Лекція 10. Тема: Держава і право срср.

Навчальна мета: розкрити особливості розвитку державності і права СРСР нового і новітнього часу.

Час: 70 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Організаційний момент – 5 хв.

Вступ – 5 хв.

Навчальні питання:

1. 15 хв.

2. 15 хв.

3. 20 хв.

4. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література:

1. 1-15.

ПЛАН

1. Поняття «загальної кризи капіталізму».

2. Жовтневий переворот 1917 р.

3. Радянська державність і право.

1. Поняття «загальної кризи капіталізму».

У 1918 - на поч. 1921 pp. у Радянській Росії був проведений грандіоз­ний (додамо, і дуже кривавий) державно-правовий експеримент. З до­помогою законів т. зв. «воєнного комунізму» була здійснена спроба залізною рукою загнати людство до щастя. Відмінивши гроші і ринок, за­провадивши трудову повинність і прямий розподіл матеріальних благ державними структурами, «кремлівські мрійники» намагалися побудувати комунізм. Не вийшло. На X з’їзді РКП (б) бажаючих продовжувати політику «воєнного комунізму» уже не виявилося.

Водночас, саме радянський «експеримент» вимусив владні структури розвинутих буржуазних країн піти на такі зміни у законодавстві, які ще донедавна видавалися неможливими. Аби уберегти власні держави від комуністичної небезпеки, потрібно було запропонувати свій - кращий -план розв’язання соціальних, колоніальних, національних, расових та інших проблем, дати жінкам рівні права з чоловіками, гарантувати пра­ва релігійних меншин і т. д.

У середині XIX ст. виникає марксизм - вчення, узяте на озброєння лівими партіями. На думку В. І. Леніна, «наріжним каменем теорії Маркса є вчення про додаткову вартість». Згідно з цією доктриною, власність капіталіста - це не винагорода за його організаторські здібності, ризик, ощадливість, як вважали попередні покоління економіс­тів, а лише результат безоплатного присвоєння частини робочого часу найманих працівників. За такою логікою, «експропріація експропріа­торів», тобто позбавлення капіталістів їхніх фабрик, заводів, банків тощо, є справою справедливою, а отже, й законною.

Робітники повинні здійснити соціалістичну революцію в світовому масштабі. Саме підготовці цього всесвітнього перевороту мав послу­жити так званий Інтернаціонал - створена Марксом і Енгельсом між­народна організація лідерів марксистських гуртків, груп і партій.

На початку XX ст. В. Ленін обґрунтував неодночасність початку соціалістичних перетворень у різних країнах світу (своєрідна ревізія марксового вчення про світову революцію), а з початку 20-х років Ленін, а згодом Сталін та інші теоретики марксизму розробляють по­ложення про можливість перемоги соціалізму навіть «в одній, окремо взятій, країні».

Звичайно, така постановка питання не означала відмови від ідеї відновлення справедливості, за Марксом, в масштабах усієї земної кулі. Навіть спроба М. Хрущова на XX з’їзді КПРС обгрунтувати мирне співіснування країн з різним суспільним ладом як особливу форму класової боротьби викликала шалені нападки з боку китайсь­кого та албанського комуністичного керівництва. Відмова від ставки на збройне протистояння з капіталістичним світом була потрактована як «ревізіонізм», тобто відмова від «революційного вчення Маркса -Енгельса - Леніна - Сталіна».

Зрозуміло, що керівництво СРСР, принаймні до середини 80-х ро­ків, не збиралося відмовлятися від ортодоксального марксизму в тому, що стосується майбутнього людства. Воно бачилося виключно кому­ністичним, йшлося тільки про конкретні терміни і допустимі засоби для прискорення процесу комуністичної перебудови недосконалого, експлуататорського, повного внутрішніх суперечностей капіталістич­ного суспільства. Для обслуговування комуністичної доктрини було розроблене вчення про «загальну кризу капіталізму», тобто процес, який носить необоротний характер, і в остаточному підсумку веде до загибелі капіталістичного суспільства. Конкретизувалися навіть етапи цієї кризи.

Перший розпочався після жовтня 1917 р., коли виникла поки що єдина країна переможного пролетаріату - СРСР. Другий - після сві­тової війни 1939-1945 pp., коли були утворені т. зв. країни народної демократії. Розпад колоніальної системи імперіалізму, демократичні революції 60-70-х років оголошувалися новою ланкою загального процесу.

Зрозуміло, що на всіх етапах цих перетворень роль СРСР, ВКП(б) - КПРС і марксистської теорії в цілому (до речі, доволі знач­на- Авт.) гіперболізувалися надмірно. Оголошувалося, що увесь су­спільний прогрес, досягнутий людством у XX ст., не лише блискуче підтверджував геніальність передбачень марксистських класиків, але й був досягнутий зрештою внаслідок того, що все ширші народні маси творчо опановували марксизм.

Насправді ж у багатьох випадках перша в світі соціалістична держава та її вожді не стільки стимулювали суспільний прогрес, скільки стримували його. Позаяк неможливо заперечити визначну роль СРСР у подоланні німецького націонал-соціалізму і фашизму, досягнення радянської науки в галузі освоєння космосу, опанування енергією атома, в медицині тощо. З іншого ж боку, саме радянські політичні доктринери оголошували генетику і кібернетику буржуаз­ними лженауками, насаджували «мічурінське вчення» народного ака­деміка Т. Лисенка, травили поетів Єсеніна і Стуса, академіка Сахаро­ва і генерала Григоренка.

За різними підрахунками, кількість репресованих (читай: розстрі­ляних і знищених в таборах ГУЛАГу) громадян СРСР становить від 600 тисяч до 10 мільйонів чоловік. Голодомор 1932-1933 pp., що охо­пив Україну, Поволжя, Північний Кавказ, Казахстан, приніс ще від З до 11 мільйонів жертв. Втрати у війні з фашизмом, спричинені пе­редусім невмілим чи надто жорстоким керівництвом, були уп’ятеро (!) вищі від німецьких. Згадаймо угорські події 1956 р. та чехословацькі 1968 р. Навіть у відносно благополучні 70-80-ті роки СРСР підтри­мував авторитарні недемократичні режими в Сомалі, Афганістані, Нікарагуа, Іраку, Лівії тощо. Відтак озброєні радянською зброєю і марксистською доктриною комуністичні повстанці сіяли терор по усьому світу (справедливості ради зазначимо, що й опоненти з НАТО не надто добирали засобів у «холодній війні»).

Так як же в цілому розцінювати вплив радянської держави і права на хід історії? Відповідь - діалектично. З іншого боку, сьогодні, після фак­тичного краху світового комунізму, нас має більше цікавити питання, поставлене в іншій площині, а саме: що з цього розрекламованого «впливу» залишилося дотепер - на кінець II - початок III тисячоліття? Безперечно, лубок «країни без експлуататорів і експлуатованих» мав величезну притягувальну силу, особливо в 20–50-ті і навіть піз­ніші роки. Безперечно, що політичні лідери розвинутих і не дуже некомуністичних країн повинні були зважати на небезпеку гасла «Зробимо, як в Росії». Це першочергово стимулювало серйозні зміни в державному будівництві і праві цих країн.

Боротися з привабливістю комуністичних гасел лише з допомогою репресій, як з’ясувалося уже на початку 20-х років, було трагічним абсурдом. Потрібно забезпечити своїм громадянам (усім без винят­ку!) кращі умови життя, ніж в комуністичному раю: вищий ступінь демократії, краще вирішення расової проблеми, досконалішу соці­альну політику тощо. Іншими словами, створити умови, щоб з СРСР емігрували до США чи Ізраїлю, а не навпаки. За вісім десятиріч буржуазна держава і право зробили гігантський стрибок уперед, від­булись такі зміни в державному устрої, правотворенні і правоохорон­ній діяльності, що це дозволило остаточно «поховати» комунізм.

Парадоксально, але саме у цьому і полягає головний вплив біль­шовицької держави і права на світовий суспільний прогрес.