Питання до самоконтролю

1. Які українські землі потрапили під владу Великого князівства Литовського?

2. Яка мова у Литві була державною?

3. В чому полягала складність релігійного життя?

4. Які визначні події відбулися в освіті й літературі в ХІV- ХVст.?

5. Яка унія остаточно оформила утворення держави Речі Посполитої?

6. Яка угода об’єднала католицьку і українську православну церкву?

7. Походження українського козацтва.

8. Яка була роль братств у розвитку української культури?

9. Що зробил для розвитку української культури князь К. Острозький?

10. В чому полягала національно-культурна діяльність українського козацтва?

11. Які тенденції характерні для ренесансної архітектури України?

12. Які тенденції були в української музичної культурі в ХІV- початку ХVІІ ст.?

13. Як еволіціонує іконопис в ХІV- початку ХVІІ ст.?

Розділ 5. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко

5.1. Українське бароко як нове світовідчуття. Розвиток козацької культури

ХVІІ століття має перехідний характер в економічній, політичній і культурній історії Європи. Цей перехідний період був часом розвитку мануфактури, широкого технічного поділу праці, формування буржуазії, яка перетворювалась на впливову суспільну верству. Найпоширенішим стилем у архітектурі, мистецтві й літературі європейських країн було бароко. Слово походить від і італійського «barocco», що в буквальному перекладі означає примхливий, дивний. Бароко стає перехідом від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. Ренесансне світобачення грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те що людина є мірою всіх речей.

Світобачення ХVІІ ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагичної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі. Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Серед країн правословно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко – не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свідомістю. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Тому в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством. Свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, грунтується на уявленні про світ непростий, втаємничкний, такий, у якому діють різні сили. На менталітет українського народу впливає нестабільна історична доля, постійні випробування і ХVІІ ст. не стало винятком.

Духовна культура України другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнськиї подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти (за соціальну та національну незалежність, збереження самобутньої культури) була національно-визвольна боротьба 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея була втрачена. У 1654 р. між Росією та Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Московська держава не думала брати до уваги інтересів українського народу. Богдан Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир’ям, внаслідок чого Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на житті Української держави.

Поділ і роз’єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного розвитку українства у другій половині ХVІІ – кінці ХVІІІ ст. Козацько-гетманська держава происнувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина ХVІІ ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий.

Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687-1709 рр.), Івана Скоропадського (1709 – 1722 рр.) і Кирила Розумовського (1750-1764 рр.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незважаючи на деяку відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цтого козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Українська свідомість – в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти – алегорично унаочнювала риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах.

Козацька культура - унікальне і неповторне явище. Її феномен має барокове забарвлення. Культура бароко, за А. Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами – тут і поетика «магічного реалізму» з контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. «Химерний» стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини ХVІІ ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища, своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси – намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У «химерній» бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси – засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов’язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Культура Запорізької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилося і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запоріжця. Він – то веселий і відчайдушно безтурботний, то – сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад.

Із середини ХVІІ ст. в Запорозькій Січі в межах так званих Вольностей усе ж були створені і функціонували своєрідні правові відносини – козацьке право, яке значною мірою підпорядкувалося принципам військової демократії. Основу козацького судочинства становили віковічні традиції та звичаї українського народу. Як зазначав Д.І Яворський, «в основі всієї козацької громади був звичай: згідно зі звичаєм (козаки) не допускали в Січ жінок, згідно зі звичаєм чинили суд і розправу, згідно зі звичаєм збиралися у відомий час на спільні ради».

Загалом козацьке право являло собою симбіоз українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького (яке потрапило в Україну через Польщу і модифікованому вигляді – хелминський та шредський варіанти) і положень литовських статутів. Козацьке право являло собою варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з нормами моралі та релігійного вірування, а тому не могло бути механічно втиснуте в прокрустове ложе традиційного законодавчого зводу. Звідси походила й складна поетапність та багаторічність перетворення новоприбульців на повноправних козаків, оскільки новобранець мусив призвичаїтися до січового життя, засвоїти в деталях козацьке право, мораль і світогляд, пройти певні етапи духовного вдосконалення, випробування й ініціації.

Процедура вступу до Січі з часом обросла певними звичаями та обрядовістю. Обов’язковим було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних догматів віри, знання молитв та дотримання постів. Представники інших конфесій повинні були прийняти православ’я, як це було у випадках із католиками та протестантами, або заново охреститися в Січовій церкві Покрови Пресвятої Богородиці, як це робили турки, татари, євреї. Слід наголосити, що така традиція залишалася незмінною протягом століть.

При осягненні козацьких звичаїв молодики, джури й козачата в деталях опанували козацьке православ’я, яке пронизувало і повсякденне побутове життя, і військо-лицарську культуру, і засади самоврядування, і правничо-судову діяльність січовиків. Незмінним правилом козацької спільноти були щоденні молитви (вранці і вечірні, перед початком важливої справи та вживанням їжі тощо). У кожному козацькому курені обов’язково була покуть зі святими іконами й лампадкою, а січовики з благоговінням носили натільні хрестики та іконки Богородиці, Святого Миколая Чудотворця, архістратига Михаїла. Найпочесніше місце в Запорозькій Січі займали майдан та січова церква, в якій правилися щоденні літургії за православним чернечим. На богослужіння зазвичай приходили старшини, старі запорожці та вільні від походів козаки. Очевидці згадували, що «з-поміж запорозьких звичаїв були й набожні обряди, що стосувалися християнського закону й чеснот, бо серед козаків багато було святобливих, співчутливих до прочан й люблячих ліпоту церковну, а особливо серед старих, які ходили до церкви майже щоденно». Загалом же у межах Запорозьких Вольностей дослідники налічували понад 60 культових споруд (церков, монастирів, каплиць та скитів), багато з яких було освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці, Святого Миколая (спасителя тих, хто подорожує суходолом та водою), привідця небесного Божого воїнства архістратига Михаїла, поширювача християнства у Подніпров’ї апостола Андрія Первозванного. А напередодні зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) козаки надумали збудувати надзвичайну кам’яну церкву з білого мармуру, а також замовили культові речі (чаші, хрести тощо), рівні за величчю предметам релігійного культу Києво-Печерської лаври.

Відомо чимало мистецьких пам’яток, створених на замовлення козацької старнини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор - п’ятиверхий хрещатий храм – типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін – вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор – фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам’яток – церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та інших містах.

Більшість релігійних відправ запорожці проводили до початку походу та по його завершенні, а в експедиціях «сповідалися Богу, Чорному морю та своєму отаманові кошовому». За козацькою традицією в разі крайньої небезпеки на морі чи суходолі годилося читати спасительні молитви та обіцяти християнське подвижництво. Тому, вцілівши у небезпеці, козаки виконували свої клятви: замовляли церковні молебні, робили щедрі внески коштовностями й грішми на користь храмів, несли чернечих послух при монастирях.

У звичаях запорозького товариства було виховання поважного ставлення до священнослужителів, Київської митрополії, Межигірського київського монастиря, інших обителей. Призвичаєння запорозької спільноти до насиченого релігійного життя значно впливало на свідомість новоприбульців, сприяло духовному зростанню козацтва, яке вже по-іншому починало дивитися на свою боротьбу, а саме як захист християнської цивілізації. А тому, закликаючи новобранців у Січ, козаки підкреслювали саме цей аспект своєї жертовності: «Хто хоче за віру християнську бути посаженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий перетерпіти всілякі муки за Святий Хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас. Не слід боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя». Чимало запорожців ставало високодуховними ревнителями й подвижниками християнської віри. Загалом на Запорожжі січови звичаї тісно переплелися із християнською обрядовістю, й витворилася своєрідна козацько-православна культура. Як і решта українців, козаки постували чотири рази на рік під час основних християнських постів – Петровського, Успенського, Пилипівського і Великого. Після останнього розговлялися пасками й крашанками, інколи сюди додавалися варені раки.

Особливо благочестиві козаки перед Великим постом ішли на Сирному тижні на прощу до монастирів і там проводили увесь піст за чернечим статутом. Зазначимо, що козацька звичаєво-правова культура чітко субординувалася з православним календарем, і тому запорожці під Великий піст вводили мораторій на страту злочинців. До церкви козаки ходили зі зброєю, згідно з традицією чинно вислуховували Богослужіння, а під час читання Євангелія стояли струнко, тримаючися за ефес шаблі, яку годилося трохи вийняти із піхов, що символізувало рішучість у захисті християнства й освячення зброї. Культове ставлення до зброї надавало козацьким церковним звичаям військового забарвлення. Так, на Водохреще, великодень та Покрову – січове храмове свято – у козаків було заведено стріляти з гармат і мушкетів, а під час хрещення хлопчиків у купель додавали трохи пороху.

Січова церква була не лише духовним, а й самоврядним осередком, де проходили козацькі ради, обирали кошового отамана й старшину, приводили їх до присяги, освячували союзи козаків-побратимів, приймали високоповажних гостей, оголошували судові вироки, зберігали козацькі реліквії та військові клейноди.

Іншою важливою умовою перебування козаків у Січі було дотримання високоморального аскетичного життя, що загалом доповнювало козацьке православ’я. І якщо городові, сільські, волосні, хуторькі козаки («сидні», «гніздюки») могли заводити сім’ю, то, прибувши до Коша, вони не спілкувалися з жінками, а за спробу привести у Січ будь-яку жінку січовики могли засудити винуватця аж до смертної кари.

Традиційно в Січі козаки спілкувалися українською мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, татарською, польською та інші). Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови і звичаїв. Свого часу Д.І. Яворницький так писав з цього приводу: «вимагалося, щоб прибулий на Січ ... забув свою природну мову і говорив козацькоюЮ тобто малоросійською [українською] мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася». Хоча надалі вчений зазначав, що ця вимога не набувала великої актуальності, оскільки переважну більшість січовиків становили: «дуже сильні з гарною статурою люди, й при тім головним чином природні українці, які , які називалися «лицарством» або «товариством».

Швидшій адаптації новоприбульців до козацьких порядків та умов життя сприяла й зміна попереднього прізвища на нове – воно на український манер відображало якусь зовнішню прикмету людини чи внутрішню рису характеру (Бабак, Ворона, Коза, Лисиця, Баран, Корж, Часник, Шкода, Загуби-Колесо, Семи-Палка, Стріляй-Баба, Не-ридай-мене-мати тощо). Причому новонадане прізвисько могло з часом змінюватися на інше, як згадка про якийсь учинок, курйоз, подію (Пересунько – Журба – Присліпа). Але от християнські імена, дані хлопчикам у дитинстві при хрещені, залишалися незмінними, оскільки вони, як вважали козаки, зв’язували людину з ангелом-охоронцем. Ті козаки, яких обирали на найвищі старшинські посади, мали звичай називати себе (або ж підписувати офіційні документи) по імені та по батькові, а не за прізвиськом. Так, кошовий отаман Григорій Лантух іменувався Григорієм Федоровим, Стефан Гладкий – Стефаном Даниловим.

Одним із завершальних етапів визнання молодика козаком був обряд ініціації, який включав демонстрацію претендентом засвоєних козацьких звичаїв та навичок. До останніх належали не лише військовий вишкіл, а й перевірка сміливості, розважливості, дотепності, уміння готувати їжу й пекти хліб, знання рослинного світу (лікарських, шкідливих властивостей тощо) і тварин (повадок, імітації вчинків). Перевірялася здатність долати високі кручі та водні перепони, перебувати під водою та вправно пропливати небезпечними порогами Дніпра, орієнтуватися на місцевості вдень і вночі, своєчасно реагувати на несподівану небезпеку, чітко виконувати волю товариства й коритися старшині тощо. І лише після цього козака допускали до «охрещення» в бою та брали у далекий морський похід. Паралельно новообранці засвоювали козацькі релігійні звичаї і духовну спадщину, героїчний епос і різноманітні жарти, пісенно-танцювальну та музичну культуру, що особливо дивувало чужеземців. Останні вже в ХVІ ст. зазначити, що запорожці в Січі «невимовні штуки показували, співаючи пісні, стріляючи, на кобзах граючи».

З огляду на уніфікованість та всеосяжність козацьких звичаїв запорозьку спільноту ототожнюють із раннім військовими демократіями, для яких була властива домінюча роль озброєного ладу та усна форма кодифікації правових норм. Окрім того, звичаєво-правова культура козаків характеризувалася рівністю всіх соціальних груп при відшкодуванні збитків та визначенні міри покарань, а також значною суворістю й невідворотністю останніх аж до смертної кари.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі – приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався іхнім здоров’ям.

Монатирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років ХVІ ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Їх ще називали школами «вокальної музики та церковного співу». Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки – у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов’язково мати трубочів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв’язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами і тримали їх у самій Січі. Високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки «кобзарям», які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов’язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали «вокальних муз» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців – лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища («Вертеп») у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Козацтво було носієм нового художнього вподобання.

Козацька культура була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід ХVІІ - ХVІІІ ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.