2. Формування органів влади та управління.

У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національ­ний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент СІЛА В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської держави з «доступом до моря». Місяцем раніше уряд Леніна задекла­рував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.

Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світо­вій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною респуб­лікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в’язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило роз­становку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому найавторитетнішому з тогочасних поль­ських політиків усю повноту влади «з метою збереження порядку в країні».

На вимогу Пілсудського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Е. Морачевсь-ким. Уряд Морачевського називав себе «робітничо-селянським», що мало дещо заспокоїти широкі народні маси. В січні 1919 р. Пілсудсь­кий провів заміну прем’єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський - всесвітньо відомий ... піаніст. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість ви­борола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост «начальника держави».

Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний ро­бочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р. сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала макси­мум земельного володіння у 180 га на господарство.

Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Під­тримку цій агресивній політиці надавала Франція. Ця держава бажала у післявоєнній Європі мати такого союзника на сході, який би міг замі­нити їй царську Росію. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупо­вана 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів.

Кордони міжвоєнної Польської держави остаточно були встановле­ні аж у 1923 р. За межами Польщі залишалися Вармія і Мазури, де під час проведення плебісциту прихильники приєднання потерпіли пораз­ку. Однак загалом близько 40% населення міжвоєнної Польської дер­жави становили представники національних меншин. Більшість з них (за винятком євреїв) мали сусідами власні національні держави -УРСР, БРСР, Литву, Чехословаччину, Німеччину.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республі­ки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повнова­ження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені - ендеки обґрунтовано побою­валися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголо­шувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку».

Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади при­йшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національ­них меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим прези­дентом став С. Войцеховський, представник партії заможного селянства «П’яст». Проте в країні продовжувало наростати протистояння між правими і лівими, загострене протиріччями у відносинах з національни­ми меншинами та очевидною слабкістю виконавчої влади.

12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиуря­довий переворот. Однак зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те, що був обраний абсолютною біль­шістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспекто­ра армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений Пілсудський режим «санації» (дослівно - оздоров­лення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фа­шизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким за своєю суттю.

5 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) виникло Народне віче сло­венців, хорватів і сербів. 29 жовтня воно оголосило про перехід в його руки влади в населених південними слов’янами районах колишньої Австро-Угорської імперії та про утворення держави словенців, сербів і хорватів на цих землях. У результаті переговорів Народного віча з урядом суверенної Сербії 1 грудня 1918 р. в Белграді відбулося ство­рення об’єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. У маніфесті принца-регента Олександра, виданому при створенні Королівства СХС, прого­лошувалися демократичні свободи. На практиці їх здійснення всіляко гальмувалося.

У лютому 1919 р. почалося проведення аграрної реформи. Землі Габсбургів, а також крупних австрійських та угорських поміщиків були конфісковані. Для всіх інших поміщиків встановлювався макси­мум - у Хорватії 150-200 га, у Воєводині навіть 300-500 га. Надлиш­ки відчужувалися та передавалися у фонд реформи з виплатою ком­пенсації поміщикам. При перерозподілі землі перевагу отримували селяни-серби. Здійснення реформи затягнулося на 20 років.

На виборах до Установчих зборів об’єднаної держави в листопаді 1920 р. перемогу отримали сербські буржуазні партії. 28 червня 1921  р. у день святого Віда (річниця втрати незалежності після пораз­ки від турків на Косовому полі у 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. Ст. 1 проголошувала державу конституційною, парламентською і спадковою монархією.

Великі права надавалися королю, особа якого оголошувалася не­доторканною. Разом із скупщиною він здійснював законодавчу вла­ду, а через раду міністрів - і виконавчу. Король був верховним го­ловнокомандуючим та представляв державу у зовнішніх зносинах. Королівство СХС розподілялося на 33 області-жупи. Керівників цих областей - жупанів теж призначав король. Тим самим конституція закріплювала унітарну державу. Депутат скупщини мав обов’яз­ково уміти вільно говорити і писати «державною сербсько-хорват-сько-словенською мовою».

Після закінчення світової війни здобули незалежність також Фін­ляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ряд держав, що було утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Грузія, Вірменія та ін.), утримати свою національно-демократичну державність не змогли, їх народам були нав’язані радянські республіки у тісному воєнному, політично­му та економічному союзі з Російською Федерацією у рамках СРСР.

Загалом же закінчення світової війни викликало небачений раніше спалах національно-визвольного руху. Боротьба народів за своє наці­ональне визволення збігалася у часі з широкими демократичними ре­формами та соціальними перетвореннями. Ці зміни, певною мірою, стимулювалися російською соціалістичною революцією у тому розу­мінні, що остання підштовхувала правлячі класи європейських дер­жав до масштабних поступок з метою запобігання подібному розвитку подій у власних країнах.

У свою чергу уряд РРФСР, опинившись у міжнародній ізоляції, нама­гався стимулювати світовий комуністичний рух і провести «світову ре­волюцію». Загалом на цьому базувалися усі розрахунки нових володарів Кремля аж до другої половини 20-х років. Ще у праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» Ленін прийшов до висновку, що передба­чена Марксом світова соціалістична революція має розпочатися у країні не з вищим, а середнім ступенем розвитку капіталізму, де зберігаються численні пережитки феодалізму, суперечності не згладжені, становище робітничого класу залишається максимально погіршеним порівняно з розвинутими капіталістичними державами. Згодом ця революція має обов’язково перекинутися на найрозвинутіші країни, інакше її пере­мога стане виключно тимчасовою. Ці постулати Леніна після його хвороби і смерті з особливою послідовністю відстоював Л. Троцький.

Зрозуміла заінтересованість Москви у пришвидченні революцій­них процесів на Заході оберталася всілякою підтримкою відносно слабких комуністичних партій за межами Росії, особливо у країнах розвинутого капіталу з міцними традиціями соціал-демократичного реформізму. Протягом 1918р. комуністичні партії виникли в Австрії, Угорщині. Польщі, Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Аргентині, роз­почалася підготовка до їх створення в Англії, Франції та США.