4.1.3. Лівоесерівські повстання (1918)

У перший час після жовтневого перевороту ліві есери спільно з більшовиками брали участь у створенні Червоної Армії, в роботі Всеросійської надзвичайної комісії ( ВЧК).

Розрив стався в лютому 1918, коли на засіданні ВЦВК ліві есери проголосували проти підписання Брестського миру, а потім, на IV Надзвичайному з'їзді Рад - і проти його ратифікації. Не зумівши наполягти на своєму, ліві есери вийшли зі складу Раднаркому і оголосили про розірвання угоди з більшовиками.

У зв'язку з прийняттям Радянською владою декретів про комітетах бідноти вже в червні 1918 ЦК партії лівих есерів і III з'їзд партії ухвалив використовувати всі доступні засоби для того, щоб "випрямити лінію радянської політики". На V Всеросійському з'їзді Рад на початку липня 1918 більшовики, незважаючи на протидію лівих есерів, що знаходилися в меншості, взяли першу радянську конституцію (10 липня), закріпивши в ній ідеологічні принципи нового режиму. Основним його завданням було "встановлення диктатури міського і сільського пролетаріату і найбіднішого селянства у формі могутньої Всеросійської Радянської державної влади з метою повного розтрощення буржуазії ". Робочі могли послати від рівного числа виборців в 5 разів більше делегатів, ніж селяни (міська і сільська буржуазія, поміщики, чиновники і духовенство як і раніше не мали виборчих прав при виборах до рад) ^[41]. Будучи представниками інтересів насамперед селянства і будучи принциповими противниками диктатури пролетаріату, ліві есери перейшли до активних дій.

6 липня 1918 лівий есер Яків Блюмкін вбив в Москві німецького посла Мірбаха, що послужило сигналом до початку повстань в Москві, Ярославлі, Рибінську, Коврові та інших містах. 10 липня на підтримку своїх соратників спробував підняти повстання проти більшовиків командувач Східним фронтом лівий есер Муравйов. Але його з усім штабом під приводом переговорів заманили в пастку і вбили. До 21 липня повстання були придушені, однак обстановка залишалася складною.

30 серпня есерами було скоєно замах на Леніна, убитий голова Петроградської ЧК Урицький М. С. 5 вересня більшовиками був оголошений червоний терор - масові репресії щодо політичних супротивників. За одну лише ніч у Москві та Петрограді було вбито 2200 чоловік.

Після радикалізації антибільшовицького руху (зокрема, після повалення адміралом Колчаком А. В. влади Уфімської директорії в Сибіру) на лютневій есерівської партконференції 1919 року в Петрограді було прийнято рішення відмовитися від спроб повалення радянської влади.

4.2. Встановлення радянської влади на фронті і в тилу

4.2.1. Більшовики і діюча армія

Генерал-лейтенант Духонін, після втечі Керенського виконував обов'язки верховного головнокомандувача, відмовився виконувати накази обраного II З'їздом Рад уряду. 19 листопада він звільнив з в'язниці генералів Корнілова і Денікіна.

На Балтфлоту владу більшовиків встановив підконтрольний їм Центробалт, надавши всю потужність флоту в розпорядження Петроградського Військово-революційного комітету (ВРК). В кінці жовтня - початку листопада 1917 у всіх арміях Північного фронту більшовиками були створені, які підпорядковувалися їм, армійські ВРК, які стали захоплювати командування військовими частинами в свої руки. Більшовицький ВРК 5-й армії взяв під свій контроль штаб армії в Двінська і перекрив шлях частинам, які намагалися прорватися для підтримки наступу Керенського - Краснова. На бік Леніна встали 40 тис. латиських стрільців, які відіграли важливу роль у встановленні влади більшовиків по всій Росії. 7 листопада 1917 був створений ВРК Північно-західної області і фронту, який змістив командувача фронтом, а 3 грудня відкрився з'їзд представників Західного фронту, який обрав командувачем фронтом А. Ф. Мясникова.

Перемога більшовиків у військах Північного і Західного фронтів створила умови для ліквідації Ставки Верховного головнокомандувача. Раднарком (РНК) призначив верховним головнокомандуючим більшовика прапорщика Н. В. Криленко, який 20 листопада прибув із загоном червоногвардійців і матросів в Ставку в м. Могильов, де повсталі солдати заарештували генерала Духоніна, який відмовився починати переговори з німцями, ще до його прибуття, і, очоливши центральний апарат управління військами, оголосив про припинення бойових дій на фронті.

На Південно-Західному, Румунському та Кавказькому фронтах справи йшли по-іншому. Був створений ВРК Південно-Західного фронту (голова більшовик Г. В. Разживін), який взяв у свої руки командування. На Румунському фронті в листопаді РНК призначив комісаром фронту С. Г. Рошаля, проте білі на чолі з командувачем російськими арміями фронту генералом Д. Г. Щербачовим перейшли до активних дій, були арештовані члени ВРК фронту і ряду армій, а Рошаль - убитий. Збройна боротьба за владу у військах тривала два місяці, але німецька окупація припинила дії більшовиків на Румунському фронті.

23 грудня в Тбілісі відкрився з'їзд Кавказької армії, який прийняв резолюцію про визнання та підтримки РНК і засудив дії Закавказького комісаріату. З'їзд обрав крайової Рада Кавказької армії (голова більшовик Г. Н. Корганов).

15 січня 1918 Радянський уряд видав указ про створення Червоної Армії, а 29 січня - Червоного флоту на добровольчих (найманих) принципах. У місця, непідконтрольні радянському уряду, направлялися загони червоногвардійців. У Південній Росії і на Україну їх очолив Антонов-Овсієнко, на Південному Уралі - Кобозев, в Білорусії - Берзін.

21 березня 1918 була скасована виборність командирського складу в РККА. 29 травня 1918 року на основі загальної військової повинності (мобілізації) починається створення регулярної Червоної армії. Чисельність якої восени 1918 року склала 800 тисяч осіб, до початку 1919 року - 1,7 млн, до грудня 1919 року - 3 млн, а до 1 листопада 1920 - 5,5 млн.