1.2.3. Сутність і поняття давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку

Реалізація права на захист органічно поєднана із реальним виконанням рішення про захист, без якого, в багатьох випадках, завершеного правового захисту бути не може. Забезпечення належного захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин не обмежується прийняттям законного та обгрунтованого рішення про захист, а поширюється також на його примусове виконання. Адже завдяки примусовому виконанню захист порушених прав, не відновлених добровільно, „…отримує своє логічне завершення[102, с.1]”.

Проаналізувавши зміст права на судовий захист, З.В. Ромовська зробила висновок про те, що „елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання судового рішення[62, с.13]”. Подібної думки дотримуються також представники цивільної процесуальної науки, які вважають, що „виконанням рішень судів завершується процес захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб[103, с.3]”, а „право на захист…включає в себе, як один із елементів, право заінтересованої сторони на виконання рішення…у тому незмінному вигляді, в якому воно було винесено…[104, с.294]”. Підтримуючи цю точку зору, відзначу, що примусовому виконанню підлягають не лише рішення судів, але й інших державних та недержавних органів, організацій чи осіб, які наділені законом повноваженням приймати рішення про захист суб’єктивних цивільних прав або інтересів.

Право вимагати примусового виконання рішень цих суб’єктів теж слід визнати елементом права на захист. Цей елемент права на захист називається правом на звернення з вимогою про примусове виконання рішення, яким захищено цивільне право або інтерес (скорочено : право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист).

Право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення, як і право на звернення з вимогою про його прийняття, має свою часову межу. Такою часовою межею є давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, яка в ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року названа давністю пред’явлення виконавчого документа до виконання.

У сучасній цивільній процесуальній та господарській процесуальній літературі давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку прийнято ототожнювати з процесуальним строком[103, с.68; 105, с.172; 106, с.180]. Тим самим відстоюється думка про її процесуально-правову природу. З цією думкою не можна погодитись, оскільки давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, як і позовна давність, є інститутом матеріального права.

„Виконання рішення є нічим іншим, як примусовою реалізацією того цивільного права, яке в даному випадку визнано судом; реалізація права і тут виражається у вчиненні дії, яка є об’єктом цього права, але вчиняється вона не самою зобов’язаною особою, а за неї – органами державної влади[14, с.308]”. Так, згідно з ст. 4 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання рішень здійснюється такими заходами : звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, іншими заходами, передбаченими рішенням. Перелічені заходи виконання відповідають способам захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України. Таким чином „виконавче провадження забезпечує досягнення матеріально-правової мети судової та несудової юрисдикційної діяльності[107, с.424]”.

Рішенням суду або іншого державного і недержавного органу, організації чи особи про захист цивільного права лише визнається або підтверджується те чи інше матеріальне право, а тому вимога, яка виникає з цього права, теж має матеріальний характер. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку має в своїй основі строки для звернення за захистом порушеного або оспорюваного матеріального права, яке визнано або підтверджено судом чи іншим правозахисним органом, організацією, особою. До моменту спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку управнена особа може звернутися за примусовою реалізацією матеріального, а не процесуального права. Тому сама давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, будучи часовою межею реалізації матеріального права, є матеріально-правовим інститутом.

В юридичній літературі звертається увага на спільні цілі та природу виконавчої та позовної давності[108, с.71], яка, як відомо, належить до матеріально-правових інститутів.

Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не можна вважати процесуальним строком.

Перш за все, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку як один із видів давності у цивільних правовідносинах, це сплив визначеного законом періоду часу, а процесуальний строк – і є періодом часу. До того ж в межах процесуального строку вчиняються процесуальні дії (ст. 84 ЦПК України). Пред’явлення виконавчих документів до виконання не є процесуальною дією. В межах строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку заявляється вимога про примусову реалізацію матеріального цивільного права, існування якого визнано або підтверджено рішенням суду чи іншого державного та недержавного правозахисного органу, організіції, особи. Нарешті, у ст.ст. 89 та 350 ЦПК України містяться подібні за змістом правові норми про поновлення пропущеного процесуального строку та строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання. З точки зору юридичної техніки, наявність у законі двох норм, які регулюють однакові відносини, є недопустимою. Очевидно, що законодавець не ставить знаку рівності між строками давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку і процесуальними строками. Інакше, на поновлення строків пред’явлення виконавчих документів для примусового виконання мала б поширюватися загальна норма, передбачена у ст. 89 ЦПК України про поновлення процесуальних строків.

Порівняльний аналіз змісту Глави 7 „Процесуальні строки” Цивільного процесуального кодексу України і ст.ст. 21–23 Закону України „Про виконавче провадження” дає підстави виділити відмінності між процесуальними строками та строками пред’явлення виконавчих документів до виконання.

По–перше, процесуальні строки обчислюються з дня наступного після того дня, з якого починається строк (ч.3 ст. 87 ЦПК України). Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання обчислюються з дня їх встановлення (ч.ч.2, 3, 5 ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”).

По–друге, процесуальні строки зупиняються із зупиненням провадження по справі (ст. 88 ЦПК України). Строки пред’явлення виконавчого документа до виконання не зупиняються.

По–третє, процесуальні строки спливають безперервно. Строки пред’явлення виконавчих документів для примусового виконання перериваються (ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження”).

По–четверте, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду (ст. 85 ЦПК України). Пропущення строку пред’явлення для примусового виконання виконавчого документа є підставою для відмови у його прийнятті до провадження.

По–п’яте, поновлення процесуального строку здійснює орган (суд), в якому слід було вчинити відповідну процесуальну дію або до якого слід було подати документ (ст. 89 ЦПК України). Строки пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання поновлюються органом (судом), який видав відповідний документ або за місцем виконання.

Для позначення поняття, яке у ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження” називається давністю пред’явлення виконавчих документів до виконання, вченими-цивілістами вживалися і вживаються різні терміни. Так, Олександр Любавський використав назву „знищувальна давність[18, с.36]”, під якою розумів давність, що поширюється на судові рішення. „Давність сили судових рішень[109, с.6]” – так називав цей вид давності А.Н. Бутовський. М. Агарков поняттям „погашувальна давність[110, с.29]” охоплював відразу два види давності – позовну і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Якщо відповідач не виконує добровільно судове рішення і позивачеві доводиться вдаватися до примусового стягнення, то пред’явлення виконавчого документа з цією метою, на думку І.Б. Новицького, обмежується певним строком – „давністю виконання рішень[37, с.240]”.

Не знайдено єдиної назви для цього поняття і в сучасній правовій літературі. Так, М.С. Шакарян строки, які встановлені для пред’явлення до примусового виконання судових постанов і постанов інших органів називає „давністю виконання[111, с.306]”. Українські вчені у цьому питанні виявилися більш одностайними. Ними, в основному, вживається два терміни : „виконавча давність[112, с.203; 108, с.70; 105, с.170]” (В.І. Тертишніков, В.В. Афанасьєв, М.І. Тітов) і „давність пред’явлення виконавчих документів до виконання[103, с.68; 113, с.89]” (М.Й. Штефан, С.М. Штефан, О.І. Ющик).

Усі з перелічених назв цього виду давності мають певні недоліки. Зокрема, такі терміни як „знищувальна” або „погашувальна” давність мають надто широкий зміст, оскільки можуть позначати також позовну давність. Вони не відображають характеру тих правовідносин, в межах яких застосовуються строки пред’явлення виконавчих документів до виконання.

Словосполучення „давність сили судових рішень” є вужче за змістом від того поняття, якому треба дати назву. Воно стосується лише одного виду рішень, що підлягають примусовому виконанню – рішень судів. Разом з тим, згідно з ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження” примусовому виконанню підлягають рішення також інших органів державної влади або недержавних органів, організацій чи осіб. Крім того, закон не встановлює строків дії рішень про захист, ним встановлюються строки пред’явлення виконавчих документів до примусового виконання. Пропущення цих строків вже тягне за собою правовий наслідок у вигляді втрати рішенням такої його властивості як виконавчість.

Ігнорування цієї відмінності призводить на практиці до постановлення неправильних рішень. Так, рішенням місцевого суду скасовано постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження і зобов’язано його винести постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв’язку із закінченням строку примусового виконання рішення. Рішення, прийняте державним органом, було отримане виконавчою службою у межах строків їх подання до примусового виконання. Разом з тим, державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження через більш тривалий час, ніж передбачено у ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”. Суд постановив : після закінчення встановленого законом строку рішення примусовому виконанню не підлягає[114].

Разом з тим, статтею 21 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено строки давності для пред’явлення виконавчих документів до примусового виконання, а не строки їх виконання. Ці строки встановлено для вчинення певних дій (пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання) стягувачем, а не державним виконавцем. Рішення було пред’явлено для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби в межах строку, встановленого ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”. При вирішенні таких спорів судами за основу має прийматися момент надходження виконавчого документа до відділу державної виконавчої служби або момент його здавання органам зв’язку для відправлення органові примусового виконання, а не момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. На це було звернуто увагу місцевого суду в ухвалі апеляційного суду Львівської області, який переглядав відповідне рішення[115].

Поняття „виконавча давність” і „давність виконання” містять у собі, щонайменше, дві неточності. З них не вбачається : що саме підлягає виконанню, і в який спосіб (добровільно чи примусово) воно здійснюється. Ці ж недоліки характерні і для терміна „давність виконання рішень”. Крім того, давність встановлюється не для виконання рішень, а для пред’явлення їх до виконання. З назви „давність пред’явлення виконавчих документів до виконання” не зрозуміло до якого виконання – добровільного чи примусового, пред’являються виконавчі документи.

Пропоную для позначення відповідного поняття вживати термін : „давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку”.

Цей термін, з одного боку, відображатиме характер правовідносин, яких він стосується, оскільки слова „примусове виконання” розкриває зміст такого елементу права на захист як право звернутися з вимогою про примусове виконання рішення про захист. З іншого боку, запропонований термін окреслює межі цих правовідносин. Йдеться про матеріальне правовідношення, а точніше, його елемент – матеріальний обов’язок, що не був виконаний суб’єктом цього правовідношення добровільно. Тому в управненої особи виникла необхідність реалізувати своє матеріальне право, якому кореспондує невиконаний обов’язок, за допомогою органів примусового виконання. Словосполучення „добровільно невиконаний обов’язок”, в свою чергу, охоплює всі рішення, які згідно із ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження” підлягають примусовому виконанню. Слово „давність” у цій назві означатиме сплив визначеного законом періоду часу, що має своїм наслідком припинення згаданого елемента права на захист. Крім того, на мій погляд, пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не повинно розглядатися як підстава для відмови у прийнятті виконавчого документа до виконання. Воно має бути підставою для відмови у примусовому виконанні, що не одне і те ж.

При визначенні поняття давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку важливе значення має категорія „строк” (період часу). Однак строк ще не є давністю. Відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення до примусового виконання якого минув (сплив). Правовий наслідок у виді відмови у прийнятті до провадження виконавчого документа спричиняється не періодом часу, а його спливом. Іншими словами, правове значення має не строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, а сплив цього строку. Отже, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку має визначатися як сплив періоду часу. Але і спливу періоду часу ще не достатньо, щоб настали правові наслідки, що зумовлюються давністю.

Щоб правові наслідки спливу давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку настали необхідно, щоб період часу сплив за наявності та відсутності певних умов. Позитивною умовою цієї давності є початок перебігу її строків. Всі інші умови давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку є негативними. До них належать :

• невчинення управненою особою дій, спрямованих на примусове виконання рішення про захист свого права (не пред’явлення до примусового виконання виконавчого документа);

• відсутність підстав для переривання строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку;

• відсутність поважних причин пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Як і у випадку з позовною давністю, вважаю, що правові наслідки спливу строків давності примусового виконання мають застосовуватися диспозитивно, тобто за заявою сторони у визнаному або підтвердженому судом чи іншим правозахиснм органом, організацією, особою матеріальному правовідношенні. Це означатиме, що сплив визначеного законом періоду часу лише спрямовуватиметься на настання відповідних правових наслідків, але не спричинятиме їх автоматично.

Наведене вище дає підставу відстоювати такий погляд на давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист.

Введення у законодавство інституту давності примусового виконання має свої передумови.

Дослідниками цього інституту пропонуються одразу декілька передумов.

Так, на думку Д.Х. Валєєва, передумовою давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, є бажання законодавця покарати суб’єкта права за його неналежне ставлення до свого права. Він називає процесуальну дію – повернення виконавчого документа стягувачеві в зв’язку з порушенням строків пред’явлення його до виконання „своєрідною санкцією[116, с.41]”. Однак з цією позицією не можна погодитись, оскільки вона суперечить принципу диспозитивності в цивільному праві. Нездійснення суб’єктивного цивільного права його суб’єктом не є протиправною поведінкою. Він може вільно реалізовувати свої цивільні права. Санкція може встановлюватися лише за вчинення правопорушення. Крім того, відповідно до ч.2 ст. 12 Цивільного кодексу України нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для його припинення.

Встановлення строків пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання обгрунтовується також інтересами боржника. Такої позиції дотримується зокрема О.І. Ющик : „визначаючи строки давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, законодавець керується тим, що загроза примусового виконання рішення щодо боржника не може існувати невизначено довго[113, с.89]”. Ці аргументи викликають заперечення. По–перше, боржник, щодо якого існує така загроза, може легко усунути її – добровільно виконавши рішення про захист прав кредитора в межах встановлених строків. А по–друге, важко собі уявити, щоб законодавець керувався інтересами відповідача на етапі примусового виконання, коли в існуванні його обов’язку немає сумніву, оскільки він визнаний або підтверджений таким, що набрало законної сили рішенням про захист.

Передумовою запровадження давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку висувають „…необхідність забезпечення прискорення провадження, щоб процесуальні дії здійснювалися ритмічно[117, с.530; 103, с.68]”. Висловлена думка суперечить матеріально-правовій природі давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. В межах строків пред’явлення виконавчих документів до примусовго виконання не вчиняються процесуальні дії, а реалізується право на звернення з вимогою про примусове здійснення матеріального цивільного права.

Спірною є і позиція С.Н. Абрамова, який припускає, що „право, яке не реалізовано протягом строку, встановленого законом, навіть якщо воно підтверджене рішенням суду, втратило своє значення, інтерес для управненої особи[118, с.4-5]”. Після спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку управнена особа не втрачає інтерес до здійснення свого матеріального права, а навпаки, стає носієм охоронюваного законом інтересу, який може бути задоволено боржником добровільним виконанням рішення.

Встановлення часової межі для звернення з вимогою примусового виконання рішення пояснюють намаганням законодавця „…стимулювати швидше і реальне виконання рішень судів та інших компетентних органів[119, с.34; 120, с.376]”. З цим міркуванням можна погодитись, але, з певним застереженням. У тому, щоб рішення про захист суб’єктивних цивільних прав виконувалось швидше і реально, в першу чергу, має бути зацікавлений не законодавець, а управнений суб’єкт (кредитор).

Тому, встановлюючи інститут давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, законодавець стимулює управнену (зацікавлену) особу до швидшої та реальної реалізації нею права на захист за допомогою органів примусового виконання.