Лекція 10. Тема: Держава і право Візантії

Навчальна мета: розкрити особливості становлення і розвитку правової системи у Візантії.

Час: 140 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент –5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 25 хв.

2. 20 хв.

3. 25 хв.

4. 25 хв.

5. 25 хв.

6. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1-15.

ПЛАН

1. Східна Римська імперія та Візантія за Константина Великого.

2. Візантія часів Юстиніана.

3. Розвиток феодальних відносин у Візантії. Боротьба із зовнішніми ворогами.

4. Боротьба з хрестоносцями. Латинська імперія

5. Занепад Візантії. Завоювання Константинополя турками-сельджуками.

1. Східна Римська імперія та Візантія за Константина Великого.

Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держа­ва в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І в 324-330 pp. збудував нову столицю імпе­рії - Другий, або Новий Рим - на місці Візантія, давньої мегарської ко­лонії на Босфорі. На її будівництво були витрачені колосальні суми: шістдесят тисяч фунтів (римський фунт = 327,5 г) золота витратили лише на спорудження міських стін, критих колонад та акведуків (водо­проводів). У місті Константина були збудовані і храми старим богам, і церкви - християнському богу. Щоб надати блиску новій столиці, по­грабували стару: з Риму вивезли величезну кількість статуй. Частина римської знаті переселилася до нової столиці. Офіційна назва міста не прижилася. На честь свого засновника воно було назване Константи­нополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торго­вельним центром імперії. За показником розвитку ремесла і торгівлі, рівнем духовної культури тощо Новий Рим ще в межах єдиної держави швидко випередив стару столицю.

До складу Візантії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частини Месопотамії та Вірменії, Кіпр, Крит, Родос та інші острови Егейського моря. Південний берег Криму, деякі області Аравії, а з V ст. - Іллірик та Далмація. На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, різного рівня культурного розвитку, релігійних переконань: греки, фракійці, іллірійці, вірмени, грузини, сирійці, євреї, германці (готи та ін.) тощо. Панівне становище серед народів імперії належало грекам, ро­манізація мала поверховий характер. Проте офіційно імперія іменува­лася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами - ромеями.

Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якос­ті законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах За­ходу - принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійсь­кого імператора. В самій же Ромейській імперії остаточно утвердила­ся доктрина божественного походження влади візантійського імпера­тора, повелителя усіх християнських народів. Імператор (грецькою «василевс») зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими устано­вами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) та діми. Діми (від грецького слова «демос» - народ) були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продов­женням традицій домінату, започаткованого Діоклетіаном у 284 р. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізова­ним і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюро­кратичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи об­кладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян (земле­власників) сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

Християнська церква вже в IV ст. стає союзницею і опорою імпе­раторської влади. Константинопольський патріарх постійно сперечає­ться з римським папою за верховенство в християнському світі. Істо­рично склалося так, що римські папи претендували не лише на духов­ну, але й світську владу над усіма без винятку християнами (концеп­ція двох мечів, див. Лекцію 6), а візантійські патріархи перебували у великій залежності від імператорської влади і на самостійну роль у світському житті не претендували.

Деякі історики пояснюють відмінності в різному політичному устрої Заходу і Сходу (передусім Росії") Європи різницею історичної ролі церков західного і східного обряду. Суперництво папи з короля­ми та імператорами, а також протестантизм нібито породили західну демократію, а православ’я об’єктивно стало союзником самодержав­ної монархії і тоталітаризму.

Церква у Візантії отримала ряд привілеїв: духовенство було звіль­нене від оподаткування (за винятком поземельного) та повинностей, єпископи та інші вищі ієрархи мали право суду над кліриками.

Значного поширення у багатонаціональній Візантії набули числен­ні єресі, зокрема аріанство, несторіанство, монофісітство. За релі­гійною оболонкою приховувалися класові інтереси народних низів. Як правило, усі єресі виступали за більш «простий» спосіб життя, який нібито і вели перші апостоли, осуджували панівну церкву за розкіш та накопичення багатств. Держава надавала патріархам під­тримку у боротьбі з єресями, на голови єретиків спадали державні репресії. Тим самим союз держави і офіційної церкви зміцнювався, остання відчувала настійну потребу в сильній імператорській владі.