Розділ 3. Набувальна давність

3.1. Сфера застосування норм про набувальну давність

Зі спливом позовної давності незахищене суб’єктивне право, в тому числі і право власності, повинно вважатися втраченим. Воно втрачається лише для попереднього власника, зокрема, у тих випадках, коли він мав право витребувати своє майно у незаконного володільця, однак, пропустив позовну давність і не зробив цього. Після спливу позовної давності майно, не витребуване колишнім власником, стає безхазяйним (яке не має власника або власник якого невідомий). Разом з тим, право власності на це майно продовжує своє існування. Особа, яка ним володіє, за відсутності законної підстави, теж не набуває його у власність. Така ж позиція підтримується і в судовій практиці.

Відповідно до ч.3 п.6.4. інформаційного листа Вищого господарського суду України від 31.01.2001 року № 01-8/98 „Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом” відмова у позові про витребування майна у зв’язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця; таке майно має вважатися безхазяйним[138].

Безхазяйність задавненого майна, в свою чергу, породжує невизначеність правовідносин власності. О. Михайленко не вбачає в цьому ніякої проблеми, вважаючи, що „…до спливу строку набувальної давності воно становить об’єкт незаконного володіння добросовісного набувача[175, с.126]”. Разом з тим, проблема (невизначеність) полягає в тому, що право власності на задавнене майно продовжує існувати, однак, його суб’єкт невідомий.

Невизначеності у правовідносинах власності, зумовленої спливом позовної давності, можна уникнути із застосуванням набувальної давності[176, с.118].

За введення набувальної давності у законодавство в різний час виступали такі вчені як : Б.Б. Черепахін [99], А.В. Венедиктов [177], С.Н. Братусь [178], Ю.К. Толстой [96], С.І. Вільнянський [100], О.С. Яворська[179] та інші.

Розглядаючи питання про долю майна, яке не було витребуване власником через відмову в позові за пропущенням позовної давності, В.В. Луць доходить висновку про необхідність запровадження інституту набувальної давності. „Доля такого „задавненого” майна повинна визначатись встановленням у законі набувальної давності…[71, с.58]”. Такої ж думки дотримується і О.С. Яворська. Однак вона не лише констатує необхідність введення цього інституту, але й висловлює власні міркування щодо умов набувальної давності[180, с.34]”.

Ідея про введення інституту набувальної давності у законодавство втілена в ст. 344 Цивільного кодексу України, в якій передбачено набувальну давність як одну із підстав набуття права власності.

Сфера застосування набувальної давності є значно вужчою порівняно із сферою застосування позовної давності. Як стверджував Олександр Огоновський, „за набувною давністю можна набути лише те, чим можна володіти, тобто набувна давність як спосіб виникнення прав поширюється лише на ті речові права, при здійсненні яких можливе володіння[12, с.143]”.

У Книзі ІІІ Цивільного кодексу України сфера застосування набувальної давності обмежується відносинами власності. Лише право власності може виникнути на підставі набувальної давності. Такий висновок можна зробити із розташування ст. 344 Цивільного кодексу „Набувальна давність”. Вона розташована у Главі 24, яка називається „Набуття права власності”. Інші речові права не можуть набуватися за набувальною давністю. З цього загального правила встановлено виняток у Земельному кодексі України. Набувальна давність відповідно до ст. 119 цього нормативного акту є не лише підставою для передачі земельної ділянки у власність, але й надання у користування[181].

У законодавстві тих країн світу, де існує набувальна давність, обсяг прав, на які вона поширюється, як правило, співпадає. Так, в державах континентальної Європи (Болгарія, Угорщина, Польща, Чехія, Югославія, Німеччина, Іспанія, Італія, Швейцарія) набувальна давність є підставою виникнення права власності. Разом з тим, в Республіці Польща правила про набувальну давність, крім права власності, застосовуються також до земельних сервітутів[98, с.11]. Відповідно до статті 1287 Цивільного кодексу Португалії на підставі набувальної давності виникає не лише право власності, а й інші речові права, пов’язані із здійсненням володіння[20, с.254]. Стаття 163 Цивільного кодексу Японії передбачає можливість набуття на підставі набувальної давності „будь-якого речового права, іншого ніж право власності[174, с.27]”. В Японії до таких інших речових прав належать речові права, пов’язані з землею, наприклад, емфітевзис, суперфіцій і т.д.

Щодо речей, право власності на які може набуватися за давністю, у ст. 344 Цивільного кодексу не встановлено відповідної норми. Законодавець обмежився вказівкою на те, що особа на підставі набувальної давності може стати власником чужого рухомого та нерухомого майна, якщо інше не встановлено цим кодексом. У ст. 178 Цивільного кодексу України серед об’єктів цивільних прав виділяються речі, перебування яких в обороті не допускається (об’єкти вилучені з цивільного обороту), які можуть належати лише певним учасникам оборту або перебування, яких в обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти обмежено оборотоздатні). Такі речі за своїм правовим режимом або взагалі не можуть набуватися за давністю або ж вони набуваються з дотриманням встановлених меж. Зокрема, не виникає право власності за набувальною давністю на такі речі :

1) вилучені з цивільного обороту;

2) які можуть належати лише певним учасникам обороту, якщо давнісний володілець не є таким учасником;

3) перебування яких в обороті допускається за спеціальним дозволом, якщо такого дозволу немає у давнісного володільця.

Слово „чуже” майно має у цій статті умовний характер. Воно означає, що таке майно є чужим саме для володільця, тобто відображає об’єктивне положення речі лише щодо володільця, але не інших осіб. Після спливу позовної давності майно не можна вважати чужим, тобто таким, що належить комусь, бо воно не має власника, є безхазяйним.

Поряд із правами, на які має вплив набувальна давність, у законодавстві тих держав, де вона передбачена, також визначається перелік речей, на які набувальна давність не поширюється. Тобто, встановлюється вимога „придатності” речі (res habilis) для сили набувальної давності.

Так, у Чехії до „непридатних” речей належать ті, „які не можуть бути об’єктом права власності, або ті, які можуть перебувати лише у власності держави або визначених законом юридичних осіб[90, с.237]”. В Болгарії не може виникнути право власності за давністю на речі, що є об’єктами права публічної – державної чи общинної, власності. За давністю володіння в Російській Федерації може набуватися право власності на майно, що належить до будь-якого виду власності, за винятком того, яке вилучено із цивільного обороту або ж не може перебувати у власності особи, яка ним володіє[182, с.278-279].

Канон 1018 Кодексу канонів Східних Церков передбачає можливість набуття за давністю священних речей, однак, лише у певних межах. „Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, на підставі давності можуть набути приватні особи, але їх не можна вживати для світських цілей, крім випадків, коли вони втратили посвячення або благословення[22, с.264-265]”.

Правила про набувальну давність встановлюють вимоги до набувача речі.

Набути право власності на річ на підставі набувальної давності відповідно до ч.1 ст. 344 Цивільного кодексу України може „особа”, тобто усі суб’єкти цивільних відносин. Це означає, що набувачами права власності за набувальною давністю, окрім фізичних і юридичних осіб, є інші учасники цивільних відносин : держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Відповідно до ст.ст. 167-169 Цивільного кодексу України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади діють у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин. З цих міркувань спірним є положення ст. 119 Земельного кодексу України, згідно з яким право власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності може виникнути лише у громадянина. Рівність прав усіх учасників цивільних відносин має означати і рівність прав щодо набуття права власності на підставі набувальної давності.

Немає перешкод у набутті права власності за набувальною давністю і кількома особами одночасно, тобто на засадах права спільної, в тому числі сумісної власності.

В російській юридичній літературі існує спір про можливість держави та муніципальних утворень стати набувачами за давністю. Так, А. Рубанов вважає, що оскільки в статті 234 ЦК РФ, присвяченій набувальній давності, вживається термін „особа”, „то не можуть набувати на підставі давності Російська Федерація, суб’єкт РФ і муніципальне утворення[183, с.385]”. Іншої думки дотримується Ю. Толстой : „набути право власності за давністю може як фізична, так і юридична особа, а також Російська Федерація, суб’єкт Федерації і муніципальне утворення[184, с.357]”. В умовах утвердження в нашій державі принципу рівноправності суб’єктів права власності друга точка зору є більш обгрунтованою.