3. Етнонаціональне відродження?

¹ Про походження цих рухів див.: Mayo (1974); про шотландський рух див.: Hanham (1969); про /233/ баскський і каталонський рухи див.: Payne (1971).

² Західні неонаціоналізми породили чимало літератури, див. inter alia Esman (1977), Williams (1982a) та Tiryakian and Rogowski (1985).

³ Про метафору Сплячої красуні див.: Minogue (1967а); про образи національного пробудження, переродження й оновлення див.: Pearson (1993).

⁴ Щодо промовистих перенніалістських тверджень див.: Fishman (1980). Складнішу позицію в загальних рисах викладає Армстронг (Armstrong (1982, ch.1)); у цій книзі етнічність і національність розглядаються як синонімічні і близько споріднені поняття, як набір сприйняттів, ставлень і почуттів, разом із релігійною й класовою ідентичностями; але історичний вододіл — запровадження націоналізму — відрізняє нації до 1775-1815 pp. і нації після цього періоду (Armstrong 1992a).

⁵ Джонсон (Johnson (1992)) поставив деякі з питань щодо каталогу виставки «Творення Англії» [The Making of England] (див.: Webster and Backhouse 1991), «Історичний вступ» до якого, написаний Ніколасом Бруксом [Nicolas Brooks], починається так:

«Англосакси, чиї мистецькі, технічні й культурні досягнення VII, VIII і IX століть показані на цій виставці, були предками сьогоднішніх англійців. У час, коли були виготовлені ці речі, існувало кілька конкурентних англосаксонських королівств, кожне з яких мало свою династію, свою аристократію і свої осібні традиції й лояльності. В англійській мові уже було багато /234/ регіональних діалектів. Однак англосакси відчували, що є одним народом» (с. 9).

⁶ Погляд, що нація і націоналізм — центральні питання, які визначають зміст модерності, див.: Greenfield (1992, ch.1); див. також: Armstrong (1992а). Ці особливості стародавньої єврейської держави описує Менделс (Mendels (1992)), який, однак, чітко показує, що його використання поняття національності в стародавньому світі більше скидається на етнос і етнічність, ніж на модерні нації і націоналізми.

⁷ Є окрема проблема зі стародавніми містами-державами, які можна описувати як ранні, хоч і маленькі, нації. Кількість жителів стародавніх Афін була приблизно такою самою, як у сучасній Ісландії (бл. 250 000). З іншого боку, лише 30 000 дорослих афінян-чоловіків були громадянами; метеки, жінки й раби до них не входили. Ба більше, з націоналістичного погляду їм бракувало ключового складника культурної індивідуальності (радше, ніж однорідності; афінська культура була варіантом ширшої іонічної етнічної та ще ширшої еллінської культурної системи. Див.: Alty (1982) та Finley (1986, ch.7). Ідею, що нації й націоналізми — винятково масові явища, а отже, належать XX століттю, див.: Connor (1990).

⁸ Щодо останнього див.: Kedourie (1960). Про громадянство і модерну націю див.: Bendix (1964) та Breuilly (1982, Conclusion). Про федеральні нації див.: Birch (1989).

⁹ Про тривалі атаки на доктрину націоналізму див.: Kedourie (1960); але пор.: A.D.Smith (1971, ch.7) і розд.6 цієї книжки. Погляд, що домодерні «агрописьменні» суспільства з їхніми жорстки-/235/ми поділами еліта — маси не залишають простору для націй і націоналізмів, див.: Gellner (1983, ch.2). Про раніший розвиток ідей національного характеру див. наукове дослідження Кемілайнена (Kemilainen (1964)).

¹⁰ Про розвиток міждержавної системи в Західній Європі див.: Cobban (1945) і Tilly (1975).

¹¹ Територіальний «вітчизняний» складник націй досліджується у кн.: A.D.Smith and Williams (1983).

¹² Означення «нації» див. inter alia у кн.: Deutsch (1966, chs 1 and 4), Connor (1978), A.D.Smith (1991, ch.1).

¹³ Повніше обговорення етносів і етнічності можна знайти у кн.: Schermerhorn (1970), de Vos and Romanucci (1975), Armstrong (1982) та A.D.Smith (1986a, ch.2).

¹⁴ Про бретонський націоналізм див.: Berger (1977) і Beer (1977); ранній каталонський і баскський націоналізми порівнюються у кн.: Conversi (1990); коротку історію сербів і хорватів див.: Singleton (1985); а детальніше: Jelavich (1983, esp. ch.6).

¹⁵ Повніше дослідження проблеми домодерних націй див. у кн.: A.D.Smith (1994) — в якій пропонуються менш обмежувальні критерії, ніж розвинені Коннором (Connor (1990)).

¹⁶ Про відмінності між типами домодерних етносів див.: Armstrong (1982, chs 1, 3 and 7) та A.D.Smith (1986a, ch.4).

¹⁷ Про дивовижний міф етнічної обраності, який живив ранньомодерний націоналізм у Нідерландах, див.: Schama (1987, ch.2); пор. також: Kohn (1940) — щодо пуританського англійського націоналізму етнічного обрання. Про ці міфи /236/ етнічної обраності див. загалом: A.D.Smith (1992а).

¹⁸ Загальні аргументи щодо наслідків експлуатації ядром периферійних етнорегіонів у Британії задокументовані у: Hechter (1975). Конкретні випадки див.: Stone (1979).

¹⁹ Проникливий аналіз етнорегіональних варіацій у європейських державах див.: Orridge (1982). Східноєвропейські зразки етнічного підпорядкування та націоналізмів див.: Sugar and Lederer (1969).

²⁰ Див.: Hechter (1975); ревізію його позиції з метою охопити шотландський «сегментальний поділ праці» див. у: Hechter and Levi (1979). Критичні застосування поняття «внутрішній колоніалізм» до інших промислових периферій див. в есеях у кн.: Stone (1979); пор.: A.D.Smith (1981а, ch.2).

²¹ Про діаспорні спільноти див.: Armstrong (1976).

²² Про політичні міфи див.: Tudor (1972); про дослідження міфів загалом див.: Kirk (1973). Такі політичні міфи або міфорушії посідають чільне місце в аналізі етнічної ідентичності в середньовічному ісламі та християнстві в кн.: Armstrong (1982). Радикальну критику етноісторії та міфів див. у вступі до кн.: Tonkin, McDonald and Chapman (1989).

²³ Про деякі приклади див.: A.D.Smith (1984).

²⁴ Два приклади відродження темного і погано документованого етнічного минулого спільнотами, які перебували у затінку потужніших і культурно розвиненіших сусідів, дають словаки й українці; див. про це проникливі нариси: Paul (1985) та Saunders (1993). /237/

²⁵ Див. про це: Armstrong (1982, ch.7) та A.D.Smith (1986а, ch.5).

²⁶ Про мистецьке паломництво в Бретань у пошуках первісної та чистої етнічної релігійності в кінці XIX ст. див.: Royal Academy of Arts (1979, особливо Emile Bernard). Упорядкування «Калевали» Лоннротом у 1835 р. докладно описано у кн.: Branch (1985, Introduction) і обговорюється у кн.: Honko (1985).

²⁷ Про ідеї Гердера див.: Berlin (1976); про вплив лорда Шефтсбері див.: Macmillan (1986).

²⁸ Критичну оцінку стосунку між мовою і націоналізмом див. у кн.: Edwards (1985, ch.2); роль філологів, граматистів і словникарів у європейських націоналізмах, що спиралися на мобілізацію мас, наголошує Андерсон (див.: Anderson (1983, ch.5)).

²⁹ Про романтичну музику і націоналізм див.: Raynor (1976); про національні мотиви в музиці Сибеліуса див.: Layton (1985), а в музиці Елґара — Crump (1986). Про історичну тематику в живописі й націоналізм у Європі див.: Rosenblum (1967, ch.2), а загальніше — A.D.Smith (1993a). Про модерне латиноамериканське малярство й образи національної ідентичності див.: Ades (1989, chs 7 and 9).

³⁰ Святкування африканерами укладення Завіту і битви на Кривавій ріці 1838 р. — предмет неабияких дебатів, як академічних, так і політичних. Вплив церемонійної клятви й ритуалу оцінює Брюлі (Breuilly (1982, ch. 16)), котрий вважає націоналістичний церемоніал і символіку найпотужнішими аспектами цього явища. Історичну основу міфів про першопрохідців та Завіт розбирає Томпсон (Thompson (1985)), /238/ котрий доходить висновку, що Завіт і пов’язані з ним церемонії великою мірою були винаходом Пола Крюґера [Paul Kruger] початку 1880-х років.

³¹ Про героїзацію етнічної минувшини, особливо в Індії, див.: Kedourie (1971, Introduction); про цей процес в арабів див.: Sharabi (1970) та Kedourie (1992, ch.6). Використання золотого віку Ольстера ірландськими націоналістами досліджено у кн.: Lyons (1979) та Hutchinson (1987, chs 3-4).

³² Про національні варіації романтизму див.: Porter and Teich (1988). Погляд, що націоналізм, найбільш романтистська з ідеологій і почуттів, можна тим не менше пояснити нерівномірним капіталістичним розвитком див.: Nairn (1977, chs 2 and 9).

³³ Про таких «фольк»-письменників і їхнє прославляння землі див.: Mosse (1964); консервативний релігійний націоналізм слов’янофілів докладно аналізовано у кн.: Thaden (1964).

³⁴ Блискуче дослідження про рух Кодряну див.: E.Weber (1966).

³⁵ Про російський націоналізм останніх часів див.: Dunlop (1985) та Pospielovsky (1989).

³⁶ Про ці рухи див.: Williams (1982a); деякі загальні тлумачення західних неонаціоналізмів див. у кн.: Allardt (1979) та A.D.Smith (1981a, chs 1 and 9).

³⁷ Про бретонський рух див.: Berger (1977) та Beer (1977); про Валлійське мовне товариство і валлійський націоналізм див.: Williams (1977) та (1982b); про басків: Medhurst (1982).

³⁸ Теорію меншин-посередників див.: Bonacich (1973), а загальний огляд таких теорій у: Zenner /239/ (1991, ch. 1). Критичну оцінку див. у кн.: Horowitz (1985, ch.2).

³⁹ Connor (1984b); історичні приклади на підтвердження цього див. у кн.: A.D.Smith (1971, ch.6).

⁴⁰ Про видатну роль інтелектуалів і професіоналів або інтелігенції див.: Kedourie (1971, Introduction), Gella (1976), A.D.Smith (1981a, chs 5-6) та Anderson (1983); критичні оцінки див. у кн.: Breuilly (1982, ch.15). Мирослав Грох (Hroch (1985)) розвинув тристадійну соціальну теорію на пояснення бездержавних націоналізмів у Східній Європі, яка відводить провідну роль етнічним інтелектуалам та інтелігенції на стадіях А і Б.

⁴¹ Ґулднер (Gouldner (1979)) окреслює розрив між двома гілками інтелігенції, гуманітарною й технічною, і описує перехід від першої до другої; деякі незаперечні свідчення провідної ролі інтелігенції у квебекському випадку див. у кн.: Pinard and Hamilton (1984).

⁴² Про підґрунтя шотландського націоналізму див.: Hanham (1969) та Nairn (1977, ch.2); про піднесення Шотландської національної партії див.: Webb (1977), Brand (1978) та Maclver (1982).

⁴³ Про піднесення валлійського націоналізму див.: K.Morgan (1982); про відродження валлійських культурних традицій, зокрема айстедводів, див.: P.Morgan (1983).

⁴⁴ Докладний аналіз піднесення і поточного відродження каталонського націоналізму див.: Conversi (1994).

⁴⁵ Таку подвійну лояльність на Заході до територіальної національної держави й етнічної нації та умови, що уможливлюють такі подвійні /240/ лояльності, аналізовано у кн.: A.D.Smith (1986b) та Birch (1989). Історичне дослідження про те, як використовували специфічно британський націоналізм у XVIII ст., див. у кн.: Colley (1992).

⁴⁶ Про таке розрізнювання див.: Kohn (1967, ch.7); пор. Plamenatz (1976). Критичний погляд див. у кн.: A.D.Smith (1971, ch.8) та Hutchinson (1987, ch.1). Про занепад Радянського Союзу див.: G.E.Smith(1989).

⁴⁷ Про радянські національності див., зокрема: G.E.Smith (1990), Bremmer та Taras (1993). Про відродження східноєвропейських націоналізмів див.: Ramet (1989), Vardys (1989) та Glenny (1990). Пояснення відмінностей у розвитку східноєвропейського націоналізмів у поняттях стадій їхньої еволюції див.: Gellner (1992).

⁴⁸ Про роль католицької церкви в польському націоналізмі останніх часів див.: Chrypinski (1989).

⁴⁹ Про піднесення словацького націоналізму див.: Brock (1976) та Paul (1985); про стосунки між чехами і словаками останнім часом див.: Glenny (1990, 137-44).

⁵⁰ Історію цього регіону див. у кн.: Jelavich (1983). Теорію, яка наголошує на «дилемі безпеки» між сербами і хорватами, дилемі, що постає за анархічних умов (занепад держав, коли групова дія здавалася загрозливою, особливо якщо була живою пам’ять про групові конфлікти), див. у: Posen(1993).

⁵¹ Про ранні південнослов’янські рухи див.: Stavrianos (1961), а критичний погляд на перехід від православ’я до націоналізму див.: Kitromilides (1989). /241/

⁵² Див.: Gouldner (1979) та посилання 40 вище, а також Shils (1960).

⁵³ Про релігійні корені ісламської революції див.: Keddie (1981) та Halliday (1979) — про ширші геополітичні умови. Про Шрі-Ланку див.: Roberts (1993); про православ’я в Росії див.: Pospielovsky(1989).

⁵⁴ Див.: D.E.Smith (1974) — про здатність релігійних традицій мобілізувати маси; див. також: Banuazizi and Weiner (1986). Промовистий приклад ісламського і християнського відродження в сучасній Нігерії див.: Igwara (1993).