63. Право ів на географічне зазначення.

Географічне зазначення є своєрідною прив’язкою виробника до місця виготовлення товару. Наприклад, назви мінеральних вод «Моршинська» та «Рогатинська». Геогр.зазн. належать до об’єктів промислової власності. Право на користування ГЗ, на відміну від права на ТМ, не є виключним правом лише одного суб’єкта ІВ. Загалом будь-яка особа-суб’єкт підприємницької діяльності, що знаходиться в конкретному географічному місці, може використовувати ГЗ для позначення виготовленої продукції, яка пов’язана з природними властивостями певного регіону. Суб’єктами права ІВ на ГЗ є виробники товарів, асоціації споживачів, інші особи, визначені законом. Суб’єкти підприємницької діяльності, зареєстровані в інших місцевостях, не мають права користуватися ГЗ, які не мають стосунку до регіону їхньої діяльності.

Правовим наслідком реєстрації права па використання кваліфікованого зазначення походження товару є видача протягом місяця від дати реєстрації свідоцтва. Строк дії свідоцтва становить 10 років, він може бути продовжений па наступні 10 років на підставі заяви. За продовження строку сплачується збір. Заява власника свідоцтва щодо продовження строку його дії може бути подана протягом 6 місяців після закінчення строку дії свідоцтва, за умови сплати за цей строк збору, збільшеного на 50 %.

Свідоцтво про реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та (або) назва па його використання дає право його власнику:

а) використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару;

б) вживати заходів щодо заборони використання кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це права;

в) вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної та моральної шкоди у встановленому законом порядку.

Право па використання зазначення походження товару може належати водночас кільком суб'єктам, які знаходяться на території з особливими природними властивостями. Тому право на зазначення походження товару не може бути передано іншій особі за ліцензійним договором. Зазначення походження товару може бути зареєстровано також в іноземних державах за умови попередньої реєстрації її Україні.

64. Ліцензійний договір.

Важливе місце серед договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності займає ліцензійний договір. За цим договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл па використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК України та іншого законодавства. ЦК України закріплює універсальну конструкцію ліцензійного договору, який застосовується як до об'єктів авторського права, так і щодо об'єктів промислової власності. Ліцензія (від. лат. licitus - дозволений) означає дозвіл, право.

Основна юридична мета цього договору полягає у наданні дозволу (видачі ліцензії) на використання певного об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензійний договір є одним з варіантів оформлення ліцензії на використання об'єктів права ІВ (ч. 2 ст. 1108 ЦК України). Відповідно до ч. 3 ст. 1109 ЦК України у ліцензійному договорі визначаються: - вид ліцензії; - сфера використання об'єкта права ІВ;- розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права ІВ; - інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Водночас не всі з перерахованих умов обов'язково мають бути включені у ліцензійний договір, щоб він вважався укладеним.

Предметом ліцензійного договору є відповідні права на використання об'єкта права ІВ. Ці права мають бути чинними на момент укладення ліцензійного договору.

У ліцензійному договорі мають бути чітко обумовлені права на використання об'єкта, що надаються ліцензіату, та способи такого використання.

Відповідно до ч. 1 ст. 1110 ЦК України джерелом встановлення строку ліцензійного договору є вказаний договір. Якщо за 6 місяців до спливу зазначеного 5-річного строку жодна зі сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У правовому регулюванні договірних відносин у сфері ІВ традиційно важливе місце займали типові договори (ЦК України, ст. 1111). Інститут типових ліцензійних договорів покликаний забезпечувати посилену охорону інтересів творця об'єкта інтелектуальної власності у договірних відносинах. Право затвердження типових ліцензійних договорів відповідно до ч. 1 ст. 1111 ЦК України надано уповноваженим відомствам та творчим спілкам.