Н

О. Роден. Вічна весна

авіть статевий потяг – біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, – набуває культурно обумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет – безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах вводилась заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) – очевидно, щоб уникнути конфліктів, які виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім’ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів та інших протизаплідних засобів.

Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості – першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда Платон вже починає розрізняти кохання чуттєве і любов духовну (“Ерот Афродіти земний” і “Ерот Афродіти небесний”), ставлячи другу вище першої. Але духовну любов між чоловіком і жінкою він вважав неможливою. В античну пору духовне спілкування існувало тільки між чоловіками (деякі гетери – подібно знаменитої Аспазії, коханки Перікла –рідкісний виняток). Поєднання тілесного і духовного спілкування могло відбуватися тільки в гомосексуальному коханні, яке було звичайним явищем у Греції і Римі.

Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов – благо, доступне лише еліті, міцно затвердилось у культурі еллінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою та “істотною сутністю” взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для усіх людей, а не тільки для обранців. В коханні між чоловіком і жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо у ньому присутнє плотське начало, яке оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу і людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило у ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до корінф’ян (гл.13) викладений свого роду “канон любові” – система правил, якими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі і статеве кохання:

• любов довготерпима, милосердна, вона не заздрить, не возвеличується;

• любов не гордлива;

• не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;

• не радіє неправді, а співрадіє істині;

• все покриває, усьому вірить, на все надіється, усе переносить;

• любов ніколи не закінчується.

У реальному житті любовні відношення рідко будуються у повній відповідності з цим “каноном”. За словами Ларошфуко, “істинна любов подібна на привид: усі про неї говорять, але мало хто її бачив”. Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів.

Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 році Дж.Лі і перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік у 1980-1990 рр. У даній класифікації виділялось шість “стилів любові” – три “первинні” і три “вторинні”, утворені поєднанням трьох “первинних”. Ці стилі позначені давньогрецькими словами:

• Ерос – пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;

• Людус – любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;

• Сторге – спокійне, тепле, надійне кохання – дружба;

• Прагма – із поєднання сторге і людуса, обмірковане, підвладне свідомому контролю кохання за розрахунком;

• Манія – поєднання ероса і людуса, одержимість, неподолана пристрасть, ірраціональна залежність від об’єкта;

• Агапе – безкорислива самовідданість, синтез ероса і строге.

Співвідношення цих “стилів кохання” схематично представлена на сх. 5.2.

Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження “тілесних утіх” як гріха і допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей з плином часу усе більше було скоріше як виключення, ніж правило.

Схема 5.2. Типологія кохання (За Дж.Лі)

У ХVІІІ ст. в найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як “душевне безглуздя”, він протиставив їй “чуттєву насолоду”, яка повинна бути вільна від будь-яких культурних норм і обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх і сімейних форм статевого спілкування, повернутися до “природніх”, не обмежених ніякими культурними нормами статевих відношень.

В Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М.Бердяєв.

____________________________________________________________________

“ Християнські теологи, учителі Церкви, офіційні представники християнства ніколи не могли нічого сказати про кохання, окрім непристойності, і навіть не помічали його”.

(М. Бердяєв Про рабство і свободу людини")

________________________________________________________________________________

На думку П.Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала у середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенситивної культури призвів до акцентування на чуттєвий бік кохання.

З кінця XIX ст. протест проти релігійних “пут” кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрямки у мистецтві і перегляд основ класичної науки, класові битви і феміністичні “повстання проти чоловіків” – усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією із модних тем. З.Фрейд висовує ідею про те, що уся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те, щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен в цілому винести за межі культури.

Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились і у так званій “сексуальній революції” XX ст.

____________________________________________________________________

“ Сексуальна революція” є великим запереченням попередньої культури, вивільненням почуттів від контролю розуму”.

(Г. Маркузе “Ерос і цивілізація”)

________________________________________________________________________________

Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми гендерної поведінки помітно змінились (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки – більш поширеними, питання сексу – більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові, були даремними. Любов не зникла. Соціологічні дослідження свідчать, що “сексуальна революція” не послабила (а, можливо, й збільшила) віру в існування ”великого”, “справжнього” кохання.

Але як же виглядає “справжнє”, “велике” кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. По-перше, будь-який ідеал завжди є чимось принципово відмінним від того, що існує у дійсності. “Ідеальне кохання” – це така ж уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, “ідеальна справедливість”, “ідеальна краса”, “ідеальне суспільство”. Проте, маючи на увазі уявний ідеал, люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це ж відбувається і з коханням. Але, оскільки ідеал – продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити всіляко.

По-друге, не можна визначити, яке із різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним; немає об’єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, який йому подобається.

Проте це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання носять довільний характер. Вибір ідеалу кохання, в кінці кінців, зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який із можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними фарбами: рожева - сентиментальна любов; безкольорова – кохання-звичка, кривава – любовна драма; чорна – демонічна пристрасть; блакитна – гомосексуальне кохання. Кожен вибирає фарбу, яка більше підходить до його натури…

В культурному просторі історично формуються і співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але у кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали і сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини.

Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності і ідеали, орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищу людську єдність, відданість, взаємопідтримку. “Канон кохання” апостола Павла не втратив своєї значимості і сьогодні.