Лекція 3. Європейська філософія середини XIX в. І слов'янські філософські переконання План

1. Марксизм.

2. Слов'янська філософська думка.

3. Філософія в Україні.

Марксизм

Виникнення марксизму обумовлене об'єктивною потребою в комплексному аналізі суспільних процесів. У 40-х роках XIX в. суперечності суспільства проявили себе в такій значній мірі, що колишнє обществознание вже було не в змозі всеосяжно проаналізувати їх суть і виявити шляхи їх подолання.

Так, в 1825 р. відбулася перша всеевропейский криза капіталізму, однією з причин якого були руйнівні Наполеонівські війни. Суспільство, орієнтоване ідеологією на безкризове процвітання капіталізму, випробувало стан безпорадності і глибокого потрясіння.

1830 р. увійшов до історії як року закінчення колонізації всього світу, який переділений між основними європейськими країнами на колонії, домініони, протекторати. Цей факт викликав неоднозначну оцінку громадськості. Багато філософів розглядали його різко негативно — як ганьба Європейської цивілізації (І. Гердер, 1744-1803 рр.).

До цього часу значною мірою виявилися суперечності у сфері матеріального виробництва між працею і капіталом, між суспільним характером трудових процесів і приватновласницьким привласненням його результатів. Вони зумовили численні виступи робочих. Так, найбільш значними з них були Ліонське і сілезьке повстання ткачів (1830 г), рух (1840 - 1880 рр.) Чартиста робочих в Англії (по англійській транскрипції: хартія – вимога). Останнє — вперше в історії явило собою політичні виступи пригноблюваних мас.

Робочий рух в Європі цього періоду продемонстрував себе як самостійну політичну силу, здатну встати на захист своїх інтересів і прав. Робочим було необхідне теоретичне обгрунтування цілей, завдань, шляхів і засобів боротьби. І воно було сформоване в 40-х роках XIX в. у Німеччині, яка все ще була найбільш відсталою європейською країною. Тут процес настання капіталізму і приходу буржуазії до політичної влади затягнувся майже на два сторіччя. У попередній частині докладніше розглядалися характеристики цього періоду. У ситуації економічних і політичних суперечностей, що украй загострилися, німецька філософська думка звернулася до аналізу досягнутого різними галузями суспільствознавчого знання. До цього періоду англійські политэкономы (А.Сміт, Д.Рікардо) розробили поняття капіталу, процентра капіталу, вартості, зарплати, прибули, але не з'ясували механізм збільшення останньої. Недоліком було те, що вони не орієнтувалися на підсумки розвитку решти наук в області обществознания. А до цього часу у Франції історики вже зробили відкриття, що вся історія суспільства — це боротьба класів із-за непримиренності їх інтересів. Ідеї класової боротьби, політекономічні відкриття опинилися поза зв'язком і з вченням французьких соціалістів-утопістів (Фурье, Сен-симон, Оуен, Марешаль) про соціалістичний розвиток людства в майбутньому. У цій ситуації залишилися незатребуваними ідеї діалектики (вчення про розвиток), розроблені представниками німецької класичної філософії (Кант, Гегель).

Необхідно було створити синтезоване учення, об'єднавши найбільші відкриття всіх галузей обществознания, для визначення причин появи суперечностей, механізму їх виникнення і способів вирішення соціальних конфліктів.

Суспільство як складний системний організм не існує поза зв'язком з навколишнім світом, вивчення закономірностей якого неможливе без урахування досягнень естествоведческих наук. Найбільш значущими з них були: закон збереження і перетворення енергії (М.В.Ломоносов), еволюційна теорія Ч.Дарвіна, відкриття клітки (Т.Шван, М.Шлейден). Вони дали можливість довести єдність світу, загальний взаємозв'язок його процесів і структур, постійний розвиток його компонентів і станів, що детермінує початок матеріальних основ. Здійснені К.Марксом (1818-1883 рр.) і Ф.Енгельсом (1820-1895 рр.) комплексні розробки дозволили прийти до створення діалектико-матеріалістичного вчення про суспільство. У нім розглядалися наступні основні положення: 1) визначальна роль суспільного буття (існування матеріальної і економічної сфер) по відношенню до суспільної свідомості (сукупність ідей, теорій і поглядів, що існують в певний історичний період), 2) причинно-наслідкова залежність всіх соціальних процесів («історичний детермінізм»), заперечлива безсистемність і хаос, 3) необхідність конкретно-історичного підходу до аналізу суспільного життя.

Ці принципово нові ідеї означали, що зміни в суспільній свідомості визначаються перетвореннями в матеріальній сфері. Але тільки кінець кінцем, оскільки на духовні процеси, окрім цього, ще впливають економічні, соціальні, політичні, правові перевлаштування. І вони, у свою чергу, залежать від модифікацій матеріальної сфери. Необхідно враховувати при цьому, що всі кількісні і якісні реорганізації обов'язково мають свої причини і самі формують відповідні следствия. Чим складніше процес, тим більшим числом причин він обумовлюється, тим многообразнее вони по своєму характеру і структурі. Відповідно, збільшується і число наслідків.

Суспільство багатообразно проявляє себе через особливості державних структур, природу національних відносин, соціальні і правові норми функціонування і так далі До їх вивчення треба підходити конкретно, аналізуючи їх своєрідність, відмінність від подібних систем інших народів. Одночасно наукова істина вимагає знань про історичні етапи становлення суспільних явищ. У єдності конкретного і історичного підходів будуть плідніше з'ясовані суспільні закономірності. Значення марксистського учення полягає в наступному:

• у нім вперше возз'єднували в єдину систему матеріалізм і діалектика;

• до нього не застосовувався матеріалістичний підхід (первинність матеріального) до дослідження життя суспільства;

• його система теорій була першим ученням пригноблюваних класів, всі інші — тим або іншим способами захищали інтереси пануючих шарів;

• вперше був визначений механізм збагачення економічних владних структур — додаткова вартість (робочий отримує неповну оплату за свою працю);

• до нього не здійснювався комплексний підхід у вивченні миру, природи, суспільства, свідомості, пізнання і самої людини як єдиної системи;

• визначений принципово новий орієнтир філософії — не тільки вивчати навколишню реальність, але і сприяти її прогресивному розвитку;

• заперечення вічності всіх філософських і наукових положень на всі часи і для всіх народів. Затвердження потреби творчого підходу: відбулася трансформація буття, повинні змінюватися і теоретичні положення наук. І відкриття повинні передбачати різного роду соціальні реформації, допомагаючи регулюванню суспільних процесів.

Таким чином, спираючись на досягнення попередньої культури, марксизм вніс принципово нове до системи знань. Його положення поступово набули поширення в Європі, а потім сталі відомі і в Росії.

Слов'янська філософія думки

Росія в XIX в. була найвідсталішою зі всіх європейських країн. Гальмом в її розвитку було неподільне панування кріпацтва і самодержавства, які не давали можливості розвивати виробництво на більш високому рівні і розширювати демократичні свободи в країні. Проти такого консервативного стану активно виступала найбільш передова частина суспільства.

Істотною була діяльність таємних суспільств декабристів і їх виступ проти царизму і кріпацтва 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі.

Філософські переконання декабризма теоретично багато в чому були підготовлені матеріалістичними позиціями М.В.Ломоносова (1711-1765 рр.) і ще в більшій мірі — А Н.Радіщева (1749-1802 рр.): його ідеями діалектики, виступами проти метафізики, осмисленням завдань селянської революції і боротьбою селянства проти самодержавства.

У філософському відношенні декабристи не утворювали єдиного напряму. Серед них були і матеріалісти, прагнучі узагальнити відкриття природних наук, і ідеалісти, заперечливі об'єктивне існування матеріальної реальності, а також — «сенсуалісти» і «деисты» (лат. «deus» — бог; — вчення про бога як безособову першооснову миру).

Перебування багато з них в Європі у складі армії, що громила Наполеона, знайомство з європейськими досягненнями і рівнем цивілізованості найбільш передових країн з'явилося важливим фактом революціонізації їх поглядів. Непримиренність з безправним положенням народу, кріпосним гнітом, самодержавством робила їх найбільш передовими людьми свого часу. Але в цілому їх орієнтації розвивалися в рамках буржуазно-демократичних перетворень феодально-кріпосницької системи. Їх поразка в боротьбі проти пригноблення народу сприяла посиленню в товаристві реакції по всіх напрямах, що заглиблює кризу феодалізму. У 30-40-і роки XIX в. по всій Росії спалахнули численні селянські бунти. Криза кріпацтва зростала і не могла не позначитися на розвитку суспільної думки, яка посилено шукала відповіді на поставлені питання. Неспокій за долі слов'янства сформував в цій ситуації цілу плеяду революціонерів-демократів в слов'янських країнах: Е.Дембовський (Польща), Х.Ботев (Болгарія), С.Марковіч (Сербія), Н. Г.Чернишевський, В.Г.Белінський, А.І.Герцен, Н.П.Огарев, Д.Н.Пісарев, Н.А.Добролюбов (Росія), П.А.Грабовський, Т.Г.Шевченко, І.Франко (Україна).

У філософському плані вони належали до матеріалістичного напряму, виступали з критикою ідеалізму, виявляли обмеженість механіцизму і метафізики. Будучи знайомі з теорією утопічного соціалізму, стверджували, що соціалізм може бути досягнутий тільки революційним шляхом. Їх рух і позначено як революційно-демократичне, оскільки вони проголошували необхідність селянської революції і активної ролі народних мас в суспільних перетвореннях (древне-греч. «demos» — народ, «krat» — сила, влада). Вони розвивали ідеї соціальної діалектики і атеїзму, виступали за єднання філософії і наукового природознавства для найбільш плідного пізнання закономірностей навколишнього світу. В області гносеології визначали провідну роль практики як пробного каменя кожної теорії, прагнули переробити ідеалістичну діалектику Гегеля в матеріалістичному дусі. У питаннях соціальної філософії стояли на позиціях історизму, - трактування процесів суспільного життя здійснювалося на основі принципу їх об'єктивної закономірності, тобто незалежного існування їх від волі і бажання окремої людини. У результаті вони ідейно підготували революційну ситуацію 60-і роки XIX в. І самодержавство, рятуючи себе, реалізувало реформу, відмінивши кріпацтво. Дані політико-економічні зміни сприяли активізації суспільних процесів і демократизації суспільства. Були дозволені видання літературно-художніх журналів, діяльність філософських, літературних, просвітницьких суспільств, здобування освіти за кордоном. Але положення народу не покращало, оскільки реформа була проведена на користь поміщиків. Селяни в більшості своїй отримали мінімальні земельні наділи, якість виділеної землі залишала бажати кращого. У таких умовах забезпечувати зміст численної селянської сім'ї було неможливо. Найчастіше селяни продавали за безцінь свої наділи і спрямовувалися в місто у пошуках роботи. У країні з'явилася велика кількість дешевої робочої сили, що об'єктивно сформувало умови для створення промислового виробництва. Почалася капіталізація Росії. В ході кардинальної зміни суспільного і соціального пристрою йшли перетворення і в духовній сфері.

У філософії виникає безліч нових течій. На початку здійснювалася спроба «прочитати» на слов'янський лад філософські праці западно-европейских філософів: виник напрям неокантианства і неогегельянства. Їх прихильники прагнули переосмислити спадщину великих філософів в нових умовах. Пізніше почали виникати оригінальні філософські школи. До їх числа можуть бути віднесені слов'янофіли, «почвенники», росіяни космисты, екзистенціалізм, позитивізм, інтуїтивізм, персоналізм, ірраціоналізм, а також різноманітні релігійні і релігійно-містичні течії.

Найбільш впливовим вважалося в цей період слов'янофільство (у перекладі — «любов до слов'ян»). Сформували цю течію - С.Т.Аксаков, А.С.Хомяков, І.В.Кирієвський, Ю.Ф.Самарін, що затверджували особливу самобутність слов'ян, їх культури, історії, менталітету, шляху розвитку, колективно-громадського способу життя. На їх думку, Західна Європа утворила двох дияволів: демократію і душевредный деспотизм, які руйнують культуру інших народів. Слов'янство специфічне своєю приналежністю і до Заходу, і на схід: для нього характерна наявність західної свідомості і східної підсвідомості.

Вони вважали своїм завданням — адаптацію до нових умов XX в., пошук специфічної слов'янської "ніші".

Слов'янофільство в своєму розвитку пройшло два етапи. На другому етапі течія набула реакційного характеру: почала проголошуватися пріоритетність слов'ян в порівнянні з іншими народами, його особлива місія в світі — забезпечення його духовного оновлення, синтезування західної і східної культур.

Багато в чому загальними із слов'янофільством були позиції у «почвенников» (Н.Н.Страхов, Ф.М.Достоєвський, А.А.Грігорьев): тільки національний «грунт» є основою соціального і духовного розвитку Росії. Вона забезпечує самобутність долі країни, виступає засобом боротьби з бездуховністю Заходу. «Почвенникі» виступили ідейними супротивниками революціонерів-демократів, затверджуючи важливість теорії «малих справ» як альтернативу революційним закликам.

Виходом за рамки національної проблематики був перебіг росіян космистов (К.Е.Циолковський, В.І.Вернадський, Н.Ф.Федоров, А.Л.Чижевський). Вони орієнтували суспільство на те, що людство підійшло до необхідності підкорення космосу, виходу за межі земного простору, переселенню на інші планети. Цьому повинне передувати створення космічної філософії, наукова і практична підготовка до життя в космосі. Дану течію мали два напрями: природничонаукове і морально-етичне. Представники першого — вирішували питання тоншої організації людської істоти: перетворення його з білкового — в енергетичне, тобто здатне під впливом сонячних променів виробляти в собі самому все необхідне для життя (живлення, тепло і так далі). Крім того, вони внесли найбільший внесок до практичної космонавтики, ракетобудування, астронавтики, радіогеології, гідрогеології, екології, біогеохімії, гідродинаміки, розробили реактивний принцип польоту людини в космічному просторі.

На чолі другого напряму стояв Н.Ф.Федоров, що розвивав нові положення космічної моралі. Формулювалися ідеї «загальної справи»: об'єднання зусиль всього людства для пожвавлення найбільш талановитих людей минулого. Їм були зроблені спроби об'єднати антропологічні ідеї і бытийно-космические для перетворення їх в космическо-антропоцентристские перспективи — людина в центрі космосу.

У 30-і роки XX в. К.Е.Циолковський припускав, що через мільйони років сформується «променисте людство», тобто люди зможуть існувати як космічні промені, використовуючи енергію Всесвіту, і у результаті досягнуть безсмертя. Вони не будуть обтяжені необхідністю створювати виробництво, витрачати багато зусиль для задоволення своїх щонайперших (матеріальних) потреб.

Даними теоретиками антропокосмизм розглядався як злиття в єдине ціле природної і соціально-гуманістичної тенденцій в людині і визначалася необхідність формування космопланетарного мислення.

Ці ідеї високо оцінювалися сучасниками, і зараз з настанням ери практичного освоєння космосу вони придбали особливу актуальність.

Стурбованість долями людства в іншому — екзистенціальному плані («экзистенция» — існування) висловлювали російські екзистенціалісти (Н.Бердяєв, С.Франк, Л.Шестов). Їх пригнічувала недоступність у всьому світі культурних цінностей більшості людей, а внаслідок цього — духовне зубожіння, втрата відповідальності за скоєне, духовна лінь і покладання надії на повсюдну допомогу Бога. На їх думку, позиція «раба божого» — це зрада людиною свого творчого початку, активності, що творить, це життєва пасивність і вирощення власної безпорадності. Автори причиною подібного стану справ в суспільстві бачили панування «етики закону». Вона орієнтується на усредненность, ігнорує людську індивідуальність, а внаслідок цього обідняє життя, роблячи її все більш примітивною. В майбутньому на зміну «етики закону» повинна прийти «етика творчості», яка допоможе подолати обмеженість попередніх етапів життя людства і створить умови для розвитку людської індивідуальності, інтелектуальної і психологічної неповторності. Ідеї російських екзистенціалістів отримали новий розвиток в першій чверті XX в. у Західній Європі.

Інші аспекти екзистенціального збагнення дійсності розвивали інтуїтивісти, позитивісти, иррационалисты і персоналісти.

Інтуїтивісти (Н.О.Лосський) («інтуїція» з латів. — безпосереднє споглядання) затверджували визначальну роль інтуїції в психічних процесах. Трактували її як натхнення, таємниче непізнаване явище психіки, як підсвідомість. На їх думку, перший ступінь психіки людини складає свідомість, досвід, відчуття, а другу, вищу — інтуїція. Саме вона забезпечує таємниче збагнення суті речей і відрізняє людину від всіх інших істот.

Іррационалісти також висловлювали ідеї панування ірраціональної (нераціонального) в психіці людини. Але вели мову не тільки про інтуїцію. Вони в цілому заперечували фіксуючу роль раціонального мислення, свідомих процесів в психіці людини. Знаходили можливим стверджувати, що ірраціональне визначає поведінку людини, його життєві орієнтації. У результаті виходило, що в людині панує невмотивована сьогохвилинна реакцій, нез'ясовність проявів, непізнавані психічні стани.

Позитивізм (лат. позитивний — позитивний) вирішувало питання про роль філософії в розвитку людського пізнання і в системі наук. Представники даної течії (В.В.Лесевіч, Н.К.Міхайловський) заперечували методологічну роль філософії по відношенню до приватних наук. Наполягали на тому, що кожна конкретна наука сама собі філософія і не потребує філософського осмислення своїх цілей, завдань, проблем, засобів і результатів пізнання. Таким чином, відкидалася роль вищого і узагальненого рівня розуміння спеціального знання, виявлення філософської єдності всіх наук. У результаті абсолютизувалися (перебільшувалися) функції кожної приватної науки, доводилася її можливість вийти за власні межі, визначити початкові загальні принципи наукового пізнання.

В кінці XIX — початку XX вв. опозицію поширеному в Росії марксизму складали релігійні (В.Н.Карпов, Ф.А.Голубінський, Ф.Ф.Сидонський) і релігійно-містичні (В.С.Соловьев, Д.С.Мережковський, Л.П.Карсавін, В.В.Розанов, П.А.Флоренський) об'єднання. Представники релігійної школи виступали проти матеріалізму, розглядали теологію як філософію, бачили можливість синтезувати філософію і богослів'я, орієнтувалися на перегляд предмету філософії. Відбувалося ототожнення наукових знань і релігії, затверджувалася єдність їх істин, відсутність принципової відмінності між їх функціями.

Релігійно-містична школа робила спроби створити теософську (греч. theos — бог, ophia — мудрість) систему, по якій філософія повинна виступати теоретичною основою релігії і, перш за все, — християнства. Висловлювалися ідеї загальнолюдського об'єднання — «всеединства». Організація життя повинна здійснюватися за принципом «соборності»: злиття мирської і церковної влади в нерозривній єдності. У результаті, на думку авторів, сформується якесь «богочеловечество», тобто уподібнення життю землян божественним порядкам, які, у свою чергу, створять цілісну людину і цілісне знання.

Таким чином, з розглянутого матеріалу можна зробити наступні виводи:

• зміна суспільних і соціально-політичних умов в Росії зумовила філософську активність суспільства, направлену на осмислення його нових завдань і культурних перспектив;

• у своїй перевазі це були ідеалістичні учення, що активно виступали проти матеріалізму. Філософську і соціокультурну обмеженість подібної ситуації різко критикували учені — природодослідники, що прославилися до цього часу видатними відкриттями: І.М.Сеченов, Д.І.Менделєєв, К.А.Тімірязев, А.С.Попов.

Філософія в Україні

Дохристиянська епоха в українській філософії характеризується розумінням природи як сфери дії добрих і злих сил, які роблять безпосередній вплив на людину. Світогляд в цей період базувався на язичестві, що обожнювало сили природи. Ця передфілософія (погляди, що передували філософським переконанням) осмислювалася і пізніше відбивалася в народному епосі.

Новий період у формуванні філософських поглядів Київської Русі пов'язаний з розповсюдженням багатої візантійської спадщини. Саме через Візантію на Русь попрямував потік античної літератури: філософські твори Платона, Арістотеля, фрагменти книги візантійського філософа Іоанна Дамаськина «Діалектика». Крім того, з'являються праці з викладом природно-научних поглядів: енциклопедії «Шестоднев», «Фізіоли» і ін. До цього часу відноситься створення перших шкіл і бібліотек (бібліотека Ярослава Мудрого). Формуються оригінальні концепції вітчизняної думки на основі європейської античної спадщини. Власне першим вітчизняним філософським текстом можна назвати уривок з «Ізборника Святослава» (1073 р.), де мова йде про двох субстанціях — душі і тілі, які возз'єднували в людині, утворюючи єдність. Душа як вищий початок одухотворяє тіло, удосконалюючи його, тіло ж обтяжує душу.

Можна вести мову ще про один філософський твір цього періоду — «Слово про закон і благодать» Іларіона, в якому висувається своєрідна філософсько-історична концепція. Ділення історії проводиться згідно епохам Старого завіту, де панував закон. І одночасно приділяється увага Новому заповіту, де проголошувалася свобода, що при високій духовності розглядається як благодать.

Етичні принципи даного періоду викладені в «Повчанні» Володимира Мономаха. Тут йде мова про уникнення пороків, затвердження доброго початку, створення і збереження гармонії в людських відносинах.

У XIV в. і у Візантії, і в Україні йшла боротьба двох гносеологічних напрямів — исихазма і раціоналізму. Представники исихазма вважали, що істина пізнається спогляданням, її не можна пізнати розумом. Раціоналісти вважали, що лише розум здатний осягнути реальність.

У обох країнах першість була за исихазмом.

У Україні в той період воно увібрало в себе аскетичні, морально-етичні компоненти — з одного боку, з іншої — активні, соціально-направлені.

У 1632 р. був відкритий перший учбовий заклад — Києво-могилянська академія. Тут у великому об'ємі читалися філософські дисципліни. У ній вчився Г.С.Ськоворода — український філософ, поет і педагог. Його перу належать такі, твори як, «Сад божественних пісень», «Асхань» і ін. Філософські погляди Г.С.Ськовороди (1722—1794 рр.) базуються на концепції трьох «світів»: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів, який зв'язує попередні два мири і їх відображає. Найбільш досконалим прикладом символічного миру служить Біблія. Кожен з цих світів володіє двома натурою: видимою (матеріальний світ) і невидимою (духовний світ). Самопізнання, самораскрытие людини здійснюється у виявленні невидимої (духовною) натури через видиму (тілесну).

У соціальному знанні Г. С.Ськоворода розвивав вчення про «споріднену працю» В його розумінні, людина, пізнаючи себе, знаходить тільки йому призначена «споріднена» справа і тоді стає істинно щасливою. У пошуку власного покликання допомагає педагог, він радить учневі, направляє його пошуки. Завдяки образності, диалогичности вирази своїх думок, афористичності, простоті викладу, ідеї філософа сталі популярні ще при його житті.

На початку XIX в. у Україні велике значення придбали соціально-філософські і соціально-політичні ідеї, що розвиваються майбутніми декабристами. Представники «Південного суспільства» (м. Тульчин, с. Камянка) в поясненні соціальних процесів виходили з розуміння основний, на їх погляд, функції суспільства — задоволення потреб.

Тему соціального знання розробляли представники Кирілло-мефодієвського братерства. У одній з програмних книг — творі Н.І Костомарова «Книга буття українського народу» — мова йде про українському месіанстві, ідеях об'єднання всіх слов'ян. Але бачення шляхів нового суспільного пристрою у революційного Т. Г. Шевченко і помірних Н.І. Костомарова і Н Г. Куліша було різним.

У подальшому становленні української філософської думки велику роль зіграли ідеї П. Юркевіча (1827—1874 рр.). Його твори «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини» розкривають проблеми, над якими працював мислитель. П.Юркевіч велике значення приділяв категорії «ідея», рахуючи її тільки «мыслинным» ідеалом, зразком. На його думку, в ідеї мислення і буття співпадають, в ній розум пізнає мир в цілісності і гармонії. Філософ стверджував, що сам процес пізнання може здійснюватися через уяву, поняття і, нарешті, через ідею.

На відміну від раціоналістичних західних концепцій, на перше місце в пізнанні тих, що ставили розум, свідомість, П. Юркевіч визначає вважав роль серця. Воно є органом духовної діяльності, душевних поривів і переживань, центром етичного життя, що визначає існування людини в світі. Така точка зору отримала позначення як кордоцентрическая філософія.

У XX в. велике значення для філософії і світової науки зіграли погляди В.І.Вернадського (1863—1945 рр.) про біосферу і ноосферу. Біосфера — оболонка Землі, де мешкають живі організми. Під впливом людської діяльності вона перетворюється на ноосферу — сферу розуму і досягнень людства. Все це змінить зовнішність Землі як планети. У 60-і роки XX ст. почалися філософські дослідження по проблемах логіки науки, теорії пізнання, соціальної філософії, етики, естети і так далі В 80-і роки активно розроблялися проблеми світової і вітчизняної філософії.

При вивченні української філософії можна виділити ряд її основних рис: 1) її гуманістичну (спрямовану на людину) спрямованість, 2) пильна увага до духовних цінностей; 3) акцент на морально-етичному вдосконаленні людини.