2.4.Обов’язок дитини, повнолітніх дочки та сина піклуватися про батьків

Дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Частина 2 ст. 51 Конституції закріплює обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Стаття 172 СКУ більш детально регулює цей вид особистих немайнових відносин між батьками й дітьми. Вона розширює коло осіб, зобов'язаних піклуватися про своїх батьків Згідно з ч 1 статті 172 СКУ до них належать не тільки повнолітні діти, а й діти, які не досягли 18 років. Таким чином, можна вести мову про взаємність обов'язків батьків і дітей піклуватися одне про одного, яка не залежить ні від їх віку, ні від якихось інших обставин (непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі тощо). Єдиною підставою для прояву зазначеного піклування є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від цих батьків.³⁶

Частина 2 статті 172 СКУ вперше закріплює положення, відповідно до якого повнолітні діти можуть виступати як законні представники своїх непрацездатних, немічних батьків з питань захисту їх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень. Підставою такого представництва є факт походження дитини від батьків, а також непрацездатність і немічність останніх.

Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

Висновок

СК України містить спеціальну главу 13 «Особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей», яка зібрала норми, що регулюють особисті відносини батьків і дітей і сприяють формуванню дитини як особистості. Закріплені в СК особисті немайнові права мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони не­розривно пов’язані з особою їх носія.

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім’ї, право на ім’я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

Дитина має право на належне батьківське виховання. Законодавство закріплює обов’язок батьків щодо виховання та розвитку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 24002-ІІІ2). Батьки мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Виховання включає комплекс дій батьків, які спрямовані на духовний розвиток дітей, формування їх особистості, розвиток здібностей тощо. Крім того, батьки зобов’язані здійснювати дії щодо лікування дітей у разі хвороби, організації літнього відпочинку, придбання для них одягу, влаштування їх до дитячих закладів. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов’язки щодо її виховання. Маючи рівні пра­ва щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом.

Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом (ч. 1 ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до виконання своїх обов’язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров’я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо.

Право дитини на сімейне виховання містить у собі також право на спілкування з іншими членами сім’ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, пов’язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов’язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роз­дільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьківських прав батьком або матір’ю, який/яка проживає окремо від дитини (статті 158, 159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (статті 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

Виходячи з взаємності обов'язків батьків та дітей, закон встановлює, що діти у тих випадках, коли батьки є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, повинні їх утримувати. У більшості випадків дорослі діти подають своїм батькам матеріальну підтримку добровільно. Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. В нормальних умовах діти добровільно допомагають своїм непрацездатним батькам і турбуються про них.

Однак, безсумнівно, неможливо змусити дорослих повнолітніх дітей любити і поважати своїх батьків. Любов, доброта, порядність, чесність є етичними поняттями, а не юридичними. Разом з тим слід пам'ятати, що однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до частини другої статті 1 Сімейного кодексу України, є утвердження почуття обов'язку перед батьками.

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений в статті 51 Конституції України. Дана конституційна норма знайшла своє відображення і в Сімейному кодексі України (статті 202-206).