Розділ 1.

Історичні етапи розвитку філософії

Лекція 1. Філософія Старовини і Середньовіччя

План

1. Виникнення філософії.

2. Філософія Стародавнього світу.

3. Своєрідність філософії Середньовіччя.

Виникнення філософії

Виникненню філософії передував тривалий етап становлення і розвитку духовного життя первісного суспільства. Сюди відноситься тривале функціонування моралі, мистецтва (стародавня скульптура, наскальний живопис, декоративні прикраси, міфи), вірувань і значний комплекс емпіричних (досвідчених) знань. Всі вони надалі утворили передфілософську основу, яка відчутно заявила про себе в період значних соціальних потрясінь суспільства: на стадії розкладання первіснообщинного устрою і виникнення рабовласництва. Людству довелося осмислювати зміни, що відбулися, і перетворення в матеріальному, економічному і соціальному житті. За допомогою міфів і вірувань це неможливо було здійснити, знадобився принципово інший рівень аналізу буття, інший тип мислення і знань.

Даним змінам передував тривалий період поступових соціальних трансформацій. Перехід від збирання продуктів природи до їх виробництва зумовив надалі декілька видів розподілу праці. Вони змінили спосіб життя і характер суспільних відносин. До них відносяться: відділення землеробства від скотарства, відокремлення ремесла, згодом – торгівлі, пізніше – розподіл розумової і фізичної праці.

В результаті даних процесів почали удосконалюватися способи діяльності, практичний досвід придбав професійну специфіку, збільшилася кількість продуктів праці. Багато хто з них не міг бути спожиті в короткий термін і перетворювалися на надлишки, власність вождів племені і їх наближених.

Розподіл праці утворило соціальне розшарування, різні види нерівності. У даних кардинальних перетвореннях відбувалася ломка моральних засад первісності, мінявся тип відносин і способи їх регуляції. Поступово йшло формування нового способу усвідомлення дійсності – філософського. За допомогою філософії людина прагнула з'ясувати: для чого він призначений, що є навколишнім світом, як розвиваються відносини між людьми, зв'язки з природою, як влаштовано суспільство. З часом круг питань розширювався, розгляд проблем заглиблювався, збільшувалася кількість напрямів, шкіл, позицій.

Питання про відносно точному часі виникнення філософії і зараз є спірним. Так, китайські історики стверджують, що філософська думка існувала в їх країні ще в XXV-XXIII вв. до н.е. Але в більшості своїй в різних регіонах її виникнення відносять до VII-VI вв. до н.е.

Характерний, що її поява відбулася у вигляді матеріалістичних поглядів, що затверджували первинність, основоположний початок матеріального: предметів, процесів, явищ. Це пов'язано з тим, що в житті початковими виступають матеріальні потреби в їжі, одязі, житло і так далі Матеріальний і спосіб їх задоволення – праця, яка у результаті утворює матеріальне виробництво і матеріальні суспільні відносини. Не задовольнивши матеріальні потреби, неможливо думати про духовний - мисленні, свідомості, відчуттях, емоціях, ідеалах т.д. Крім того, тривалий історичний період духовні елементи були безпосередньо вплетені в загальні процеси життя, складали нерозривну єдність. Не існувало людей, що професійно займаються духовними видами діяльності.

Декілька пізніше, через сторіччя, у філософії виникає ідеалістичний напрям, затверджуючий зворотний: первинно - ідеальне (дух, ідея), повторно - матеріальне (речовина, рух). Доводилося, що ідеальне творить матеріальне: свідомість – речовина, дух – простір, мислення – матеріальні блага і тому подібне

Всі періоди розвитку філософії демонстрували існування даних напрямів, їх протистояння, пріоритетний розвиток то одного, то іншого в різні історичні етапи. Ці стадій було багато, відповідно, і філософія пройшла їх разом з суспільством, обслуговуючи його інтереси. Ускладнення суспільного життя обумовлювало розширення і поглиблення філософської проблематики, одночасно збільшувало роль філософії в суспільних процесах.

Як було сказано, передумови розвитку філософії формуються в період четвертого розподілу праці (відділення розумової праці від фізичного), коли виділяється частина людей, що мають відносну економічну і політичну свободу, а також здібність до філософствування - осмислення процесів життя людини і суспільства, природи і навколишнього світу за допомогою абстрактного (відвернутого) мислення.

У якнайповнішій мірі комплекс необхідних умов утілився в культурах Стародавньої Індії, Китаю і Греції.

Філософія Стародавнього світу

Стародавні Індія, Китай і Греція.

Появу філософії в Індії відносять до середини III тисячоліття до н.е. Якнайдавнішим пам'ятником індійської літератури вважають Веди (буквально: ведення). У Ведах ще відбиті вірування стародавніх індійців, але в той же час тут мають місце і філософські роздуми про світ, людину, його долю.

Найранішою збіркою Вед вважають "Рігведу" (зведення релігійних гімнів); друга частина – "Брахмани" (збірка ритуальних текстів); третя – "Араньяки" (розпорядження для відлюдників, що живуть далеко від світу). І завершує Веди філософська частина - "Упанішади" (виникнення біля 1000г. до н.е.).

У "Упанішадах" немає цілісної філософської системи, проте, можна виділити моменти, на які спиралися пізнішим староіндійські ідеалістичні учення (тобто що визнають первинність свідомості, вторинність матерії). Це:

1. Вчення про брахме і атмане.

2. Концепція карми і сансари.

У основу першого учення покладений принцип єдності безособового сущого (брахмы) і духовної суті індивіда (атмана). Визнання тотожності буття кожного індивіда з універсальною суттю всього світу складає ядро всього учення "Упанішад".

Самсара (круговорот життя) розуміється у вигляді вчення про людську долю як етап нескінченного ланцюга перероджень. Переродження здійснюються за допомогою закону карми, тобто подяки за досконале у минулому: подальше народження людини визначене його попередньою поведінкою. Той, чиє життя не було праведним, може потім з'явитися на світло тільки як представник нижчої касти або навіть в зовнішності тварини. Той, хто пізнає тотожність атмана і брахмы, звільняється від ланцюга нескінченних народжень і стає на шлях богів (деваяну), підноситься над життям і смертю.

Староіндійським філософським ученням було властиве ділення на тих, що визнають авторитет Вед (ортодоксальні) і що не визнають його (неортодоксальні). До перших можна віднести веданту, мімансу, йогові. До других – буддизм і школу чарвака-локаята.

Веданта і мімансу – філософські системи, що спираються на Веди. Згідно "веданте" – душа скована. Незнання поневолило душу, і перемога над незнанням досягається завдяки веданте. "Мімансу" визначала свою мету як виправдання ритуалу вед. Окрім цього, дане учення було присвячене питанням теорії пізнання і логіки. Джерелами пізнання виступали логічні виводи, священні тексти і плотське сприйняття.

"Йога" розглядає зусилля людини, направлені на наближення до духовного Абсолюту, за допомогою практичної діяльності. Частина прийомів, які розроблені в йогі, відносяться до систем аскетизму (стриманість), частина – до етичних принципів (морально-етичним регуляціям).

Буддизм виникає в V1- V вв. до н.е. Його учення засноване на життєписі принца Сиддхартхи або Гаутами Будди.

Буддизм учить, що метою будь-якого пізнання повинне стати звільнення від страждань, бо життя – це страждання. Існує шлях відходу від страждань. Він рівно віддалений як від аскетизму, так і від життя, повного надмірностей. Цей шлях – у відмові від бажань. У буддизмі способи досягнення цього шляху розроблені достатньо детально.

З часом буддизм знаходить безліч прихильників не тільки в Індії, але і в Тибеті, Китаї, Японії і перетворюється з філософії в релігію.

Чарвака-локаята було матеріалістичною течією в староіндійській філософії. Локаятіки не визнавали існування інших світів, окрім матеріального, вважали вигадкою священні книги. Вони вважали, що мир складається з первоэлементов — повітря, вогню, води і землі. Душа людини неотделима від тіла і вмирає разом з ним. Свідомість існує реально, воно – властивість матерії.

Висновок: Філософська думка на найраніших своїх етапах представлена різноманітними течіями. У стародавній Індії виникають як матеріалістичні, так і ідеалістичні філософські школи. Той же процес ми можемо спостерігати і в інших стародавніх культурах.

Старокитайська філософія також містила матеріалістичні ідеї про первоэлементах речей (металі, дереві, воді, вогні, землі), про протилежні елементи ("инь" і "янь"), про природний шлях – "дао".

У історії стародавнього Китаю важливе місце займає учення Конфуція (551 –479 рр. до н.э). Головний акцент в його концепції – етичний. Він вважав, що основою існування суспільства є виховання. І чим вище коштує людина на соціальних сходах, тим краще він повинен бути вихований, зобов'язаний служити прикладом для останніх. І у державі, і в сім'ї повинен панувати принцип підпорядкування молодшого старшому, що і створює загальну стабільність.

Велике розповсюдження в VI-V вв. до н.е. отримав даосизм - вчення Лао-цзи про "дао" – шляхи речей. Життя у Всесвіті здійснюється не по волі богів, а рухом природного закону розвитку всього – дао. Все в світі рухається і розвивається, речі переходять в свою протилежність. Людина не повинна втручатися в хід подій, оскільки він його не може змінити. Існуюча несправедливість буде покарана. Крім того, Лао-цзи вважав, що надмірності людям не потрібні, їм необхідно повернутися до життя в первісній общині.

"Фацзя" (законники) – прихильники встановлення державних законів в ім'я перетворення суспільства. Родоначальник течії - Хань Фей (III в. до н.э). стверджував, що "дао" лежить в основі всіх законів. На підставі державних законів потрібно оцінювати вчинки людей. Закони повинні удосконалюватися із зміною суспільних умов. Даній течії були властиві елементи критичності: існування богів не можна довести, люди на них посилаються, щоб приховати свої слабкості і недоліки.

Висновок: У Стародавньому Китаї, як і в інших країнах, філософська думка формувалася і розвивалася і в матеріалістичному, і в ідеалістичному напрямі. Ці течії по-різному трактували "дао". Якщо "дао" сприймали як природний шлях перебігу життя, то ця позиція розглядалася як матеріалізм, якщо ж як шлях богів, то ідеалізм.

У європейській частині земної кулі антична (стародавня) філософія виникає в Греції (VII-VI вв. до н.е.). На початкових етапах свого розвитку вона носила космологічний характер. Космос розглядається як всесвіт, як мир проживання людини, мікрокосм і макрокосм – найближча і віддалена сфера життя людини.

Першими сформувалися матеріалістичні учення в VII-VI вв. до н.э.: Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (місто Мілет). Мілетськая школа виявила своєрідність в аналізі навколишнього світу.

Фалес вважав першоосновою (першооснова – древне-греч. стихія) того, що всього існує воду. Він вважав, що все виникає з води. Земля формою – плоский диск і плаває на водній поверхні.

Анаксимандр приходив до висновку, що простір у Всесвіту спочатку заповнено речовиною ( давньогр. - матерія). Воно не має меж, тому може бути названо "безмежним" (алейроном), включає всі види речовин, які розташовуються в просторі залежно від ваги і кількості.

Анаксимен був переконаний, що первовеществом є повітря. Саме завдяки повітрю утворюються всі речовини. Розряджаючись, повітря стає вогнем, згущуючись, – водою і так далі

З втратою на початку V в. до н.е. Мілетом політичної і економічної самостійності центр філософської думки переміщається в Ефес, де онтологічна (бытийственная, онтологія - вчення про буття) проблематика знаходить своїх послідовників.

Геракліт, так само як і милетцы, вважав, що те, що все існує виникло з речової першооснови. Він затверджував такою першоосновою вогонь, оскільки останній найбільш здібний до зміни. Тому весь світ в основі своєю містить вогонь. Окрім цього, Геракліт вважав, що життя – це процес, і всяка річ змінюється, переходячи в свою протилежність, тобто висловлював діалектичні ідеї (ідеї розвитку).

Всіх цих мислителів пізніше почали об'єднувати в єдиний напрям -стихийный матеріалізм ( оскільки в основі буття вони вважали одну із стихій – першооснова). Вищим досягненням матеріалістичного учення в цей час був атомістичний матеріалізм. Його видатними представниками були Левкіпп (ок. 500-440 р. до н.е.) і Демокріт (ок. 460-370 г.до н.е.).

Левкіпп сформулював основний постулат атомізму, згідно якому весь світ складається з простих, неподільних частинок (атомів) і порожнечі. Атомістичну теорію продовжував розвивати Демокріт, що вважав, що:

• атоми утворюють своїми з'єднаннями всі тіла;

• атоми відрізняються формою, порядку, положенню, ці відмінності лежать в основі різновидів речей, отже, все має свою причину і наслідки (вчення про детермінізм - причинно-наслідкові залежності);

• життя і смерть живих організмів – також процес з'єднання і розкладання атомів;

• душа людини теж складається з атомів, але особливої властивості – вогненних, які після смерті носія душі розкладаються.

Зміна акцентів у філософській проблематиці з аналізу буття миру на буття людини відбулася за часів Сократа (ок. 469-399 рр. до н. э.). У його розумінні філософія – вчення про правильно побудоване життя. На його думку, людина не може достовірно вивчити мир, природу, інших людей. Він може пізнати тільки самого себе, свою душу. З цього виходить: основне завдання всього життя людини – його власне самопізнання (формула Сократа: "Пізнай самого себе"). У цей період було введено поняття "гармонія" (відповідність) – як вираз необхідності єдності і цілісності всіх якостей людини (інтелектуальних, моральних, етичних, естетичних, фізичних і так далі). Софістами (вчителями мудрості ) і Сократом були закладені основи гуманізму (лат "humanus" - людяний ), що затверджують, що людина є найвища цінність з того, що всього існує у всі часи.

Вища мета життя – безумовне вище благо, якому підпорядковані всі приватні цілі. Сократ ототожнював чесноту і знання. Якщо людина поступає погано, то він у владі незнання, якщо – добре, то він керується знанням. Його загальнофілософські положення підготували перехід до розповсюдження ідеалізму, який повною мірою здійснив його учень Платон (427 - 377 рр. до н.е.). Позиції цього філософа були зорієнтовані на те, що мир плотських речей – немає мир істинний, оскільки речі недовговічні і неміцні. Справжня суть речей, причина їх походження - безтілесні форми, службовці для них зразками. Ці форми можуть бути постигнуты тільки розумом. Платон називав їх "эйдосами" (видами або копіями). Ідея на плотському світі утворює цілий клас речей. Ідеї є одночасно і цілями, і поняттями існуючих матеріальних тіл, вони незмінні, досконалі і вічні, тобто дійсним буттям у Платона виступали безтілесні ідеї, а небуттям - матерія. Матерія була похідною від ідей, тому теорія Платона належить до об'єктивно-ідеалістичного напряму. Весь матеріальний світ є скороминущим, обмеженим, відносним. Він хаотичний, його не можна пізнати і змінити, оскільки відсутні причинно-наслідкові зв'язки (індетермінізм). Провідною ідеєю у Платона виступає ідея блага, яка обумовлює існування всього наочного різноманіття.

Ці переконання виступили основоположними в його вченні про душу. Душа людини не залежить від тіла і після смерті залишає його. Безсмертна душа споглядає істинно суще на небесах, після вселення в земну оболонку забуває все бачене. І лише коли душа пригадує те, що бачила, чоловік пізнає мир, отримуючи знання. Чим довше за душ існувала в світі ідей, тим більше знає приходить на Землю дана людина. Сама душа, по Платону, складається з розумної частини, що афектної (що складається з пристрастей) і жадає (народжуваною бажаннями). Відповідно цьому мислитель ділить людей на розряди в суспільстві. Люди з розвиненою розумною частиною – це філософи - мудреці, які повинні управляти країною, оскільки їх дії найбільш правильні. Люди з розвиненою афектною частиною – воїни. Вони зобов'язані підкорятися суворій дисципліні і захищати державу від ворогів. І ті, у кого розвинена жадаюча частина – ремісники, які можуть успішно оволодівати різними ремеслами.

Таким чином, учення Платона послідовно розвинене з положення про існування двох світів – світу ідей і миру речей.

Завершуючий етап старогрецької філософії пов'язаний з ім'ям Арістотеля (384-322 рр. до н.е.). Згідно Арістотелю, кожна одинична річ є певною єдністю "матерії" і "форми". Форма нематеріальна, вона – дійсна можливість матерії, а сама матерія – дійсна можливість форми. Мислитель, розглядаючи ієрархію форм, говорив про вищу, граничну, нематеріальну форму всього сущого – Бозі, що перебуває поза світом.

Розглядаючи проблеми пізнання, Арістотель затверджував існування незалежної від суб'єкта об'єктивної дійсності.

Він першим з філософів зайнявся розробкою основ логіки, вважаючи її інструментом будь-якої науки. У логіці, як мистецтві володіння методами мислення, Арістотель розглядає три проблеми: про метод імовірнісного знання, про визначення і доказ, про індукцію (рух від приватного положення до загального).

У етику (науку про співвідношення добра і зла ) Арістотель вводить поняття "середини". Воно конкретизується як уміння не впадати в крайності. Хоча в добрих справах треба вибирати все якнайкраще, оскільки чеснота - одна з основ блаженства, справжня мета людського життя. Вищий вид блаженства, по Арістотелю, являє собою споглядання істини. Найголовнішим зразкам споглядання є Бог.

Арістотелівська філософія виявляє багатоаспектність проблематики, що розробляється, двонаправлену позицію у визнанні рівнозначності матеріального (пасивне) і ідеального почав.

Підводячи підсумки, необхідно відзначити, що найбільшою заслугою античної філософії була постановка проблем, які розроблялися потім на всіх подальших етапах розвитку філософії. До них необхідно віднести:

• поняття Космосу і принципи його єдності;

• атомістична будова матерії;

• положення діалектики;

• вчення про людину;

• обширні розробки про співвідношення матерії і духу.

Своєрідність філософії Середньовіччя

Перехід від етапу античної філософії до середньовічної тривав в Європі з IпоV в. н.е. Цей час пов'язаний з розкладанням і загибеллю рабовласницького ладу, розпадом Великої Римської імперії на окремі території, виникненням феодалізму. Найкрупнішим власником, феодалом («феод» - маєток) стає католицька церква. Вона, будучи владаркою величезних земель, постійно збираючи податки, ще більше збільшує свою економічну, соціальну, політичну могутність, контролює духовне життя суспільства. Філософія не становить винятку.

Церкві її роль бачиться в обгрунтуванні "істин віри" засобами філософії і науки. Пануючим стає об'єктивний ідеалізм: первинна воля вищої духовної істоти, вона творить все суще. Даний напрям не був єдиним. Найбільший вплив серед його філософських шкіл отримала схоластика (лат. "schola" - школа, тобто спрощення положень ). Основну увагу її представники приділяли співвідношенню віри і знання. Вони проголошували такою, що очолює віру, а знання вважали засобом для її обгрунтування і зміцнення.

Серед схоластів не одне сторіччя йшла суперечка про "універсаліях" (загальних поняттях). Ряд його представників вважали "універсалії" справжньою реальністю. Реальність існування предметів навколишнього нас світу заперечувалася. Така точка зору почала називатися "реалізмом".

Інша частина схоластів стверджувала, що загальні поняття не існують реально, вони лише позначають предмети. Згідно такому трактуванню узагальнювальних понять (наприклад - "людина", "рослина", "тварина") немає, є тільки окремі імена, визначувані нашим розумом. Їх позначення походить від фактично існуючих окремих речей з одиничними якостями, а загальні поняття їх виразити не в змозі. Таким чином, не враховувалося, що одиничне і загальне взаємозв'язане. Подібну позицію почали називати "номіналізмом" (від латів. "nomen" - ім'я ) і вона носила прогресивніший характер. Але весь середньовічний період переважаючою була "реалістична" лінія.

Серед найбільш відомих філософів раннього Середньовіччя треба назвати Августина Блаженного (354 - 430 рр. до н.е.). У своїх творах він основну увагу приділив обгрунтуванню існування Бога як прояви вищого буття. У нім є всі вічні і досконалі ідеї, які керують всесвітом. На період розквіту схоластики доводиться творчість її систематизатора Хоми Аквінського (1225-1274гг.). Його позиція: буття є лише буття окремих речей. Аквінат позначив його поняттям "субстанція" (лат."substantia" - нерухомий світовий перводвигатель), - створений Богом первопорядок. Основне положення його учення - гармонія віри і розуму. При верховенстві релігійних "істин віри" філософські "істини розуму" повинні бути в єдності з теологією (греч.theos" - Бог, "logos" -учение) і всемірно обгрунтовувати ідею Бога як абстрактного початку. Подібна позиція викликана тим, що філософські одкровення ближчі і доступніші людині, чим "істини віри". По Аквінату, людина об'єднує в собі тілесне і духовне почала. Через духовне Бог керує всіма діями людей, тобто мова йде про божественному визначенні.

Хома Аквінський розвивав положення логіки, етики, вчення про суспільство і державу. За його твердженням, церковна влада вище державною, оскільки тільки церква піклується про кінцеву мету, а держава - про проміжних.

У результаті, необхідно підкреслити своєрідність середньовічною, філософії, яка панувала на всіх етапах феодалізму з V по XV в.н.э. Воно виразилося в наступному:

• у основі всіх філософських роздумів стояли питання обгрунтування буття Бога, тобто філософія набула теоцентрический ( греч. "theos" - Бог, Бог - в центрі всього) характеру;

• фактично філософія відмовилася від свого предмету досліджень: миру, людини і системи зв'язку між ними;

• область проблем була обмежена розглядом лише духовного, проблеми тілесності часто ігнорувалися.

Духовне трактувалося як вище, тілесність людини представлялася як мізерна і примітивна, її потрібно долати в прагненні до досконалості, в наближенні до Бога.

Майбутні суспільні зміни в Європі внесли істотні коректування до філософських акцентів і визначили якісно нову філософську проблему.