гломерулонефрит.

32.31. Чим може виявлятися хронічний гломерулонефрит? Які його етіологія й патогенез?

Хронічний гломерулонефрит являє собою тривале прогресуюче дифузне дво­стороннє ураження нирок запальної природи, неоднорідне за походженням, клініч­ними проявами і патогенезом.

Залежно від клінічних проявів виділяють такі його форми. Латентна форма виявляє себе ізольованим сечовим синдромом - помірною про­теїнурією, гематурією, У частини хворих спостерігають набряки І* транзиторну артеріальну гіпертензію.

2. Гіпертонічна форма характеризується стійким підвищенням артеріального тиску, набряками, гематурією, протеїнурією, цнліндрурією і лейкоцитурієїб.

3. Нефротична форма, яку супроводжують набряковий синдром, виражена протеї­нурія і циліндрурія, зміни крові (гіпопротеїнемія, гіперліпідемія).

4. Змішана, або нефротично-гіпертонічна форма, для якої характерні набряк і гі­пертензія, але на відміну від нефротичної форми нема характерних змін крові.

Хронічний гломерулонефрит може бути наслідок гострого, але частіше розви­вається первинно. Залежно від причин виділяють такі його форми: 1} інфекційного походження (постстрептококовий, при затяжному септичному ендо­кардиті, малярії, сифілісі, туберкульозі та інших інфекціях)^

2. неінфекційні (сироватковий, вакцинний, медикаментозний, травматичний, при отруєннях, охолодженні, тромбозі ниркових вен);

3. зумовлені дифузними захворюваннями сполучної тканини (ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, геморагічний васкуліт та ін.);

4. особливі (після еклампсії, радіаційний, спадковий та ін.).

Загальновизнаною € імунологічна концепція розвитку хронічного гломеруло­нефриту. Поряд з нефротоксичними та імунокомплексними механізмами (див. запит. 32.29) певне значення в його патогенезі має гіперчутливістьуповільненого типу.

32.32. Що так4пієлонефрит^Що може бути його причиною?

Післонефрит — це інфекційно-запальне захворювання слизової оболонки сечо­вих шляхів і паренхіми нирок з переважним ураженням інтерстиціальної тканини.

Хвороба виникає у зв'язку із занесенням інфекції в нирки гематогенним шляхом або поширенням її у висхідному напрямку по сечових шляхах. Збудниками найчасті­ше є кишкова паличка, коки.

Виникненню захворювання сприяють умови, що викликають застій сечі (зву­ження, закупорка сечоводів, аденома простати), порушують трофіку сечових шляхів, знижують реактивність організму (цукровий діабет; хронічна інтоксикація та ін.).

Починається пієлонефрит як гостре захворювання, що у більшості випадків че­рез латентну^бідну на симптоми фазу переходить у хронічну форму, яка завершуєть­ся зморщенням і недостатністю нирок»

Для клініки пієлонефриту характерними с: а) ознаки важкого інфекційного і запального процесу (інтоксикація, гарячка, зміни крові - лейкоцитоз, збільшення ШОЕ та ін.); ^ б) прояви, пов'язані з розладами функції нирок - артеріальна гіпертензія, набряки, анемія; сечовий синдром. Останній, залежно від стадії хвороби, може виявлятися поліурією або олігурією, полакіурією (частим сечовипусканням), лейкоцитурією, гематурією, помірною протеїнурією, циліндрурією, гіпо- та ізостенурією).

Важливим є те, що при пієлонефриті, особливо на початкових стадіях хвороби, порушення функцій канальців є провідними, якщо порівнювати з розладами функцій клубочків (своєрідна функціональна дисоціація). Про це свідчать зменшення здат­ності нирок до концентрування сечі внаслідок порушення процесу реабсорбції, ран­ній і важкий канальцевий ацидоз, пов'язаний з порушенням ацидо- і амоніогенезу, синдром втрати солей, в основі якого - різке зниження канальцевої реабсорбції іонів натрію, калію, кальцію. Як наслідок зазначених розладів можуть розвиватися небо печні для життя порушення водно-електролітного обміну і кислотно-основного ста­ну організму.

Прогресування хвороби супроводжується наростанням описаних порушень і розвитком хронічної недостатності нирок.

32.33. Що такеЬечокам 'яна хвороба ? Які її етіологія і патогенез?

Сечокам 'яною називають хворобу, обумовлену утворенням каменів у паренхімі нирок і в мисково-сечовідному сегменті сечових шляхів. У вираженій формі сечо­кам'яна хвороба характеризується нападами ниркової кольки, причиною яких є го­стра затримка сечі, викликана механічною закупоркою і спазмом миски і сечоводу, гематурією, що виникає внаслідок ушкодження сечових шляхів; гарячкою, лейко­цитозом. Ускладненням хвороби є приєднання інфекції і розвиток унаслідок цього калькульозного пієлонефриту, абсцесу нирки, інфікованого гідронефрозу іт. д. У цих випадках обов'язковим симптомом є піурія (наявність гною в сечі).

До складу каменів входять солі щавлевої і фосфорної кислот, сечова кислота, урати натрію і амонію, іноді цистин, ксантии. Частіше склад каменів має змішаний характер.

В етіології сечокам'яної хвороби мають значення такі фактори. }, Якісний склад води і їжі, режим пиття і харчування. Від зазначених чинників залежать рН сечі, величина діурезу, концентрація в сечі солей, з яких утворю­ються камені, а також речовин, що забезпечують їхню розчинність і стабільний стан. Вважають, що споживання сильно мінералізовано^ жорсткої питної веди з великим вмістом солей кальцію, вживання їжі з надмірним вмістом солей, з яких утворюються камені, нестачею білків, вітамінів групи В, особливо піридоксину, сприяють утворенню каменів у нирках.

2. Інфекції сечових шляхів. Вони сприяють зміщенню реакції сечі в лужний бік уна­слідок уролітичної дії деяких бактерій і осадження кристалів фосфатів; зниженню поверхневого натягу між сечею і ушкодженою слизовою оболонкою сечових орга­нів; утворенню в ушкоджених місцях фібрину, клітинного детриту, згустків крові, які можуть служити кристалізаційними центрами; зниженню колоїдної стабіль­ності сечі внаслідок обумовленого пієлонефритом порушення ниркової екскреції ряду речовин - сечовини, лимонної кислоти, кальцію, фосфатів та іц.

3. Жаркий і сухий клімат, робота в гарячих цехах. Такі умови викликають значну втрату організмом рідини при потінні і підвищення внаслідок цього густини сечі. Це «прияє частішому виникненню сечокам'яної хвороби в певних географічних районах і в осіб відповідних професій.