Передмова до чернівецького видання

Українське оригінальне радіомистецтво народилося у Харкові. Там і було знищено у добу «розстріляного Від­родження», впродовж 1934-35 років минулого століття.

Цікаво, що країни, які приєдналися до СРСР або увійшли до сфери радянського впливу пізніше (прибалтійські республіки та держави соціалістичного табору) – не втратили національні школи радіодраматургії. Зазнавши політичних переслідувань за іншими ознаками, вони запізнилися до тої розстрільної стіни, якою скінчилася сталінська кампанія проти «формалізму» на радіо. Так само – оригінальне радіомистецтво зберегло певні позиції у Ленінграді. Відродилося воно у дні блокади, яка фізично відрізала оточене місто від потужної центральної цензури. У голодні холодні часи, коли люди або повністю втрачали духовні інтереси, або являли дива незламного духу, а на ідеологічний терор не вистачало ресурсів і сил.

Ці факти повністю відповідають парадигмі, окресленій видатним американським радіодраматургом і режисером Орсоном Уеллсом, слова якого взято епіграфом до цієї роботи: «золота доба» у культурі закінчується, коли гине свобода. Процес цей має потужну інерцію. Трапляється – часи змінюються, а традиції, які виникли під тиском культурної репресії, самовідтворюються, розвиваються, поглинають усі спроби повернути втрачене і зробити новий крок.

Регіон, який таких традицій не породив, який не потрапив свого часу під вплив боротьби з «націоналізмом» і «куркуль­ським хуторянством» в ефірі, оскільки не входив тоді, у середині тридцятих, до складу Радянського Союзу, може створити дуже своєрідну, самобутню радіодраматургічну школу. Тому я охоче надаю колегам з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича текст цієї книги – з правом подальшого вільного розповсюдження. І хочу підкреслити, що, звернувши увагу на радіодраму, вони опиняються в авангарді сучасного культурного процесу.

З виникненням “on line” мовних технологій диктат одноманітних інформаційно-музичних форматів закінчується. Інтернет-радіо – це радіо вільного вибору, а не примусової верстки програм. Боротьба за слухача – неможлива без різнобарвності, без створення ексклюзивних програм, у тому числі і художніх.

Але не тільки новий канал розповсюдження – Інтернет – є потужним стимулом для експериментів у галузі оригінального радіомистецтва. Радіодрама має унікальну суспільну функціональність. Щоб зрозуміти її, варто переглянути теорію радіомистецтва з позицій соціальної кібернетики.

Фундатор кібернетики Норберт Вінер тлумачив людську культуру в усіх її проявах – тобто, науку, мистецтво, масову інформацію – як інструмент суспільної самоорганізації, засіб забезпечення соціального гомеостазу. Підтримувати рівновагу у громадському організмі можна різними засобами. Можна покращувати сигнал. Тобто, дбати про те, щоб люди вчасно одержували повну і точну інформацію про стан речей у соціумі, могли адекватно реагувати на проблеми. Це – справа інфор­маційної журналістики. А можна вдосконалювати приймач. Привчати людей до самостійного зосередженого мислення, до вміння не механічно споживати інформацію, а робити правильні висновки з побаченого і почутого. І це завдання найкращим чином порівняно з іншими медіа може виконувати саме радіомистецтво. Адже радіообраз створюється в людській уяві, і кожен, чию увагу захопила досконала радіовистава, стає її співавтором, співтворцем. У цьому розумінні художньому радіомовленню немає заміни.

І якщо ми визнаємо як завдання сучасної медіа-освіти і медіа-екології оптимізацію процесів, які, за словами д. філол. н. Володимира Різуна, увиразнюють індивідуальні ознаки особис­тості, допомагають їй знайти своє я» і подолати у такий спосіб у собі «масову людину» (зручний об’єкт для політичного і комерційного маніпулювання) – нам не обійтися без втіленого в багатопланову досконалу акустичну форму художнього слова. Протилежний шлях – максимального спрощення культури – веде до масифікації суспільства, перетворення індивідуумів на легко керовані функціональні одиниці. Незалежно від конкретної мети подібних метаморфоз (формування бездумних елементів суспільства споживання чи не обтяжених совістю «гвинтиків» тоталітарного механізму) – політичні і соціальні наслідки подібних процесів зрозумілі без пояснень.

Ця книга писалася кілька років. За цей час відбулися певні позитивні зміни. Українське оригінальне радіомистецтво повернулося з небуття і довело своє право на існування. Здавалося б, зовсім недавно мій співавтор Володимир Фоменко і я брали участь у формулюванні умов Першого всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр». А цього, 2011 року – підбито підсумки Четвертого радіоконкурсу. І нам випала честь привітати в прямому ефірі УР-3 його переможця Любов Голоту, чий твір «Вісник» наблизив українську радіодраму до опанування найскладнішим щаблем радіомовної естетики – естетики південнонімецької драматургічної школи. Кожен з трьох попередніх етапів – залишив у фондах Національної радіокомпанії України цікаві твори.

Але сталися і речі, про які боляче згадувати. Пішли у небуття Михайлина Коцюбинська і Роман Корогодський, видатні діячі української культури, які надали мені безцінні матеріали про радіодраму діаспори. Не стало професора Бориса Чернякова, відомого джерелознавця, якому я завдячую незалежним підтвердженням даних про конкурс радіоп’єс, здійснений Всеукраїнським радіокомітетом у середині тридцятих років минулого століття. Не стало редактора перших наших радіоп’єс Жанни Дьоміної, радіорежисера Юрія Дзюби, незмінного учасника наших вистав, актора Віталія Розстального.

Відбулися і інші зміни. Залишили радіокомпанію її президент Віктор Набруско, його заступники Леонтій Даценко, Валерій Колінько, керівники літературної редакції Тетяна Теодорович і Софія Тютюн (учасник творчої групи мистецьких експериментальних проектів Першого каналу). Тобто, люди, без яких процес відродження радіодрами навряд чи відбувся б. Адже радіотеатр починається не з вішалки, а з менеджера, який визначає пріоритети програмної політики. Якби не переконаний прихильник радіомистецтва, перший керівник Бі-Бі-Сі Джон Рейз – цілком можливо, що історія світової радіодрами почалася б не з Великої Британії і не з молодого автора одноактних п’єс Ричарда Х’юза…

Припинив також експерименти з комп’ютерним акустичним оформленням оригінальних радіодрам музикант і аранжувальник Юрій Яценко.

Перечитавши текст лекцій, я зрозумів, що у мене не піднімається рука щось виправляти, викреслювати прізвища, переводити у минулий час рядки про тих, чия праця, сподіваюся, належить майбутньому. Хай все залишається так як написано. І хай відроджене українське радіомистецтво завжди характери­зується словами «буде» і «є», а не сумним словом «було».

Ілля ХОМЕНКО