Дали (для відома) – погляд експртів:

«…За місяць, 7 липня 2010 р., всупереч обіцянкам Президента щодо попереднього узгодження проекту з Венеціанською комісією, Верховна Рада ухвалила Закон “Про судоустрій і статус суддів“ у цілому. Закон набув чинності 30 липня – в день опублікування.

Одним із важливих етапів судової реформи 2010 року стало створення нового органу судової влади – Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – вссу).

ВССУ утворено з 1 жовтня 2010 року Указом Президента України «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» від 12 серпня 2010 року на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року (далі – Закон).

Відповідно до повноважень, визначених Законом, ВССУ розглядає справи цивільної та кримінальної юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом; аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

26 жовтня 2010 року на перших зборах суддів ВССУ було вирішено першочергові організаційні питання, пов’язані з початком його діяльності: затверджено положення про збори суддів, утворено судові палати та затверджено їх кількісний склад (відповідно судова палата у цивільних справах – 70 суддів, судова палата у кримінальних справах – 50 суддів).

Як передбачено пунктом 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ВССУ розпочав свою діяльність 1 листопада 2010 року.

Станом на 1 липня 2011 року до ВССУ обрано 91 суддю.

Судова реформа 2010 року ознаменувала початок серйозних змін у судовій системі, але була сприйнята неоднозначно.

До позитивних новел, що передбачив новий Закон, можна зарахувати:

- запровадження з 2011 р. автоматизованого документообігу й розподілу справ між суддями в усіх судах,

- посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання судових рішень у адміністративних справах,

- повернення соціальних спорів до юрисдикції адміністративних судів тощо.

Запроваджено обов’язкову спеціальну підготовку суддів, зокрема перед призначенням на посаду, та конкурсну процедуру добору майбутніх суддів у єдиній постійно діючій Вищій кваліфікаційній комісії суддів.

Деякі негативні моменти: Однозначно можна сказати, що Закон погіршив доступ людей до правосуддя та заклав низку загроз незалежності суддів. Законом “Про судоустрій і статус суддів“ одночасно внесено зміни до всіх процесуальних кодексів, частина з яких викликала негативні наслідки. Начебто з метою подолання судової тяганини було скорочено процесуальні строки. За новим Законом, строки розгляду справ у кожній інстанції не можуть перевищувати місяця-двох, а в деяких категоріях справ – 20, 15 чи навіть 5 днів. При значному навантаженні на суддів необхідність дотримання цих строків призвела до численних порушень процесуальних прав сторін і поверхового вирішення справ.

Також Законом суттєво скорочено строки для подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду (відповідно 10 і 20 днів, а для оскарження процесуальних ухвал – ще менше). В умовах, коли відсутня система доступної та ефективної правової допомоги, така новела завдала сильного удару людям із невисоким рівнем достатку, оскільки вони часто не встигають не те, що правильно оформити і подати скаргу, а навіть визначитися, до якого юриста звернутися. Крім того, в низці категорій справ особу взагалі позбавили права на оскарження судового рішення.

З 1 листопада 2010 р. – з початком роботи нового Вищого спеціалізованого суду з цивільних і кримінальних справ – Верховний Суд України позбавлено функції касаційної інстанції в цих справах.

Склад Верховного Суду суттєво зменшено, при цьому ліквідовано судові палати.

Значно скорочено повноваження Верховного Суду. Тепер він переглядає рішення судів касаційної інстанції лише за двома підставами: встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; та неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Але перегляд Верховним Судом може здійснюватися лише за умови, що відповідний вищий спеціалізований суд, рішення якого оскаржується, допустив заяву учасника процесу до перегляду у Верховному Суді. При цьому відсутній механізм оскарження, наприклад невмотивованої відмови вищого спеціалізованого суду в допуску справи до провадження у Верховному Суді. Тобто, щоб людина могла оскаржити до Верховного Суду рішення вищого суду з підстав неоднакового застосування судами норм матеріального права, потрібно отримати згоду на таке оскарження у найвищому суді. Але навіть у випадках, коли вищий суд надає таку згоду, а Верховний Суд за наслідками перегляду судового рішення задовольняє заяву, ухвалити нове рішення у справі він не може. Максимум, що може зробити Верховний Суд – це скасувати рішення та повернути справу на новий касаційний розгляд.

Таким чином, Верховний Суд позбавлено ефективних можливостей забезпечувати однакове застосування норм матеріального права, а щодо норм процесуального права, то такі можливості практично відсутні. Тому, наприклад, якщо суди різних юрисдикцій висловилися про неналежність до їхнього відання певної справи, єдиний спосіб захистити своє право на доступ до суду – це звернутися до Європейського суду з прав людини. Лише після рішення цього Суду Верховний Суд може переглянути такі відмови.

Венеціанська комісія дійшла висновку, що “умисна спроба скоротити повноваження Верховного Суду знаходиться далеко за межами бажання створити більш ефективну судову систему“ та є результатом нездорового конфлікту між судовою й виконавчою владою (вочевидь, маючи на увазі політичну владу).

Законом не передбачено конкурсних засад для просування судді по службі, не визначено критерії, за якими суддів добиратимуть до судів вищого рівня, – є лише вимога щодо наявності певного стажу на посаді судді та положення про те, що кандидати мають співбесіду у Вищій кваліфікаційній комісії суддів.

Однак, відповідно до європейських стандартів, стаж роботи не повинен бути керівним принципом для підвищення судді на посаді, професійний досвід і кількість відпрацьованих років мають розглядатися лише як додаткова основа для незалежності суддів (п. 4.1 Європейської хартії про закон для суддів, п. 29 Висновку    № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів). Тож є ризик, що протегування може залишитися основним способом для кар’єри судді.

Щодо системи спеціальної (після здобуття вищої юридичної освіти) підготовки майбутніх суддів, то Законом передбачено два етапи її проходження: спочатку у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації, потім – у Національній школі суддів (раніше – Академія суддів).

Однак спеціальну підготовку суддів відповідно до європейських стандартів не можуть здійснювати заклади освіти, залежні від міністерства освіти. Цим повинна займатися автономна установа під контролем суддів (п. 66 Висновку № 10 (2007) Консультативної ради європейських суддів “Рада судівництва на службі суспільства“). Таким чином, підготовку суддів мала би здійснювати лише Національна школа суддів, яка діє в системі судової влади, а не два заклади Міносвіти, які дають звичайну юридичну освіту, – Інститут підготовки професійних суддів у Одесі та факультет підготовки професійних суддів у Харкові.

В Законі порушено принцип змагальності та безсторонності. Відповідно до європейських стандартів, дисциплінарна процедура має бути аналогічною до визначеної п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та в повному обсязі гарантувати право на захист (п. 3 Принципу VI Рекомендації № (94) 12 “Незалежність, дієвість та роль суддів“, п. 60 b Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів, п. 69 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів про принципи й правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість).

Своєрідним “барометром“ залежності суддів від політичних органів стала діяльність так званої П’ятої судової палати Вищого адміністративного суду, яку було спеціально створено на підставі Закону “Про Вищу раду юстиції“ від 13 травня 2010 р. для розгляду позовів до Президента, Верховної Ради, Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Із аналізу судових рішень можна побачити стійку тенденцію до створення судом штучних бар’єрів для задоволення вимог позивачів. Про це, наприклад, свідчить дивна позиція Вищого адміністративного суду, що він може переглядати лише чинні акти Президента та Верховної Ради. Тобто особа втратила можливість захищати свої права, які свого часу були порушені актами, що згодом втратили чинність. Або висновок Вищого адміністративного суду про те, що в адміністративних позовах до вказаних органів взагалі не можна вимагати відшкодування шкоди, незважаючи на те, що Кодекс адміністративного судочинства дає право в позові про незаконність будь-яких актів чи дій органів влади одночасно вимагати відшкодування завданої ними шкоди.

Таким чином, судова реформа 2010 р., попри велику кількість позитивних новел, багато в чому погіршила доступність правосуддя для людей і суттєво підірвала суддівську незалежність. Люди отримали швидке та неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддів….» (Див.: Роман Куйбіда, Ігор Коліушко «Судова реформа: здобутки і втрати»).

Що стосується захисту прав інтелектуальної власності, то останнім часом у судах судді, які пройшли підвищення кваліфікації, намагаються застосовувати деякі аспекти, вироблені та перевірені у іноземних державах. Це дозволяє судам у своїх рішеннях виходити з нових принципіальних позицій, не відштовхуючись від звичних стереотипів при тлумаченні відповідних норм законодавства.

Слід згадати ще й про особливості кримінально-правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Цей спосіб захисту прав інтелектуальної власності в Україні не особливо розповсюджений. Згадаймо, що ключовими статтями Кримінального кодексу України, на підставі яких здійснюється захист правий, є статті 176, 177, 229, 231, 232 Кримінального кодексу України.