4.3. Розвиток мистецтва з хіv – першої половини хvіі ст.

Татаро-монгольська навала негативно позначилася на розвитку архітектури. Будівництво на Подніпров’ї майже прнипинилося і розвивалося лише у західних землях. Пам’ятки архітектури того періоду можна умовно поділити на групи: оборонні споруди, споруди-замки, церковне будівництво.

Найстаріші оборонні споруди збереглися у Луцьку, Кам’янці-Подільському, Невицькому біля Ужгорода, Мукачевому, Кременці, Хотині, Білгороді-Дністровському, а також в Криму – Алушті, Феодосії, Судаку. У ХVІ ст. багато старих замків і фортець було реконструйовано. Тоді ж в архітектурі сформувався своєрізний стиль, який вдало поєднував ренесансні впливи з місцевою традицією, що походила з часів Київської Русі. Це стосувалося Високого і Низького Замків у Львові, Хотинської фортеці, яку частково зруйнувало польське військо 1538 р., замку «Паланок» у Мукачевому та багато ін. Значна реконструкція у ХVІІІ-ХІХ ст. проведена в одній з найнеприступніших фортець України - кам’янець-подільському Старому замку, спорудженому на високому скелястому березі річки Смотрич. Прикладом вдалої реконструкції може служити Олеський замок на Львівщині, де в ХІVст. була давньоруська фортеця, розміщена на високому пагорбі серед болотистої рівнини. З другої половини ХVст. замок став магнатською резиденцією, а на початку ХVІІ ст. пербудований у традиціях італійського Відродження і набув форм, збережених до наших днів.

У ХV-ХVІ ст. поруч з захисними спорудами щораз більше будували палацових комплексів, які поєднували оборонні та естетично-побутові функції. Яскравим зразком нових тенденцій у будівництві оборонних споруд є замок у Підгірцях на Львівщині, споруджений у 1635-1640 рр. архітектором А. дель Аква за участю інженера Г. де Боплана на місці давньоруського укріплення. В ансамбль цього унікального комплексу входить палац, тотчений системою ровів, костел і парк. У середині ХVІІІ ст. у Підгорецькому замку зібрано унікальну колекцію творів мистецтва. Типовими спорудами такого призначення, окрім названих, є замкові будівлі в Жовкві, Добромилі, Старому Селі (Галичина), Корці, Клевані, Острозі, Новомалині (Волинь), Бережанах, Скалі-Подільській, Заложцях, чортвові, Меджибожі, Жванці, Рихті (Поділля) та ін.

У ХІVст. і до середини ХVІ ст. в архітектурі поступово кристалізуються національні риси, формується український стиль дерев’яних церков – трибанних і п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церква та «бабинець». Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. Дерев’яні дзвіниці часто служили і за сторожові вежі. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква св. Духа в с. Потеличі поблизу Рави-Руської та церква св. Миколая у Чернивцях. Згодом архітектурний стиль ртидільної дерев’яної церкви був перенесений на кам’яне будівництво.

В ХІV- ХVст. В містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантийський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фортець. Церкви – оборонні споруди, взірцем яких можуть служити комплекс Києво-Печерської Лаври, церква у с. Сутківцях на Поділлі, 1476 р.

На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам’яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь, протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення,нетатарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що масово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя. Змушені були вдосконалювати оборонне будівництво. Так поставили фортеці у Судаку та інших містах Криму. Але найбільшою (три рівні оборонних стін, 26 башт) фортецею українських земель даного періоду були укріплення у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називався Білим городом і в ХІV- ХVст. належав до володінь тимчасово незалежного православного і слов’яномовного Молдавського князівства (нащадки тиверців і бирладників). Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було значно розбідовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошенного з Галичини.

Готичний стиль поширюється в Галичині у ХІVст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець ХІV-ХVст.) та Перемишлі (ХVст.). У православній культовій архітектурі з’являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.), творчо переосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам’яткою, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.).

У ХVІ ст. в Україну, передусім до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль. У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утвелджуються зрівноважені, впорядковані композиції зі спокойними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури. Провідну роль в архітектурі другої половини ХVІ ст. у Львові відіграють італійські архітектури Петро Барбоні, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові «Золоту Розу» - синагогу.

Загалом в архітектурі Львова другої половини ХV – першої половини ХVІІ ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патриціату, католицьких храмах, каплицях – слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну. Друга, представлена в православних храмах – синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднує традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко. Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львова був відгороджений від місцевих впливів і традицій. У скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіонів, костел і монастир бернардинів. Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці ХV ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. Монастирський будинок мав по фасаду відкриту лоджію, яку уворювали три арки, між якими стояли статуї. Споруди монастиря бенедиктинок утворюють куточок ренесансного Львова, нібиперенесений з Північної Італії. Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу – плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих.

Успенська церква, яку будував Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. В ансамбль Успенської церкви входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось Львівське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Церква є зразком вдалого синтезу ренесансних і українських архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з розташуванням бань по одній осі. В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають церкві особливої гідності і краси. Поруч стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ставропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. Каплиця Трьох святителів побудована в 1584-1591 р. архітектором Андрієм Підлісним як усипальниця роду Корняктів. До побудови Успенської церкви в 1592-1629 рр., виконувала роль церкви. По формі ця мурована каплиця нагадує трьох зрубні дерев’яні українські храми Карпат, як і по формі бань, так і по багатому різьбленню порталу.

Для ренесансної архітектури України загалом та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівль. Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу. Будинки площі Ринок являють собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттіку, як палац Корнякта (архітектор Петро Барбон), або атлантами, які підтримують балкон будинку №3, або, як «Чорна кам’яниця», - скульптурами по фасаду. Особливо пишний скульптурний декор у каплиці Боїмів біля кафедрального собору.

Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (архітектор Павло Римлянин) вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла – зразки культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека. Спокійні постаті апостолів, гармонійні складки одягу, мудрі, шляхетні, виразні обличчя – все спрямовано на створення образів, які поєднують мудрість, духовну велич і фізичну досконалість. Львівська ренесансна культова скульптура продовжує традиції скульптури Італійського і Північного Ренесансу, яка прославляє людину, що завдяки духовній сили і витривалості піднялась до рівня святого.

Ще виразніше гуманістичні ідеї Ренесансу проявляються в багаточисельній надгробній скульптурі у Львові, Дрогобичі, Києві. Магнатські, шляхетські, патриціанські роди вшановували пам’ять померлих багатими надгробками в храмах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. На відміну від готичних, ренесансні надгробки зображували людину не в стані смерті, а в стані сну, прагнули донести до нащадків не лише зовнішні риси, але й характер, особистість людини.

В костелі домініканців у Львові зберігся надгробок Яна Свошовського роботи Яна Пфістера. Померлий зображений в рицарському обладунку, з сувоєм в руці, який нагадує про його посаду міського підкоморія. Відкинувшись на подушки, свошовський ніби відпочиває, занурившись в сон. В надгробку св. Яна з Дуклі, скульптор Войтех Зичливий майстерно підкреслює величний спокій, приховану силу і енергію святого. Героїзуючи моменти домінують в надгробку Жолкевських в Жовкві роботи також Зичливого, сина рахітектора Войтеха Капіноса. Станіслав та його син Ян зображені в повний зріст, в рицарських латах, з мечами в руках, як лицарі, завжди готові до бою. Досконале знання анатомії, вміння передавати рух, висока майстерність в обробці каменю дозволяла львівським скульпторам вільно втілювати в творах свої задуми. Більшість львівських скульпторів доби ренесансу походила з Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі. Вони принесли в Україну не тільки мистецтво скульптури, яке набуло в цей час особливої досконалості, але й гуманістичні ідеї, світські сюжети скульптури. Поряд з надгробною поступово розвивалась і світська скульптура: магнатські парки прикрашали статуями, що зображували античних богів, богинь, героїв, з’явився також скульптурний портрет.

Великий будівельний рух кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець ХVІ ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком ХVІІ ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяславль, Канів). Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років ХVІІ ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Меиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі неподалік від Львова тощо).

У Карпатах і на Прикарпатті будівництво було цілком дерев’яне і своєрідне. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілком виразного стилістичного стрижня, що свідчить про тривалу традицію формування (церква Воздвиження у Дрогобичі перша половина ХVІІ ст.). Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества. Дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди.

У добу, що передувала Хмельччині, набули розвитку людвисарство – лиття з міді, та конвісарство – лиття з олова. Продовжуючи традиції Київської Русі, українські майстри досягли великої фаховості у виробництві гармат і дзвонів.

Образотворче мистецтво також продовжувало традиції Київської Русі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису ХІV-середини ХVІ ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успінія Богородиці» (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (ХІV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІV- ХV ст.). Саме у Вірменському соборі під час реставрації, проведеної на початку ХІХ ст., було відкрито фрагменти фресок ХІV-ХV ст. Це, зокрема, зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи – ктитора, про якого згадують документи 1363 р.

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантийських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високого рівня вже на початку ХІV ст. досягла творчість іконописця, апотім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Богородиця» у Володимир-Волинському соборі, а також так званої «Петровської» ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. У цілому ж до середини ХVІ ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більшого індивідуального виразу. Найпопулярніші сюжети – зображення войовничих святих і сцен «Страшного суду». Найулюбленішим образом був образ воїна-захисника св. Юрія Змієборця. Сюжет «Страшного суду» під впливом замовників – заможних селян та міщан – набував сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посоленним акцнтуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV- ХVІ ст. значно еволюціонує, не переходячи однак меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку ХVІІ ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Нові віяння, ідеї: замість золотого фону в іконах бачимо пейзажі, види міських вулиць, площ. Митці прагнули надати сакральний вимір земному людському життю, наблизити до глядача Христа, Діву Марію, святих. Одним з найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у П’ятницькій церкві Львова. Невідомий автор змалював типову міщанську обстановку у порівняно заможній львівській родині. Вчені вважають, що це спроба експерементальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини ХV- початку ХVІ ст. Відомо, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, але й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентноспроможної форми продукції.

У численних зображеннях Богоматері (наприклад, «Богородиця з немовлям Ісусом» Ф. Сеньковича) живописці прагнули передати ідеал жіночої тілесної і духовної краси, матеріалізувати, зробити зримим для земних очей образ Заступниці Небесної. По праву шедеврами вважаються іконостаси Успенської та П’ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М. Петрахновича. В них гармонійно поєднались традиції давнього іконопису з впливами гуманістичного ренесансного мистецтва. Для іконописців ХVІІ ст. вживання олійної фарби потупово стає нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світло-тіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису.

З другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. У портретах прагнули передати гідність, розум, силу волі; у жіночих портретах – красу, шляхетність, ніжність і в той же час силу характеру. Художники підкреслювали ті риси портретованих, які наближали їх до прийнятого в суспільстві ідеалу. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта, дружини турецького султана «Роксолани» (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької (Могиляки), князя К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш та багатьох львівських міщан – діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини ХVІІ ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові. Поруч з портретним розвивається такий новий жанр, як батальний живопис.

У другій половині ХVІ ст. у зв’язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два основні центри: Львів та Острог. Граверство змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Перші друковані видання І. Федоровича (Федорова) оздоблювалися здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом (примірник 1574 р.). Найдавніший зразок «Ісус Христос» у євангелії ХVІ ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з «Євангелія учительного» (Крилос, 1606 р.). З початку ХVІІ ст. виникає новий граверський жанр – так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети («Чистота яко дівиця…», «Смерть на блідому коні», «Ліствиця райська» та ін.). Якщо київські народні гравюри були чорно-білими, то львівські часто виготовляли з метою в подальшому розфарбувати їх різними кольорами і обвести народним різнокольоровим орнаментом. Уціліли розфарбовані народні гравюри мають велику мистецьку цінність.

У ХІV- початку ХVІІ ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театр. Вони розвивалися у тісному зв’язку зі змунами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувала спів, танець і театральні вистави. Музиканти, півці, танцюристи об’єднувались навколо монастирів та єпископальних кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвігів князів і дружинників.

Музичну кільтуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.

Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов’язаний із мистецтвом скоморохів, де переплітаються гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. В народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри інструментальної музики. Тут виконувалися широко відомі танці – «гопак» і «гопачок», «козачок», «метелиця», «веснянка».

В українській музичній культурі чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникли історичні пісні, що прославляли героїв боротьби з татарськими і турецькими завойовниками. Їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах – трембіта. З ХVІ ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. Вони діяли у м. Львові, Кам’янець-Подільську, а також на Волині. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У становленні української музики важлива роль належала музичній освіті, яку поширювали братські школи. При церквах і монастирях, в братських школах, маєтках магнатів існували хорові капели. Саме у цей час (з ХVІ ст.) виник так званий партесний спів (партеси з лат. – партія для окремих голосів). Церковний спів стає багатоголосим, досягає значного професійного рівня. Це дало змогу Православній церкві широко використати його, на противагу Католицькій церкві, де спів супроводжувався грою на органі. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрилимісцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом – і в Києві під орудою диригентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найстарішою пам’яткою якої є «Супрасльський ірмолой» 1593 р. Поширювалося переписування і друкування богослужбових нотних збірників (ірмолоїв). Всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом.

У ХVІ –першій половині ХVІІ ст. виникали такі жанри світської музики – побутова пісня для триголосного ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти формувалися в русі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні та жартівливо-гумористичні.

Наприкінці ХVІ ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балеиу. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру пов’язаний із виступами скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників та ін.

В останній чверті ХVІ ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.

У першому десятилітті ХVІІ ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської» невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народно-поетичної творчості.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХІV ст.- першої половини ХVІІ ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв’язок її з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступную для народу, сприяло прогресу не лише української, а й світової культури.