Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Khomenko_new.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

4.2. Оригінальне радіомистецтво: потенційна небезпека, суспільна користь, нові можливості впливу

4.2.1. Парадоксальний ефект радіовистави. Вплив мистецьких радіопрограм на особистість може бути надзвичайно потужним. Як свідчить історія – значно потужнішим за вплив інформаційних програм. З його ймовірними негативними наслід­ками, а також чинниками, що ці наслідки визначають, повинні рахуватися і дослідники, і практики радіомовлення.

Чи може радіопередача мати непередбачений (або навпаки, запланований) негативний вплив на психічний і фізичний стан слухача?

«Є всього тільки два засоби інформації, що в принципі здатні вплинути одразу на все населення країни: радіо і телебачення. Але перше не варто брати до уваги. Справа у тому, що ті частоти, якими можна якось вплинути на психіку людини, динаміки не пропускають» – стверджує фахівець з «брудних» інформаційних технологій, доктор психологічних наук В. Фершт [185, 7]. І твердження це було б незаперечним, якби спектр засобів впливу на підсвідомість зводився виключно до дії на мозок ультразвукових чи інфразвукових хвиль. (Давно відомо: звукові коливання в діапазоні від 6 до 9 гц потужністю 120 дБ і вище викликають почуття жаху та деякі інші афекти, явище описано в спеціальній літературі. Але радіорепродуктори справ­ді звук такої частоти не відтворюють). Разом з тим, нема жодних підстав вважати, що аудіоканал принципово непридатний до передачі інформації, що може зашкодити людині, спровокувати неадекватні дії, викликати афективну реакцію. Оцінка методів впливу на підсвідомість за допомогою радіо (аудіостимуляція нижчепороговими подразниками, певна ритмічна організація звукоряду, трансляція словесних сугестивних формул) виходить за межі окресленої теми. Є сенс зазначити тільки: радіомовлення за своєю природою є потужним інструментом впливу на сві­домість і підсвідомість.

Тому завжди існує ризик недооцінити потенційний пси­хологічний ефект тої чи іншої передачі. Щоб викликати пара­доксальну реакцію на радіопрограму, зовсім не обов’язково використовувати суперкомп’ютери класу «Крей» (саме за допо­могою цієї техніки фахівці міжнародної організації «Лікарі за права людини» здійснювали моніторинг російського телеефіру з метою виявлення прихованого впливу на особистість) [185,7], спеціальне обладнання для обробки звуку і методики техно­тронного навіювання. Вистачить традиційних засобів – слів, шумів, музики.

У медичній літературі описано чимало випадків, коли поштовхом для психічного захворювання пацієнта ставало потужне враження від твору аудіовізуального мистецтва. Так, французський психіатр Леон Черток згадує в монографії «Гіп­ноз» випадок тривалої депресії, що виникла у пацієнтки після перегляду кінофільму «Яма змій» [367]. Навпаки, експерименти київських кардіологів, фахівців Інституту кардіології ім. М. Д. Стражеска, засвідчують, що використання з терапев­тичною метою мистецьких аудіопрограм гармонізує стан хворих на ішемічну хворобу серця як за суб’єктивними, так і за об’єктивними показниками. З дозволу кандидата медичних наук А.Сисецького наведу невеликий фрагмент з його дослідження «Арт-терапія в період кризи, спричиненої ішемічною хворобою серця». «Приклад 1. Хворий С., 47 років. Амбулаторне ліку­вання. Значне ураження судин серця. Підвищена збудливість. Значне обмеження переносимості фізичних навантажень: біль у серці починається при ході в спокійному темпі на 50 м., у періоди особливого погіршення стану – на початку ходи. Вира­жений негативізм до лікувальних схем – лише епізодичний при­йом призначених препаратів. Відмовляється від запропоно­ваного оперативного втручання – аорто-коронарного шунту­вання (АКШ) з мотивацією безперспективності.

В першій бесіді визначені розвантажувальні пріоритети хворого – сільська місцевість, ставок, чисте блакитне небо. Початкова частота серцевих скорочень (ЧСС) – 96 уд. за хв. АТ – 150/95 мм рт. ст. При ЕКГ та АТ – моніторуванні підібраний 20-хвилинний фрагмент запису неінтенсивних шумів струмка, джмеля та вечірнього співу жабок. Після 10-хвилинної перерви впродовж 10 хв. з 30-секундним заплющуванням очей кожні 2 хв. хворий розглядав літній пейзаж: ставок, схилені верби, окса­митовий схил. Під час усього сеансу зберігався постійний вер­бальний контакт з лікарем. Після сеансу ЧСС становила 76 уд. за 1 хв., АТ зменшився до 125/75 мм рт. ст. індивідуальна бесіда з хворим на нейтральні теми аналогічної тривалості без вико­ристання арт-терапії призвела до менш істотного зниження вка­заних показників: ЧСС – 88 уд. в хв. АТ – 140/90 мм рт. ст.

Після проведеного курсу арт-терапії значно зменшилася... інтенсивність болю в серці. Хворий дав згоду на операцію АКШ» [344, 258].

Можна охарактеризувати описаний ефект у різних термі­нологічних системах. Те, що сучасна медицина називає зву­ковими розвантажувальними пріоритетами, фахівець з НЛП визначить як аудіальні якорі [212], а те, що з точки зору радіорежисера є виразними засобами радіомистецтва (субмо­дальності мови, музика, звукові ефекти), психоаналітик інтер­претує як засоби аудіально-аналогового впливу [40].

Та характер дефініцій змінює лише підхід до теми, але ніяк не саме явище.

Оцінюючи подібні медичні дослідження з точки зору практики радіомовлення, не варто забувати, що будь-які ліки за певних умов можуть виявитися отрутою і що розбалансувати стан людини за допомогою звукових ефектів значно легше, ніж гармонізувати його. Але, на жаль, подібна небезпека, як прави­ло, залишається поза увагою працівників електронних ЗМК.

Отже, радіодраматургам і радіо режисерам треба уникати тих форм і прийомів створення вистави, які можуть завадити адекватному її розумінню, викликати додаткові небажані асоці­ації, утворити контрпродуктивний контекст.

Ця думка справедлива не тільки щодо радіодраматургії. Хоча так склалося, що найвідоміші випадки введення в оману масової аудиторії пов’язані з радіомистецтвом, визначені вище «фактори ризику» можуть спрацювати також і в документальній теле- чи радіопрограмі. Небезпека парадоксального впливу на глядачів або слухачів – цілковита реальність, вона не пішла у небуття разом з «учнівським» періодом електронних ЗМІ. Те, що редактори телебачення і радіо цього не розуміють або свідомо ігнорують подібну можливість, часом перетворює національний ефірний простір на щось подібне до мінного поля. «Вибухи» психологічних бомб вітчизняного виробництва не настільки гучні, як ті спалахи масового психозу, що відбулися в Великій Британії, США, Чілі та Еквадорі. Тому – ані науковці, ані громадськість не звертають на них увагу. Але наслідки подібних експериментів можуть бути трагічними. На жаль, сьогодні в українських телерадіожурналістів імунітет проти недозволених прийомів у боротьбі за рейтинги своїх передач не такий вже й міцний.

Саме з Українського телебачення розпочався екранний шлях психотерапевта Анатолія Кашпіровського. Методики наві­ювання, які він використовував, не були медичним відкриттям: усе, що робив Кашпіровський – від гіпнотичної анестезії до позбавлення від алкогольної залежності – відомо лікарям, напевно, ще з часів Месмера (див. джерела [117; 139; 364; 367; 377]. Так само не були українським «ноу хау» і спроби навіювання за допомогою технічних пристроїв. (Згадки про подібні дослідження зустрічаються у медичній літературі середини ХХ століття; але ще у 1914 році – до першої передачі в ефір голосу замість морзянки – Велемир Хлєбніков писав: «сучасні медики лікують навіюванням на відстані по дроту. Радіо майбутнього зможе виступати і як лікар, що зцілює без ліків» [321, 445]. Чому ж інші країни – попри наявність роз­виненої телекомунікаційної мережі і значний досвід у галузі психосоматичної медицини – не поспішали надавати ефір лікарям-гіпнологам, ті ж, у свою чергу, ігнорували можливості радіомовлення і телебачення, працюючи з пацієнтами віч-на-віч? Відповідь дуже проста. Лікувати дистанційно, не контролюючи реакції хворих, надто ризиковано. Обов’язковою умовою гіпнотичного лікування є попереднє психіатричне обстеження пацієнта. Адже у певної категорії людей гіпнотерапія може спровокувати погіршення психічного стану.

«Ми підкреслюємо, що при застосуванні гіпнозу необхідна особлива обережність стосовно знищення симптомів. Гіпноз іноді надто різко знімає симптоми, це не тільки може призвести до появи замінюючих симптомів, але й викликати інші небажані реакції аж до появи суіцидальних тенденцій, – стверджує Леон Черток, директор психосоматичного відділення інституту пси­хіатрії Ларошфуко (Франція) [367, 81]. «Жоден лікар або дантист не повинен використовувати гіпноз з метою, яка не відповідає його фаху і яка перевищує його компетенцію», – наполягає американська медична асоціація [367, 80].

Думка про те, чи можна розглядати так звані телевізійні «сеанси навіювання» у дискурсі аудіовізуального мистецтва, суперечлива. З точки зору автора, така точка зору вмотивована наявністю у згаданих програмах як притаманних мистецтву ви­разних засобів, так і елементів театральної постановки, функ­ціонально розрахованих виключно на досягнення виразного зовнішнього ефекту і не вмотивованого реальними інтересами хворих. Із сказаного випливає, що спроба відтворити подібні прийоми і методи впливу у радіостудії професійним актором може мати такі ж саме наслідки, як і теле- або радіосеанс гіпнозу, здійснений лікарем-психотерапевтом. І контролювати ці наслідки актор не зможе так само, як не в змозі робити це лікар, позбавлений зворотного зв’язку з аудиторією. Авторові вдалося відшукати кількох свідків нештатних ситуацій, пов’язаних з сеансами масового навіювання. Ось один з прикладів того, як може вплинути на людину відеозапис гіпнотичного телесеансу. Свідчення Сергія Ч. зафіксовані на плівку і використовуються з його згоди.

«Ми побачили жінку на стільці. Вона сиділа і розгойду­валася, як маятник. За 15 хвилин магнітофон зупинився. Але жінка не вийшла з трансу. Виявилося, що на касету не запи­салися останні команди гіпнотерапевта, які виводили пацієнта з стану навіювання. Вона не реагувала на наші слова, очі були мов скляні. Вийшла з цього стану десь за двадцять хвилин, але того, що відбувалося з нею впродовж сеансу, не пам’ятала».

Таким чином, можна окреслити принаймні один прийом, імітації якого варто уникати радіодраматургові: імітація гіпно­тичного сеансу.

Щодо так званої сублімінальної реклами – то, наскільки б реальною або сумнівною не була її ефективність, не можна заперечувати історичний факт. З перших кроків свого існування вона пов’язана з кіно- і аудіомистецтвом. Як засоби розпо­всюдження прихованих послань використовувалися кінофільми (наприклад, «Екзорцист»), і музичні композиції, (наприклад, групи ««Judas Priest» ), які транслювалися по радіо і роз­повсюджувалися на аудіоносіях [8; 269].

За допомогою фахівців кафедри промислової електроніки ЧДТУ, а також Центру точної акустики і метрології НРКУ автор цієї розвідки здійснив моніторингове дослідження, метою яких було виявити високотехнологічні агенти впливу на людську свідомість в українському інформаційному просторі. Було виявлено цікаві факти, які, хоча і належать скоріше до категорії одиничних спостережень, але є додатковим підтвердженням подібних досліджень, здійснених у Росії та Голландії [3; 189; 232; 252; 277; 286; 402].

По-перше, у тих матеріалах, котрі свідомо позиці­онувалися виробниками як навчальні та лікувальні програми, що вміщують сублімінальні чинники впливу, не було виявлено жодних ознак прихованого контенту. Твердження виробника про окремі характеристики цих матеріалів суперечили законам фізики. Технічні характеристики досліджених записів, що рекламувалися як високотехнологічна продукція, засвідчили їхнє відверто «кустарне» походження. Інакше кажучи, було доведено, що згадка про сублімінальні чинники впливу у даному випадку була маркетинговим прийомом, «плацебо». Це повністю відповідає історичним відомостям про сублімінальну рекламу. Адже з самого початку вона розвивалася під знаком марке­тології, сублімінальні техніки були об’єктом купівлі-продажу не меншою мірою, ніж товари, які намагалися рекламувати у такий спосіб. Подібне ставлення не сприяло науковій об’єктивності у питанні верифікації результатів досліджень. Факт фальсифікації винахідником сублімінальної реклами Дж. Вайкері результатів експериментів з тахітоскопією («25 кадром») сьогодні незапе­речно доведений [252].

По-друге, прихований аудіоконтент, виявлений в інформаційній продукції (телеанонсах фільму «Професіонали», що вміщували аудіопосилання на бренд відомої фармацевтичної фірми, які транслювалися українськими телеканалами у березні 2007 р.), не був у точному розумінні цього слова сублімі­нальним. Його можна було виявити при уважному прослу­ховуванні звукової доріжки згаданої продукції і без апаратного аналізу. Контекстне позиціонування згаданої репліки відпові­дало кульмінаційному епізоду анонса. Це підтверджує думку, що сублімінальна реклама на телебаченні може спрацювати лише у випадку, якщо буде на межі сприйняття, а не за межею, і до того ж, підкріплена додатковими подразниками [232; 402]. Непрямим доказом подібної точки зору є той факт, що най­гучніші політичні скандали останніх років, пов’язані з викорис­танням сублімінальної реклами (телереклама республіканської партії у США, інформаційна продукція українських політичних партій, що стала приводом для обвинувачень у порушенні етичних і правових норм) теж точилися навколо контенту, що знаходився на межі сприйняття, а не за межею. Міг бути вияв­лений аудіовізуально і чітко фіксувався внаслідок уповільнення швидкості запису. Тобто, політична і бізнес-еліта ризикувала репутацією, вкладаючи гроші у технології, які легко виявити, нехтуючи тими прийомами розміщення прихованого контенту, наявність яких не ідентифікується за допомогою органів чуття. Найпростішим поясненням подібної поведінки є сумнів у ефективності технологій, що є повною мірою сублімінальними, прихованими у точному розумінні цього слова.

Серед методик прихованого впливу на особистість, які використовують аудіоканал, є технічний ефект, дія якого спи­рається не на психічні, а на фізіологічні механізми впливу. Це так званий brainwave synchronizer effect, комп’ютерна синхроні­зація хвиль біологічної активності мозку та ритму музичної або шумової фонограми. За даними розробників, наслідком вико­ристання цієї технології є технічне індукування різних психо­емоційних станів: від збудження і ейфорії до пригніченості та депресії [18]. Умови, за яких подібна модифікація свідомості може відбутися (ізольований акустичний простір і тривалість монотонного звучання саундтреку не менше 1.5 хв.) роблять сумнівним використання цієї технології у радіомовленні як прийому впливу. Але, підготувавши і прослухавши з ураху­ванням усіх зазначених умов синхронізовані саундтреки в умовах ізольованого простору радіостудії, автор не відчув жодних ознак стороннього впливу на свою емоційну сферу. Аналогічно, експериментуючи з brainwave synchronizer effect, не досягли декларованого виробниками результату і автори підручника з комп’ютерної обробки звуку [224]. Це не доводить відсутність фізіологічного обґрунтування технологій мозкової синхронізації. Але викликає сумніви щодо їхньої дієвості як допоміжної зброї інформаційних війн.

У подібних висновках не можна бути категоричним. Адже і в США, і в Росії, і – за даними преси – в Україні на розробку інформаційних стратегій щороку витрачаються великі кошти і ресурси [3; 206]. Отже – завжди існує ймовірність виникнення нових методик прихованого впливу на особистість. Але, вихо­дячи з конкретних результатів своєї наукової роботи і практичної діяльності, автор може припустити, що технологічної «чарівної палички», яка дозволяла б контролювати поведінку і думки людей, поки що не винайшли. Як вже зазначалося, ефективність сублімінальної реклами (винаходу Дж. Вайкері), використання якої під час передвиборчих перегонів спрово­кувало низку політичних скандалів як у США, так і в Україні – не доведена. Концепція «тотальної звукоп’єси» Ф. Кніллі, модифікована сьогодні в ідею «радіопередач гарного настою» і «телебачення здорового глузду», теж себе не виправдала. Єдиним наслідком утілення її стала масова відмова людей від споживання інформації, яку транслюють ефірні телерадіоканали і зростання попиту на DVD – програвачі. Так чи інакше, хоча сумніви щодо дієвості сублімінальної реклами висловлюються сьогодні як з позицій психології, так і з позицій історії медіа [3; 7; 8; 252], використання їх в ефірній продукції є протизаконним і не функціональним з точки зору як акустичного мистецтва, так і документального радіомовлення.

Разом із тим, існують перевірені часом, безвідмовні знаряддя маніпуляції поведінкою і мотивами особистості. Основа їх – не технологічна, а психологічна. Прямих законодавчих заборон щодо використання подібних методів не існує, критиці їх піддають, як правило, виключно з точки зору журналістської етики [109]. Інструментом впливу у даному випадку є слово. Допоміжними чинниками можуть бути ті ж самі прийоми і методи створення комунікаційної продукції, які використовуються журналістикою та мистецтвом. У цьому розумінні маніпулятивний message можна порівняти з вірусом, який використовує ті ж біологічні механізми репродукції, що і здорова клітина, вводячи в оману імунну систему.

Автор жодною мірою не пропонує вжити поліцейські за­ходи контролю інформаційного простору, оскільки це може по­ставити під загрозу одне з найсуттєвіших надбань сучасності – свободу слова. Але вважає за потрібне описати один з найефективніших механізмів введення масової аудиторії в оману. І проілюструвати це описання конкретними результатами моніторингу вітчизняного телерадіопростору. Слід підкреслити, що визначення мети маніпуляції виходить за межі наукової задачі цієї роботи. Мотиви маніпуляторів можуть бути різними. Оплачений певною політичною силою чорний PR, соціальне замовлення, що випливає з належності або симпатій авторів до певної суспільної групи, комерційна операція (наприклад, спроба досягти кращого рейтингу програми, а, відповідно, підвищити рекламні розцінки). Але лінгвістичні механізми маніпулювання не залежать від мотивації, інтересів і пере­конань. Ці засоби можна виявити і дослідити. Термін «псевдо­евристичний репортаж» означає телевізійну чи радіовиставу, розіграну акторами за підготовленим заздалегідь сценарієм, але у формі, яку неможливо відрізнити від документальної розповіді з місця події [177; 178]. Рівень професіоналізму виконавців не має значення. Це можуть бути як професійні актори, так і аматори, «люди з вулиці» («men-in-the-street»). Навіть – фахівці, що у реальній ситуації, схожій з сюжетом вистави, виконували б роботу, яка відповідає сценарію постановки. Наприклад, справжні пожежники, які гасять несправжню пожежу. Відмінність від інсценованих ілюстрацій до документальних сюжетів, притаманних жанрові «infotainment» полягає у тому, що псевдоевристичний репортаж подається або помилково сприймається аудиторією як документальна передача. Навіть якщо автори посилаються на те, що аудиторії «натякали на жарт» - елемент фальсифікації дійсності все одно закладений у виразних засобах подібної продукції. У тому числі і мовних. За допомогою псевдоевристичних репортажів можна «перепису­вати історію» у дусі нових ідеологем, нав’язувати аудиторії те бачення політичної ситуації, яке відповідає інтересам замовника і навіть спонукати аудиторію до безпосередньої дії (придбання недоброякісних товарів, участі у фінансових пірамідах тощо). Тобто, нав’язувати аудиторії той стан свідомості, який Дж. Оруелл і Дж. Родден називали «double think» («подвійне мислення») [404], одночасну інтерпретацію явищ реальності як істинних і як хибних).

Необхідно зробити одне термінологічне уточнення. Ук­раїнська школа журналістикознавства завжди тлумачила теле­візійний чи радіорепортаж як розповідь про подію, яка відбувається «тут і зараз» [193]. Натомість, американські теоретики журналізму не розрізняли такі жанри, як репортаж і розповідь кореспондента. Тобто, звіт про подію, свідком якої журналіст був і яку зафіксував на плівку (цифровий носій), але яка вже скінчилася. Оскільки термін «псевдоевристичний репортаж» має усталений характер, автор буде використовувати його незалежно від дотримання у цих передачах принципу хронологічної відповідності подіям.

За своєю жанровою природою – сумновідома радіовистава Орсона Уеллса та Говарда Коха «Війна світів» як раз і була псевдоевристичним репортажем. Наслідки цієї програми виявилися катастрофічними. Почувши фальсифікований репор­таж про бойові дії на північноамериканському континенті, тисячі слухачів кинулися шукати порятунок у горах. За спогадами сучасників, «…шосе штату Нью-Джерсі перетво­рилося на бійню» [299, 268]. І сьогодні остаточно не з’ясовано, які чинники спричинили подібний руйнівний ефект. На думку автора, підтверджену як дослідницькою діяльністю, так і практичним досвідом роботи у галузі художнього радіо­мовлення, тоді, у 1938 році, спрацював ефект акумуляції кількох психотравматичних факторів. Але одне можна стверджувати точно. Принаймні, деякі мовні елементи програми «Війна світів» могли ввести аудиторію в оману щодо її достовірності.

«Диктор: Ми передаємо репортаж очевидця про те, що від­бувається на фермі Вісмут у Гроверс-Мілл, штат Нью-Джерсі…

Філліс: Панове… (я в ефірі чи ні?) панове, це знову я. Я стою за кам’яною стіною навколо саду… Звідси я бачу все, що відбувається… Я буду повідомляти всі подробиці, поки можу говорити. Поки можу бачити. Прибули нові сили поліції штату… Заждіть… Щось відбувається. (свистячий звук…) З вирви з’являється кострубата конструкція… Я бачу промінчик світла, що вилітає з дзеркала… Що це? З дзеркала виринає потік полум’я і летить прямо на людей… Він б’є їм у голови! Боже, вони спалахують, мов смолоскипи! (крики, шалений вереск) Тепер усе поле охоплене полум’ям… (вибухи) Ліси… Конюш­ні… Бензобаки машин… Полум’я розтікається всюди… Промінь наближається, він приблизно у 20 ярдах праворуч… (падіння мікрофона, потім мертва тиша)» [299].

Які характерні ознаки дозволяють слухачеві розпізнати цю програму як документальну? Насамперед – традиційне звер­нення до аудиторії. Вставні конструкції, що переривають розпо­відь. (Вони є ознакою того, що репортер Філліс підтримує зв’язок з технічними працівниками студії). Риторичні запитання, притаманні репортажам тридцятих-сорокових років (подібний репортерський стиль і сьогодні зберігся у спортивних репор­тажах). Додайте до цього вдало підібрані паралінгвістичні і невербальні виразні засоби – і ви зможете уявити себе на місці пересічного американського радіослухача 1938 року. Слухача, який вірив радіомовленню і знав з радіоповідомлень, що нацизм провадить агресивну політику, що світова війна неминуча.

Варто підкреслити, що передача Орсона Уеллс і Говарда Коха була безневинним жартом порівняно з псевдоевристичним репортажем Бі-Бі-Сі «Broadcasting the Barricades» [392], метою якого була дискредитація робітничого руху. Криваві наслідки мав також псевдоевристичний репортаж, який у лютому 1949 року передало радіо Еквадору. Ця передача мала не розва­жальну, а пропагандистську мету: скомпрометувати ліву опо­зицію. Але паніка, яку спричинив фальсифікований репортаж, дуже схожий з передачею Орсона Уеллса, скінчилася масовими заворушеннями і справжніми вбивствами.

На жаль, подібні експерименти з аудиторією не належать минулому. Ось уривок телевізійного «реального шоу» «За склом-три: ти знову в армії», підготовленого одним з україн­ських телеканалів. Цитується за розшифровкою відеозапису мовою оригіналу. У титрах програми присутнє посилання на інформаційний ресурс http://zasteklom.novy.tv.

«Голос: Короче, так… Ваше шоу отменяется… В казарму никто не войдёт, пока вы справедливость не восстановите! Ясно?

Голоси: Коржов сошел с ума! А можно выключить… Я не понимаю, что происходит… Господи… Что это такое… (затвор, постріл) Ложись, ложись, ложись…

Репортер: Здравствуйте! Это полигон «Десна» под Киевом. Шоу «За стеклом – теперь ты в армии». Вчера во время прямой трансляции ток-шоу «За стеклом» произошло чрезвычайное происшествие. Инструктор Коржов, не согласный с оценками, выставленными украинской команде, захватил казарму, требуя пересмотра результатов голосования. Обстановка напряженная. Поведение вооруженного инструктора Коржова вызывает опасения…

- Иван…

- Лучше не заходи, завалю, блин… (постріл) »

Як бачимо, з лінгвістичної точки зору уривок програми «Війна світів» і програми «За склом-3» наслідують спільну модель комунікації. Розповідь з місця події, учасником якої (до певного моменту) є репортер. Спільними є манера спілкування з аудиторією. Стиль мовлення, який підкреслює напруженість ситуації (обірвані речення, випадкові репліки в ефірі). Звернення до технічних служб. (Щоправда, репортер Філліс уточнював, чи в ефірі він – аби виконувати свій обов’язок до кінця, а його українські колеги «для достовірності» просили відключити ефір. Але це скоріше характеризує уявлення авторів програм про суть журналістської професії, а не характер використаного прийому). Спільним є навіть марне згадування в ефірі Імені Божого і звукові ефекти, що символізують бойові дії.

Звісно, телевізійне «reality show» «За склом-3» навряд чи спровокувало б масову паніку – навіть якби за сюжетом божевільний офіцер захопив не казарму, а атомну електро­станцію. Але дякувати за це ми маємо не творцям програми «За склом-3», а специфіці каналу її розповсюдження. Нейро­фізіологами доведено, що, сприймаючи акустичну інформацію, мозок працює у 6-10 разів інтенсивніше, ніж у процесі аудіовізуального сприйняття інформації. Отже, викликати афек­тивну реакцію у телевізійної аудиторії складніше. Але суттєві неприємності цей псевдоевристичний репортаж таки міг спричинити. За даними преси, Міністерство оборони повірило у захоплення заручників і ледь не вжило адекватних ситуації заходів [348].

Крім псевдоевристичних репортажів, які імітують безпосе­редню розповідь з місця події, існують псевдопізнавальні (квазі­документальні) передачі, які розповідають про те, що нібито вже відбулося. Вони функціонально не можуть спонукати до безпосе­редньої дії, індукувати спалахи масового безглуздя. Але цілком спроможні підштовхнути певну частину аудиторії до відстроче­них небезпечних вчинків (сьогодні подивився – завтра зробив).

Іноді такі програми мають локальну мету: спонукати глядачів або слухачів придбати недоброякісний товар, ско­ристатися непотрібною послугою. Авторові разом з його колегою Володимиром Фоменком доводилося брати участь у журналістському розслідуванні наслідків кількох таких передач. Ці програми нічим не відрізнялися від документальних, крім одного. Викладені факти – не відповідали дійсності. Про­демонстровані аудиторії епізоди дивних «операцій без скальпеля», чудесних зцілень тощо були виставою, де акторська гра підсилювалася майже цирковими фокусами. Ось, наприклад, цитата с програми, яку Чернігівська обласна державна телерадіокомпанія присвятила феномену «філіппінської хірургії». Засобу зцілення від невиліковних хвороб, давно вже викритому у Західній Європі і США як шахрайство. (Фрагмент цитується за розшифровкою ефіру Чернігівського обласного телебачення).

«Репортажна зйомка: усміхнена людина спілкується з людьми, міський пейзаж, природа)

Кореспондент: Володимир Шкурко, наш земляк. Людина, яка свого часу зазнала стільки болю і проблем, що йому не позаздрили б і вороги. Особистість вольова, рішуча, цілеспря­мована. Усіма здобутками, які має сьогодні, завдячує лише самому собі, своїй наполегливості, витримці, мужності, праці. Сьогодні він – генеральний директор московської оздоровчо-туристичної фірми «Норд-Порт», добре відомої в усьому світі. Колись на шляху до здоров’я він переніс десять важких опе­рацій, і філіппінські хіллери були останньою його надією. Вони з його складними тяжкими проблемами впоралися протягом од­ної хвилини… починаєш дивуватися, як зумів він не зачерствіти душею у сьогоднішньому складному і непривітному світі, бо любов до людей є одною із складових його особистості…»

Мовні засоби, використані у цитованому уривку, майже ідеально відповідають меті: викликати довіру до учасника передачі. Структурно текст побудовано на контрапунктах, семантичних протиставленнях, що позбавляють розповідь монотонності. «Наш земляк» – «відомий у всьому світі», зазнав багато болю – став успішним підприємцем… Семантично – текст журналістки створено за принципом наближення інтересів (кожному хочеться бути здоровим). Одночасно підкреслюється досяжність цієї мети для кожного.

Люди, які поставилися з довірою до цього псевдо­евристичного репортажу і витратили гроші на мандрівку до філіппінських хіллерів, у кращому випадку втратили гроші. У гіршому – життя. Адже деякі хвороби вимагають негайного медичного втручання. Зволікти – означає загинути.

Лінгвістичний аналіз зразків подібного «псевдоеврис­тичного» мовлення виявляє лексичну, семантичну і структурну подібність до справжніх інформаційних та публіцистичних програм. Адже всі мовні засоби подібних передач, відповідають специфіці документальної передачі. У випадку з передачею про хіллерів перевірку вдалося здійснити тільки шляхом інтерв’ювання колишніх пацієнтів «духовних хірургів» та іншими специфічними засобами журналістського розслідування [302; 304; 307]. Але здійснити подібну незалежну перевірку кожного зразка вітчизняної ефірної продукції неможливо.

На жаль, український ефір сьогодні захаращений псевдо­документальними передачами не меншою мірою, ніж споживчий ринок – підробленими ліками і фальсифікованими харчовими продуктами. Численні псевдодокументальні програми розпові­дають нам про наближення «кінця світу», паранормальні явища, створюють хибне уявлення про історичні події чи навіть події нашого часу. І за лінгвістичними, і за паралінгвістичними озна­ками ці програми імітують розповіді про реальні факти. Але перевірка фактів і обставин створення цих передач виявляє постановочний, фальсифікований характер. Зовсім не завжди можна виявити причини, які спонукали автора підготувати таку програму, а телерадіокомпанію – передати її в ефір. Але, як писав Шекспір, у цьому безглузді вбачається певна система. Дослідник акустичного мистецтва

Ю. Архипов визначає її як жагу тих, хто контролює мас-медіа, перетворити аудиторію на сукупність «інформаційних неандертальців», ладних некритично сприйняти будь-які відо­мості комерційного чи політичного характеру [128].

Ось один з останніх прикладів псевдоевристичного репор­тажу, який було представлено в українському ефірі. Сталося це на каналі СТБ, 02. 03.08.

Тоді було показано російський фільм «Перші на Місяці». Від початку до кінця його було зроблено у стилістиці доку­ментального журналістського розслідування. Предметом розпо­віді став невдалий запуск космічного корабля, нібито здійснений Радянським Союзом у тридцяті роки минулого століття. Космонавт Іван Харламов врятувався, але космічну програму було припинено, решту кандидатів – ліквідовано (процес ліквідації їх отруйним газом було представлено як секретний архівний матеріал радянських спецслужб). Порівняйте мовні засоби стрічки «Перші на Місяці» та програми «Війна світів». (Текст цитується за розшифровкою ефірного запису мовою оригіналу):

«Титр «Август 1939 года, «Халхин-Гол»».

Відеоряд: справжня хроніка монтується зі штучно «зістаре­ними» і стилізованими під стару хроніку сучасними зйомками.

Голос (справжня звукова доріжка кінохроніки минулого): Советско-монгольсие войска, сведённые в первую армейскую группировку на реке Халхин-Гол, упредив противника, перешли в наступление. Японские милитаристы уже потеряли 370 самолётов и 48 000 человек убитыми, ранеными и пленными.

Сучасний актор: В архиве Министерства обороны мы обнаружили протокол допроса пленного японского офицера Хисаки Ита. Он рассказал о странном человеке, которого они встретили в степи, выходя из окружения. Ивана Харламова обнаружили в Монголии, в районе боевых действий через полтора года после старта ракеты. Из доклада военврача части № 16-450 «Состояние объекта является следствием черепно-мозговой травмы. На голове и теле многочисленные шрамы. Передан в читинскую психиатрическую больницу. (У кадрі Харламов)

Чекіст (чорно-білі кадри, імітація хроніки, звертається до оператора): Готов?

Оператор: Так точно. Работаем.

Чекіст (до Харламова): Как вы оказались на оккупирован­ной японцами территории?»

Репортерська манера викладу даних. Імітація розповіді (трансляції) з місця події. Звернення (для достовірності) до технічних служб з проханням уточнити, чи працює обладнання. Ось спільні риси передач радіоп’єси «Війна світів» і фільму «Перші на Місяці». Це і є виразний приклад маніпулювання свідомістю, створення ефекту «подвійного мислення» («double think») за допомогою так званої «новомови» («new language»). Тобто, мови, де слову чи висловлюванню (тобто, сукупності семантичних одиниць) присвоюється значення, діаметрально протилежне істинному.

Перевірити достовірність відомостей, викладених у псевдо евристичній стрічці «Перші на Місяці», досить легко. Достатньо порівняти її сюжет з сюжетом фантастичного роману «Омон Ра» В. Пелевіна, щоб виявити джерело натхнення авторів. Поглиблений Інтернет-пошук дозволить також виявити інше першоджерело містифікації. Виявляється, поштовхом до створення фільму стали не розсекречені архівні документальні матеріали (яких насправді не було), а текст. Сценарій стрічки було придбано Свердловською кіностудією на Інтернет-аукціоні кіносценаріїв Всеросійського інституту кінематографії. Там його можна знайти і зараз, за електронною адресою http:// www.ezhe.ru/vgik/. Та хто з пересічних глядачів буде, поди­вившись сенсаційний кінорепортаж, здійснювати подібну дослідницьку роботу?

Можна було б погодитися з оцінкою стрічки «Перші на Місяці» як безневинного жарту, постмодерністського мис­тецького експерименту. Якби не дві обставини. За даними елек­тронного видання «Артхаус трафік» (адреса http://www. arthousetraffic.com/), на Венеціанському кінофестивалі цей, від першого до останнього кадру фальсифікований псевдо­евристичний репортаж, здобув винагороду як документальний фільм. І ще. Існують Інтернет-ресурси, які рекламують цю стрічку – як документальне розслідування (див. http://www. 1moon.ru/about.html).

Соціальні наслідки подібних мистецьких експериментів – зовсім не безневинні. Псевдоевристичні репортажі формують новий тип свідомості. Свідомості, неспроможної до критичної оцінки будь-яких повідомлень. Людина, ладна повірити у мар­сіянський десант, операції без скальпеля і міжпланетні подорожі, здійснені у тридцяті роки ХХ століття – повірить у що завгодно. У те, що можна харчуватися жувальною гумкою. У те, що можна, не працюючи, жити на відсотки від внесків у «фінансові піраміди». У те, що українці є нащадками давніх богів (отже – мають право панувати світом). До чого це може призвести – зрозуміло будь-якому неупередженому досліднику.

Ще у 2001 році автор дійшов висновку, що так званий «ефект радіопаніки» не належить минулому і може повторитися за певних умов – попри всі твердження теоретиків, ніби сьогодні таке неможливо (див. обґрунтування останньої точки зору у джере­лах [161; 177; 178]). І що ключ до розуміння його природи слід шукати не у конкретному змісті старих радіопостановок, що спри­чиняли афективну реакцію аудиторії, а в їхніх структурно-компо­зиційних особливостях, технологічно відтворюваних як аудіальни­ми, так і аудіовізуальними медіа, а також у специфіці соціокуль­турного контексту. Ось дослівна цитата з праці тих часів:

«Спробуйте уявити собі сучасну передачу, яка за жанром є радіовиставою, але за формою імітує інформаційну чи аналі­тичну програму з тих, що справді існують сьогодні на радіо. Передачу на актуальну тему, але побудовану на вигаданому фактичному матеріалі; додайте повідомлення про небезпеку для слухача, можливо, пов’язану з якимось феноменальним, хоча і правдоподібним явищем – і реакція аудиторії може виявитися непередбаченою» [344, 262].

За кілька місяців після публікації цих рядків майже дослівне відтворення наведеної «формули небезпеки» французьким телеба­ченням і пресою в процесі рекламної кампанії по боротьбі з па­лінням таки спровокувало афективну реакцію масової аудиторії.

«Пропаганда здорового способу життя спричинила масову паніку у Франції. Загадкове рекламне оголошення, що транс­лювалося багатьма французькими телеканалами і друкувалося у газетах, викликало у споживачів стан паніки, стверджує бри­танський телеканал Бі-Бі-Сі. У рекламі повідомлялося буквально про наступне: «В одному з продуктів, які широко викорис­товуються, знайдено сліди синильної кислоти, ацетону і аміаку». Ніяких коментарів оголошення не вміщувало. Пропонувалося лише звернутися за спеціальним телефоном довіри для по­дальших роз’яснень» [240].

Чи існують ефективні засоби протидії інформаційним інвазіям?

У процесі індивідуальних тренінгів можна навчити людину не піддаватися впливові і більш потужному, ніж ті інформаційні технології, що описані вище. «Зламати» штучний ритм brainwave synchronizer ефекту можна, просто заговоривши вголос [18]. Негативна настанова щодо телевізійного чи радіогіпнотизера унеможливить процес сугестії [367]. Згідно з положеннями психоаналізу, раціоналізація сублімінального послання дозволить свідомо контролювати реакцію на цей медійний матеріал. Але спільним у всіх засобах протидії прихованому медіа-впливу є наявність об’єктивної і достовірної інформації про природу маніпулятивних технологій. Говорячи словами античного прислів’я, «попереджений – отже озбро­єний». Зрозуміло, що найефективнішим знаряддям масового, а не індивідуального розповсюдження подібних знань є ЗМК. Наприклад, соціальна радіореклама.

Варто ще раз пригадати думку Е. Фромм про те, що радіо­мовлення, на відміну від телебачення, спонукає людину до зосере­дженого мислення [317]. Отже – сприяє формуванню розвиненої особистості, яка вміє аналізувати інформацію і самостійно робити висновки. Таким чином, радіо за своєю природою є оптималь­ним каналом масового тиражування відповідної інформації.

Ось зразок подібної радіопрограми, підготовленої автором цієї розвідки у співавторстві з В. І. Фоменком для Національної радіокомпанії України.

І. Хоменко, В. Фоменко

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]