Лекція 7. Пізнання і наукове пізнання План

1. Пізнання як предмет філософського дослідження.

2. Характеристики пізнання: його ступені, форми, види істини, роль практики.

3. Методи наукового пізнання. Емпіричний і теоретичний рівні.

Людина, в процесі всього свого життя взаємодіючи з навколишньою дійсністю, випробовує потребу в збільшенні комфортності буття, перетворенні природи, збагненні її закономірностей. Для цього він має потребу у великій кількості знань. Але процес їх накопичення складний і не кожен рівень пізнання дає дійсне знання. Так, позанаукове пізнання спочатку не зорієнтоване на виявлення об'єктивних закономірностей. Буденний рівень пізнання ковзає по поверхні явищ, задовольняється фактами, не проникає в суть об'єкту.

Науковий рівень пізнання починається з фактів, емпіричних (досвідчених) даних, а потім виявляючи їх зв'язок, поступово створює систему знань про суть об'єкту, його структуру і функції. Таким чином, науковий рівень пізнання – це цілеспрямована діяльність людей, зорієнтована на виявлення закономірностей миру і пошук істини. Процес пізнання завжди супроводжувався сумнівами в правомірності позицій, точності отриманого знання, визначенні критерію його істинності. Для нього характерне виникнення різного роду суперечностей як в окремих актах пізнавальної діяльності, так і процесі в цілому. Воно не обходиться без утворення як тупикових станів, так і імпульсних сплесків великого числа наукових відкриттів в певний історичний період. З цього виходить, що суперечності не тільки виникали, але і з часом вирішувалися, інакше людство не створило б другий світ – наочний, не змінило б об'єктивну дійсність.

Слідує, проте, відзначити, що не всі філософи згодні з подібною позицією. З часів античності існував філософський напрям, заперечливий досяжність істини, – агностицизм (греч. а - не, gnosis – знання). Воно пройшло ряд етапів, історично першим серед яких виступив скептицизм (скепсис – сумнів, греч. skeptomai – сумніваюся). Його представники виражали невпевненість в можливості збагнення істини. Подальший розвиток скептицизму привів до поглиблення даної позиції.

Другий етап – юмизм (по імені англійського філософа Д. Юма) – абсолютизував біологічну недосконалість людини (вищі тварини краще бачать, чують, володіють досконалішим нюхом і так далі). Посилює ситуацію надзвичайна складність миру. І все це разом узяте не дозволяє вести мова про достовірність отримуваного знання.

Третій етап – кантіанство (по імені німецького філософа і одночасно яскравого представника природно наукового знання XVIII в. І. Канта) орієнтувалося на вирішення даних протиріч, але у результаті не змогло остаточно подолати гносеологічних (теоретико-познавательных, греч. gnosis – знання) труднощів. На думку І. Канта, наші органи чуття змінюють характеристики предметів і визначити ступінь істинності або неістинності своїх відчуттів чоловік не в змозі. Орієнтація в світі здійснюється за допомогою апріорних (природжених, доопытных, від латів. а priopri – спочатку) знань. Сучасна експериментальна психологія, досліджуючи особливості людської психіки, виявила ненауковість подібної позиції. Крім того, успіхи наукового пізнання, особливо в XIX – XX вв., не тільки підтвердили високу результативність людського розуму, але і вказали на безмежність можливостей пізнання. Ці успіхи пов'язані з соціальним рівнем розвитку суспільства, його матеріальними і економічними показниками, політичною орієнтацією. Велике значення має і інтелектуальна готовність суспільства до пізнавальної діяльності, його здатність визначити перспективні напрями, позначити пріоритети досліджень. Для цього необхідні як володіння законами пізнання, так і уміння вирішувати його протиріччя. Терниста шляху пізнання детермінується складністю об'єкту пізнання (предмет реальної дійсності, на який направлений пізнавальний інтерес), ступенем підготовленості суб'єкта до копіткого накопичення елементів знання, подолання утруднень на дослідницькій дорозі.

Суб'єкт пізнання – людина, що представляє пізнавальні інтереси суспільства. По суті, суспільство пізнає, делегуючи того або іншого суб'єкта в сферу дослідницької діяльності. Через індивідуальну діяльність суб'єкта у результаті формуються нові суспільні відносини. Суб'єкт тут виступає як істота суспільна, проявляючи соціальну і пізнавальну активність, зацікавленість в підвищенні результативності своєї діяльності.

Діалектична залежність об'єкту і суб'єкта полягає в тому, що об'єкт – об'єктивна освіта. Він незалежний від окремої людини і підкоряється законам навколишнього нас світу. Людина цікавиться предметами об'єктивного світу не взагалі, а стосовно завдань своєї практичної діяльності. Вступаючи у взаємодію, об'єкт потрапляє в сферу діяльності суб'єкта і своїми внутрішніми структурними, функціональними характеристиками багато в чому зумовлює специфіку наукової діяльності, особливості етапів і тимчасову протяжність вивчення.

Чим складніше об'єкт, тим більше потрібний від суб'єкта професіоналізму, інтелектуальної спроможності, позитивних особистих якостей: воля, завзятість, відданості істині і так далі

Суперечності об'єкту (зв'язок між суттю і явищем, змістом і формою і так далі), суперечності суб'єкта (труднощі рішення эпистемологических, тобто теоретико-познавательных завдань, різний ступінь підготовленості до їх рішення), а також їх залежність від навколишнього світу доповнюються ще і процесуальними суперечностями актів, сторін і форм пізнання.

Починається пізнання з компонентів конкретного мислення – відчуттів, сприйнять і уявлень. У своєму єднанні вони роблять можливим плотське пізнання і виступають його формами. Відчуття – найпростіший з цих компонентів. Своїм джерелом вони мають об'єктивний світ. І у зв'язку з цим об'єктивні за своїм змістом, оскільки відображають його особливості. Формою ж вони суб'єктивні, оскільки належать конкретній людині і характеризують специфіку його зв'язку зі світом. Відчуття сприяють людині і в пізнанні світу, і в пристосуванні до нього. Але вони повідомляють тільки окремі відомості про предмет, аттестуя його односторонньо. Подібна обмеженість суперечлива. Вона може бути подолана вищою формою – сприйняттям: синтезом відчуттів. Це не механічне об'єднання відчуттів, не їх сума, а складний зв'язок. Сприйняття відображає об'єкт як єдине ціле, воно значимее відчуття, але менш деталізовано. Сприйняття пов'язане з сьогоденням, але не з тим, що пройшов і майбутнім, і цей момент лімітує пізнання.

Дана суперечність «знімається» уявленням – спогадом про сприйняття. Воно долає обмеженість сьогодення і дозволяє доповнити знання сприйняттям минулих станів, перспективним мисленням. Уявлення – перехідний ступінь від плотського пізнання до раціонального, складнішого і продуктивнішого.

Таким чином, протиріччя, що виникли на рівні плотського пізнання, вирішуються тільки частково, глибинні залежності зберігаються і тим самим створюється необхідність їх аналізу на раціональному рівні. Плотське пізнання формує образ об'єкту, не проникаючи в його суть. Це завдання раціональне пізнання (лат. rationalis – розумний) за допомогою абстрактного (відвернутого) мислення через його форми: поняття (найбільш загальні відомості про предмет), думка (зв'язок понять), висновок (зв'язок думок і формування виводу).

Поняття виділяє істотне, загальне, концентрує увагу тільки на основному, але в нім немає акценту на зв'язках. Усуває цю вузькість думка, але остаточне вирішення протиріч відбувається на рівні висновку, а потім – гіпотези і теорії.

Висновок – процес виведення одних думок з інших. Це система думок, на основі якої отримується нове знання. У результаті – вихід за межі того, що надало суб'єктові плотське пізнання.

Форми раціонального пізнання утворюють остов наукової теорії, яка виявляє характер явищ, осягає суть, зв'язки об'єктів, їх взаємодію, взаємовплив і розвиток, тобто знання, що отримуються раціональним шляхом, значимее, соціально цінніші, їх суть може бути позначена знаком або системою знаків.

Всі форми пізнання зв'язані один з одним, між ними немає чіткої межі, вони взаимопроникают один в одного. Більш нижчий ступінь (плотська) і її форми готують вищу (раціональну). Вона дозріває в надрах попереднього ступеня, усуває однозначність, лінійність, привертає свої методи вирішення протиріч. Здатність абстрактного (відвернутого) мислення більшою мірою вирішувати протиріччя, проникати в суть об'єкту пояснюється тим, що властивий йому узагальнювальний, такий, що синтезує характер віддзеркалення розвивається в практичній діяльності людини.

Можна зробити вивід, що пізнання представлене обширною кількістю форм, єдністю плотського і раціонального ступенів, що досягається за допомогою абстрактного і конкретного мислення.

Але об'єктивність їх єдності була постигнута не відразу. Ще в XVII-XVIII вв. філософи (сенсуалісти від латів. sensus – відчуття) знаходили можливим стверджувати, що єдино прийнятним способом пізнання є плотське, раціоналісти відстоювали пріоритет раціонального пізнання, а емпірики (від греч. empeiria – досвід) віддавали пальму першості емпіричному. Вони абсолютизували достоїнства кожного з них, заперечуючи безперечні переваги останніх. Із-за властивої їм метафизичности (метафізика – спосіб мислення, що розглядає мир поза розвитком) вони не були зорієнтовані на їх взаємозв'язок, на розуміння їх рівної значущості і необхідність комплексного аналізу діалектичної взаємозалежності плотського і раціонального ступенів.

Функціонування плотського і раціонального в єдності забезпечує отримання знання, що претендує на істинність. Істина – це об'єктивне знання, зміст якого не залежить ні від людини, ні від людства, тому що воно відображає об'єктивно існуючий навколишній нас світ.

Виникнення істини – тривалий процес, що складається з декількох стадій. Простою формою істини є істина-факт, реєструюча хронологічні події. Це істини вічні, такі, що мають конкретні межі використання. Наприклад, роки Великої Вітчизняної війни – 1941-1945 і тому подібне

Інші форми істини – не застигле знання. Істина має процесуальний характер, що визначається труднощами пізнання, поступовістю накопичення знань, тривалістю їх осмислення, класифікації, оцінки і систематизації. Першим етапом на цьому шляху є істина відносна. Це знання, яке неповно відображає дійсність, тобто є істиною в певних межах. Надалі воно може розширювати свої межі у зв'язку з тим, що пізнання безмежне, як і світ, який воно досліджує. І це буде рух до абсолютної істини, яка найповніше і об'єктивно відображає мир і його закономірності в даний історичний період.

Суть відносної і абсолютної істин об'єктивна. З розвитком суспільства і пізнання окремі положення абсолютної істини можуть доповнюватися, конкретизуватися, все більше наближаючись до істини об'єктивної. Об'єктивна істина найоб'ємніше, сутнісно і змістовно відображає закономірності об'єктивної реальності.

Відносна і абсолютна істина тісно взаємозв'язані, чіткої межі між ними не існує, вони переходять один в одного. У своїй єдності вони утворюють етапи формування об'єктивної істини. Як абсолютна істина складається з відносних, так і синтез абсолютних істин утворює об'єктивну. Істина завжди конкретна (має певну структуру, зв'язки, просторово-часові показники), інакше вона не істина, і її неможливо використовувати в практичній сфері.

Складність збагнення діалектичного характеру істини філософами демонструють різні позиції з даного питання. Зокрема, релятивісти (лат. relativus – відносний) визнавали існування тільки відносних істин, тоді як догматика (греч. dogma – думка) затверджували як єдину прийнятною істину абсолютну в ранзі її незмінності, вічності.

Кожен з цих напрямів абсолютизував достоїнства своєї точки зору, ігноруючи переваги іншій. Релятивісти виявляли орієнтацію на агностицизм, догматики – перебільшували статичність, постійність істини. Подібне протистояння викриває метафизичность підходів і заперечення діалектики, тобто взаємозв'язків явищ, їх взаємодоповнень, взаємовпливу, взаимопереходов і суперечностей, що виникають в результаті цього.

Безумовно, в пізнанні завжди присутній сумнів, визнання історично обумовленої обмеженості наших знань, конкретній даності їх меж. Але одночасно обов'язковою є наявність істин, виступаючих теоретичною основою практичних перетворень, доповнення наочного миру новими елементами.

У вирішенні даного протиріччя важливий критерій істинності знань. Їм є практика, у зв'язку з тим, що в практичних діях людей здійснюється перевірка знань: або вони не відповідають об'єктивним законам і тоді не застосовні, або їх використання дає очікуваний результат. Необхідно враховувати, що не відразу можуть бути апробовані всі придбані знання. Це залежить від ступеня розвитку суспільства і самої практики. Коли практична діяльність була недостатньо розвинена, тоді і пізнання не досягало високого рівня. І навпаки: не всі знання могли бути перевірені практикою у момент їх виникнення. У такому разі правомірно вести мову про те, що практика виступає як відносний критерій. Але з часом людству стає доступна перевірка всіх знань. Так, атомістична гіпотеза Льовкиппа – Демокріта (IV в. до н. э.) була перетворена на теорію у зв'язку з експериментальним доказом науковості цієї ідеї в XХ в.

Таким чином, істина – це знання, що підтверджене практикою, найвірніше відображає об'єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості. Необхідно враховувати, що практика по відношенню до пізнання не тільки виконує функцію критерію, докази об'єктивної істинності знання. Вона ще виступає як основа пізнання. Практична діяльність створює фундамент пізнавальних потреб, пізнавальних інтересів і діяльності. Практика забезпечує матеріальними засобами процес пізнання, створює матеріальні і економічні умови науковому пошуку. Третьою функцією практики по відношенню до пізнання виступає її об'єктивне призначення бути джерелом дослідницької діяльності. Слід розуміти, що суперечності практики, потреби її розвитку і вдосконалення обумовлюють пізнавальну активність, служать її рушійною силою. Це відбувається тому, що практика є сукупною діяльністю людей багатьох поколінь. Це наочна діяльність, завдяки якій чоловік змінює мир в різні історичні періоди згідно своїм цілям.

Практика структурно складна. Її складові частини: матеріально-виробнича діяльність (створення матеріальних благ), соціальна діяльність (суспільні перетворення), науково-лабораторна (виробництво наукових ідей) і буденна діяльність (задоволення щоденних потреб). Вони утворюють певні сфери суспільного життя. І одночасно це підсистеми суспільства, що існують по своїх законах. Необхідність їх вивчення, регулювання і управління пояснює дану функціональну залежність.

Потреба і інтерес людини до вдосконалення місця свого існування, закумульовані в практиці, роблять її ще і метою пізнання. Дана функція обумовлена тим, що для людини завжди важливо полегшити свою працю, збільшити його продуктивність, підвищити результативність, а для цього необхідно знати суперечності і суть складних видів діяльності, забезпечувати її прогрес. Людство прагне зменшити число процесів, які використовуються стихійно, і збільшити ефективність своїх зв'язків з природою і суспільством. Отримані знання, перевірені дослідно-експериментальним шляхом, людина використовує в життєдіяльності, тому можна стверджувати, що у практики є ще і п'ята функція – бути сферою додатку знань. У своїй єдності знання дозволяють удосконалювати практичне поле діяльності і доводять нерозривність теорії і практики в бутті суспільства.

Розглядаючи характеристики пізнання, неможливо обійти увагою питання про його методи.

Метод – це спосіб досягнення мети, сукупність правил пізнавальної і практичної діяльності. Вчення про методи пізнання починає формуватися в XVII в. у зв'язку з інтенсивним розвитком наук і необхідністю в ще більшій мірі збільшити віддачу наукового пізнання, підвищити темпи приросту наукового знання.

Сучасна методологія (греч. methodos – шлях до чого-небудь, logos – учення, тобто вчення про способи пізнання) накопичила велику кількість відомостей про різні методи і класифікує їх стосовно існуючих рівнів пізнання – теоретичному і емпіричному.

Емпіричний (досвідчений) рівень – це накопичення фактів про об'єкт досвідченим шляхом.

Теоретичний рівень базується на емпіричному і є осмисленням результатів емпіричних досліджень, проникненням в суть об'єкту і характером його зв'язків. Стосовно цих рівнів діють різні методи пізнання. Класифікація виявляє зростання ступеня їх складності.

Існує група приватних методів, вживаних на емпіричному рівні, – спостереження (цілеспрямоване сприйняття), експеримент (створення штучних умов функціонування об'єкту), вимірювання (аналіз кількісних характеристик об'єкту), порівняння (зіставлення властивостей), опис (фіксація фактів і їх систематизація), пояснення (розкриття причин буття і зв'язків об'єктів). Їх застосування утілюється в результатах, формах досвідченої діяльності, до яких належать: експериментальні факти (констатація існування об'єктів і характеру їх проявів), експериментальні поняття (найбільш загальна, первинна систематизація фактів), експериментальні закони (зведення понять в систему). Вони служать основою для подальшого розвитку і поглиблення знань.

Друга група методів – особлива (специфічна). Таке позначення грунтується на можливості використовувати ці методи як на теоретичному, так і на експериментальному рівнях. До них відносяться:

аналіз – уявне розкладання об'єкту на частини для виявлення його специфічності;

синтез – уявне об'єднання елементів для визначення загального;

індукція – рух думки від приватного до загального;

дедукція – процес руху від загального до приватного;

аналогія – виявлення схожості;

аксіоматизація – ухвалення загальноприйнятих положень науки як початкових без доказів;

абстрагування – уявне виділення якої-небудь властивості без акценту на зв'язках;

формалізація – абстрагування форми від змісту;

моделювання – відтворення властивостей одного об'єкту на іншому для зручності вивчення, експериментування;

узагальнення – створення системи знань.

Результати застосування цих методів виражаються у формах проблем і гіпотез.

Проблема (греч. problema – завдання, яке потрібно вирішити) – це суперечність між отриманими науковими фактами і неможливістю пояснити їх на основі наявних знань.

Гіпотеза (греч. hypothesis – припущення) – імовірнісне знання, що є одним із способів дозволу проблеми, науково обгрунтоване припущення.

Цими формами є усвідомлення і формулювання варіантів подальших рішень.

Вищим класом методів, використаних тільки на теоретичному рівні, є група загальнонаукових методів (вживаних у всіх науках). До них відносяться:

системно-структурний метод – розгляд об'єкту, що має структурну організацію, за допомогою впорядкованої множини;

сходження від абстрактного до конкретного – рух від неповних знань до багатоаспектного знання, від простих визначень до складніших понять;

єдність логічного і історичного – вивчення об'єкту з моменту його виникнення по періодах становлення і аналіз об'єкту в найбільш розвиненому стані;

математизація – використання математичних показників для дослідження кількісних характеристик.

Результатами застосування загальнонаукових методів є знання у формі ідей, які допомагають вийти за рамки гіпотетичного знання, а потім сформувати поняття (найбільш загальні відомості про предмет). Нові поняття класифікуються, з часом з їх числа виділяються основні. Вони займають позицію категорій, зв'язок яких утворює закони, а зв'язок останніх – закономірності. Вони виступають основою теорій (систем узагальнених знань про ті або інші сторони дійсності). Теорії в своїй єдності створюють наукові дисципліни, система яких утворює наукову картину миру – комплексні знання про закономірності Всесвіту. На сучасному етапі формування наукової картини миру можливе на основі загального, діалектичного методу, який носить універсальний характер і застосовується і у філософії, і в приватних науках. Його характерною особливістю є розгляд матеріального світу як основоположної освіти, що детермінує ідеальне, і вивчення його у виникненні і вирішенні протиріч, в постійному кількісному і якісному оновленні.

Всі методи пізнання мають загальні риси:

спрямованість до загальної мети збагненню істини;

результативність в досягненні мети;

детерминируемость – причинну обумовленість використання;

проверяемость – результативність застосування одного методу можна проконтролювати декількома іншими;

ефективність – за рахунок отримання не тільки основних, але і додаткових результатів;

економічність – досягнення результатів з найменшими витратами.

Ці методи загальнозрозумілі, теоретично і історично вивірені і виступають як об'єднуючий початок теорії і практики. Практика результативна за наявності дійсно наукової теорії, яка може бути об'єктивною тільки на основі наукової методології. Форми пізнання демонструють структуру знання, в них фіксуються результати, отримані за допомогою методів.

Таким чином, акти пізнання, як і будь-яка розумна дія, підкоряються регулятивним принципам. Без їх використання неможливо досягти правильного результату. Науково обгрунтований підхід – це система методів. По суті, методи – суть функціональний прояв теорії, її практичне застосування. Інакше кажучи, метод – це теорія у дії, процедурна сторона пізнання.