Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
93_filosof_konsp_k.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
758 Кб
Скачать
☆

Розділ 2. Основні філософські проблеми Лекція 5. Мир і закони його розвитку План

  1. Мир і його єдність.

  2. Буття і його форми.

  3. Атрибути матерії: рух, простір, час.

  4. Закони розвитку світу.

У останні десятиліття результати розвитку конкретних наук, наукова революція в астрофізиці активізували інтерес до нових характеристик навколишнього нас світу. Стали загальним надбанням гіпотези паралельних світів, N-мерного простору, чотирикратної зміни полюсів Землі, загибелі планети Фаетон, географічної форми руху, п'яти катастроф на Землі у зв'язку з вибухами на Сонці, метеоритного дощу, що розділив єдиний материк Пангею на п'ять частин світу. Відкриті в атмосфері мікрочастки колишніх форм життя, встановлено існування не тільки водно-вуглецевої, білково-нуклеїнової форми життя, але і фосфорно-ефірною.

Дані відомості виявили необхідність філософського аналізу миру на новому рівні.

Він передбачає вивчення миру в системній цілісності, дослідження характеристик його різноманітних підсистем, їх складні взаємозв'язки, загальні принципи існування, постійно виникаючі суперечності, найбільш загальні закони функціонування і розвитку.

Філософія виявляє: мир — це сукупна реальність, що є єдністю природи і людини, матеріального світу і людської свідомості:

  • у даному визначенні йде мова про різноманітні форми існування миру (метагалактика, що включає 10 мільярдів відомих нам галактик, Всесвіт, Сонячні системи, Землю, природні компоненти і так далі);

  • у нім робиться акцент на найбільш загальних принципах існування миру.

У буденній мові ми вживаємо словосполучення «тваринний світ», «зоряний мир», «мир галактик», «природний мир», «людський мир», не акцентуючи увагу на тому, які критерії (загальні ознаки) подібної класифікації.

Довідність філософського знання вимагає критерійної основи, яка у філософії носить гранично загальний характер.

Узятий за основу сутнісний критерій дозволяє класифікувати мир на матеріальний і ідеальний. Критерій, що виражає відношення до суб'єкта (людині), ділить мир на об'єктивний і наочний.

Об'єктивний світ - реальність, що оточує нас, функціонує і розвивається по своїх не залежних від людської волі законах.

Він характеризується безмежністю, нескінченністю, вічністю, самопричинностью, неуничтожимостью, саморухом, саморозвитком.

Наочний мир, — створений працею людства за весь період існування суспільства. Він утілює собою подвійність: з одного боку, — в нім уособлення людського генія і діяльності, з іншої — його створення неможливе без використання природної сировини, тобто елементів об'єктивного світу. В процесі розвитку людського суспільства межі розвитку наочного світу постійно розширюються. І на сучасному етапі наявно суперечність: найбільш розвинені країни прагнуть не знижувати рівень споживання елементів наочного миру, одночасно випробовуючи брак ресурсів. Обидва мири — і об'єктивний, і наочний — постійно взаємодіють, але кожен має власну логіку внутрішнього розвитку.

У сьогоденні людство усвідомило глобальний характер виниклих суперечностей між цими світами і необхідність запобігти руху від екологічної кризи до екологічної катастрофи. Але реальних кроків до дозволу цієї проблеми ще не зроблено.

Матеріальний світ (древнегреч. «materia» — речовина, матерія) — система речових і нематеріальних (гравітаційні, ядерні, електромагнітні поля, нейтрино, виробничі відносини і так далі) утворень. Він існує об'єктивно, має безліч конкретних форм і конкретних властивостей, що вивчаються приватними науками. Його атрибути — предмет аналізу філософії.

Атрибут (лат. attribuo — додаю, наділяю) — невід'ємна, постійна властивість, без якої матеріальна освіта не може існувати. До їх числа відносяться: об'єктивність, не створила, неуничтожимость, самопричинность, саморозвиток, віддзеркалення, рух, простір, час.

Ідеальний мир — (греч. «idea» — образ, ідея) це комплекс, об'єднуючий людську психіку, свідомість, мислення, пізнання, духовні утворення (ідеї, настрої, ілюзії, відчуття, емоції, творчі здібності і так далі). Він також функціонує по своїх законах, але основи його змін детерміновані матеріальним світом, його процесами, у зв'язку з тим, що свідомість — властивість найбільш досконалої зі всіх істотних видів матерії — мозку.

При всій своїй багатоскладовості подібна класифікація не заперечує єдності світу.

Єдність світу — в його матеріальності. Вона виражається в матеріально цілісних структурах, в речовій якісності предметів. Так, всі численні матеріальні предмети і форми мають протони, електрони, нуклони, фотони, атоми, молекули і так далі Вони структурно організовані по відповідних рівнях: елементарні частинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні системи, Земля, планети, зірки, внутрішньогалактичні утворення (зоряні скупчення), Галактика, система Галактик, метагалактика. Ступінь вивченої даних рівнів різний, до найменш досліджених відноситься метагалактика. Але всі вони мають внутрішню впорядкованість і системну організацію, характеризуються загальними законами руху, функціонування, розвитку. Теорія єдиних природних сил акцентує увагу на системі десяти законів збереження і перетворення (маси, об'єму, енергії речовини, рухи і так далі), відкритих М.В. Ломоносовим (1711—1765 рр.) і експериментально доведених Ю.Майером (1814—1878 рр.), Д. Джоулем (1818—1889 рр.), Е. Ленцем (1804—1865 рр.), періодичною системою Менделєєвськой вченням про еволюцію видів Ч. Дарвіна, теорією відносності А. Ейнштейна. Все це яскраві свідоцтва збагнення людством матеріальної єдності світу.

Перш ніж бути єдиним, мир повинен існувати. Його буття (існування) виявляється у взаємодії, взаємозв'язку елементів, русі, змінах, перетвореннях, розвитку. Таким чином, буття є передумова, умова єдності світу. Буття об'єктивного світу вічне, нескороминущий, абсолютно. Буття окремих наочних утворень — історично скороминущий, тобто історично обмежено, має часові межі і періодизацію (виникнення колеса, мотики, трактора, літака, ракети відбулося у визначений історичні період, їх перші моделі змінені більш вдосконаленими і. т.п.)

Буття виявляється в різних формах:

1) буття матеріальне — процеси в неживій, живій, соціально-організованій матерії (рух атомів, молекул, природні зміни, перетворення в суспільстві);

  1. буття ідеальне — розумові процеси, різноманітні стани психіки, відчуття, сприйняття, уявлення;

  2. буття людини — складніша форма, оскільки включає і матеріальні, і ідеальні процеси (фізіологічні, психічні зміни, обмін речовин, кровообіг, зміна настрою, інтелектуальний прогрес);

  3. буття суспільства — найбільш багатообразна зі всіх форм. Вона внутрішньо містить всі попередні форми і виявляється через різнорідні, суспільні і політичні рухи, реформи, революції, війни, демографічні вибухи і спади і так далі

Форми буття виявляються одночасно, доповнюють і впливають один на одного.

Дане різноманіття в своїй єдності містить системообразующий компонент.

У філософії він позначається категорією субстанція (лат «substantia» — суть) — об'єктивна матеріальна реальність, в аспекті внутрішньої єдності всіх її проявів. Субстанцію необхідно розуміти як активну причину, основополагание існування. Визнання єдиної субстанції (матеріальною або ідеальною) позначається поняттям монізм (греч. «monos» — єдиний). Протилежними є позиції дуалізму і плюралізму.

Дуалізм (лат. dua — два) — визнання двох рівнозначних початків — як матеріального, так і ідеального.

Плюралізм (лат. pluralis — множинний) — орієнтир, витікаючий з визнання безлічі самостійних початків миру. Історично переважаючим до кінця XIX в. був моністичний принцип. В кінці XIX в. посилилося плюралістичне трактування в аналізі миру і буття.

Необхідно враховувати, що бытийствование миру демонструється не тільки в незліченній безлічі його конкретних форм і властивостей, але і в атрибутивних проявах: русі, просторі, часі.

Рух — спосіб існування миру. Бути, бытийствовать, існувати — означає перебувати в русі. Воно внутрішньо властиво миру, універсально, його суть полягає залежно від матеріальної основи, тобто рух нерозривно з матерією. Рух суперечливий (переривчасто і безперервно), багатообразно: має форми (по ступеню зростання складності) — механічну, фізичну, хімічну, біологічну і соціальну. Форми руху — це групи змін, об'єднаних спільністю свого підпорядкування. Так, механічна — просторові пересування, фізична — теплові процеси, радіохвилі, струм і т.д.; хімічна — зміна молекулярного складу, перетворення одних атомів в інших; біологічна — процеси в біосфері; соціальна — найскладніша зі всіх форм, позначає суспільні трансформації, взаємодію суспільних систем.

Все подальші форми внутрішньо містять попередні, взаимопереходят один в одного. Рух конкретизується через просторово-часові координати.

Час — форма буття миру, що позначає послідовність його станів. Виявляється через ритмічність, тривалість, безповоротність: від минулого через сьогодення до майбутньому.

Якщо час характеризує мінливість зв'язків, то простір — їх стійкість.

Простір — координація розташування предметів, їх загальна форма існування. Воно тривимірне (висота, довжина, ширина).

Площинний і об'ємний простір вивчає, эвклидова геометрія. Неевклідового геометрія Н.І.Лобачевського (1792—1856 рр.) досліджує простір негативної кривизни. Подальший розвиток неевклідового геометрія отримала в творчості Б. Рімана (1826—1866 рр.) в аналізі простору позитивної кривизни.

Відносність властивостей часу трактує релятивістська (лат. «relativus» — релятивний, відносний) фізика (А. Ейнштейн). Встановлено, що події однієї матеріальної системи не одночасні для іншої, тривалість і швидкість процесів залежать від швидкості руху. Дані властивості підкреслюють зв'язок руху, простори, часу з рівнями організації матерії (нежива, жива, соціально-організована), а також їх універсальний, загальний характер. Вони об'єктивні, тобто залежні від внутрішньої організації матеріальних систем (наприклад, від щільності речовини, його поля тяжіння). Виступають сторонами прояву єдиного універсального цілого — матерії, їх нерозривність охарактеризована поняттям просторово-часовий континуум — четырехмерность.

Буття миру включає не тільки процеси руху, але і перетворення, зміни, розвитку.

Структурна складність миру, матеріальних предметів, велику кількість різноманітних форм зумовлюють взаємодія, взаємовплив. Ці процеси поступово викликають порушення єдності (цілеспрямований зв'язок) між структурними компонентами, протилежностями (сторонами предметів). Зростає роль відмінностей між ними, які під впливом внутрішніх і зовнішніх дій надалі переростають в істотних. Відбувається абсолютизація нетотожності, виявляються активні форми протистояння, що у результаті приводить до утворення суперечностей. Таким чином, відмінність є суперечність, що ще не сформувалася, але містить в собі елементи майбутнього противоречия— внутрішнього джерела розвитку.

Суперечність має свої стадії зародження, дозрівання, виявляється в різного роду конфліктах. У активній фазі — це енергійне протиборство, в результаті якого через розв'язання кризи виникає нове.

Суперечності різноманітні: внутрішні і зовнішні (по місцю в системі), істотні і неістотні (по характеру виникнення), основні і неосновні (по етапу формування), неантагоністичні і антагоністичні (по вирішуваній або нерозв'зності в даній системі).

Суперечності об'єктивні внаслідок того, що зумовлені внутрішніми системними зв'язками і їх станами.

Отже, єдність короткострокова, воно порушується в процесі взаємодії протилежностей, внаслідок чого формуються суперечності як джерело розвитку. Це положення робить акцент на саморозвитку, виникненні нового в ході вирішення протиріч.

Знання закону єдності і боротьби протилежностей дає можливість побачити утворення відмінностей, визначити появу суперечностей, аналізувати ступінь їх зрілості, управляти конфліктами, знайти шляхи вирішення протиріч, Наприклад, процес навчання є зародження і вирішення протиріч між незнанням і знанням, вимогами викладачів і старанністю студента, трудністю матеріалу і ступенем розвитку здібностей того, що навчається.

Проблема способу формування суперечностей, внутрішнього механізму їх виникнення може бути розглянута і доповнена через специфіку кількісних і якісних змін. Послідовність етапів переростання кількісних перетворень на тривалу еволюцію обумовлює трансформацію якості.

Якість — внутрішня визначеність предмету, що відрізняє його від інших предметів. Це найбільш цілісна характеристика, представлена системою властивостей (ознак).

Кількість — зовнішня даність, пред'явлена числовими позначеннями величини, об'єму, темпу, ступеня. Кількість — це число властивостей предмету.

Кількість і якість нерозривні між собою: якість завжди оформлена кількісно, кількість — якісно обумовлено. Співвідношення між ними в предметі позначене мірою. Міра — межа, в рамках якої якісно-кількісна пропорція незмінна.

Зміни властивостей, що починаються, сприяють кількісним модифікаціям, внаслідок чого міра порушується. Еволюція (кількісні зміни) приводить до якісних перероджень — скачок. Якщо трансформується і суть (сенс) предмету, то відбувається революція — корінне перетворення, внаслідок чого з'являється новий предмет.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісних доповнює наші знання про багатоаспектність процесів розвитку, де джерело перетворень — у вирішенні протиріч, механізм — в кількісно-якісних переходах, а спрямованість — від нижчих фаз до вищих (прогрес), від вищих — до нижчих (регрес). Але дану загальну закономірність потрібно аналізувати, виходячи з обліку конкретних особливостей і умов розвитку кожного об'єкту, через поняття «заперечення». Це не знищення, а руйнування старого в результаті виниклих суперечностей в ході кількісних і якісних трансформацій. Вторинне заперечення — «заперечення заперечення» — народження нового з життєздатних елементів старого. Чим складніше предмет і перетворення, що відбувається, тим проводиться більше число заперечень для появи нової якості. Нове ні з чого не виникає. Дозріваючи в лоні старого, воно виявляє спадкоємність і поступальність (поступовість, поэтапность). Здійснюється спіралевидний принцип: цикл вирішення протиріч на одному витку спіралі доповнюється іншим етапом — і так далі, до повного оновлення. Тернистіший шлях освіти нового вимагає більшої кількості циклів — витків, стадій, що повторюються.

Ці закони розвитку загальні, основні, у тому числі і тільки що представлений закон заперечення заперечення. Але багатоаспектність появи нового завдяки ним не виявиться з повною очевидністю без уваги до неосновних законів розвитку.

Закон — зв'язок явищ, що часто повторюється. У гносеологічному (теоретико-познавательном) аспекті — це взаємозв'язок категорій.

Частину неосновних законів пріоритетно виявляють зв'язок між предметами реального миру (одиничне, особливе, загальне, зміст і форма, суть і явище, частина і ціле, система і структура), інші — перевага розвитку (причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність).

Закон одиничного, особливого, загального і загального допомагає класифікувати явища і предмети навколишнього світу.

Одиничне — позначає неповторність, унікальність, наявність таких рис, яких немає у інших предметів.

Але кожен предмет має не тільки одиничні особливості, але і одноманітні властивості, об'єднуючі його з деякими іншими об'єктами, що позначається як особливе. Загальне — це наявність подібних властивостей у цілого класу, загальна, – у всіх видів утворень.

Дані категорії дозволяють звернути увагу на можливі ступені узагальнення, відмінності на навколишньому світі, різноманіття принципів зв'язку. Наприклад, студент Іваненко — одиничне, певна студентська група — особливе, студентство міста — загальне, загальне – студентство всього світу або країни (залежно від критерію загальності)

Зміст і форма

Зміст — сукупність властивостей і складових елементів предмету.

Форма — внутрішня і зовнішня організація елементів змісту.

У предметі зміст завжди оформлений, форма незмінно змістовна. Їх єдність обумовлює цілісність об'єкту. Форма більш статична, її зміни залежать від змісту. Остання — динамічна освіта, оскільки її складові взаємодіють між собою і розвиваються швидше за форму (наприклад, традиції в суспільстві поступово за змістом змінюються, а застаріла форма може ще довгий час використовуватися).

Суть і явище

Суть — це головне в змісті. Поняття «суть» вже поняття «зміст». Прихована компонентами змісту, суть важче пізнається. Вона розкривається в явищі.

Явище — зовнішнє виявлення суті. Вони нерозривні, не може бути одного без іншого, тобто явище – сутнісно. А суть – є, але необхідно враховувати, що не відразу і не вся. Тому збагнення суті вимагає багато зусиль, уваги, роздумів, пошуків (наприклад, при першому знайомстві з людиною реєструються його зовнішні прояви, пізніше — поступово з'ясовуються його світогляд, ціннісні орієнтири, смысложизненные цілі).

Система і структура

Система (греч systema — з'єднання) — сукупність елементів предмету, створюючих його цілісність. Це складна, багаторівнева освіта, що має підсистеми, які володіють відносною самостійністю: специфічні цілі, завдання, функції, прояви, закони.

Структура (лат. «structura» — будова) — організація системи. Вона утворює єдність елементів системи, обумовлює їх взаємозв'язки. Виступає стійкішою освітою, ніж окремі компоненти системи. Зміни структури здійснюються відповідно законам розвитку.

Система і структура єдині, в різних умовах взаимопереходят один в одного, але при цьому система завжди структурована, а структура — системна.

Частина і ціле — доповнюють розгляд системно-структурного зв'язку. Частину — складений компонент цілий. Ціле — єдність частин.

Ціле існує тільки у взаємозв'язку частин. Властивості цілого розповсюджуються на його частині. Але чим структурно більш ускладнений предмет, тим більшою мірою його частини можуть володіти своїми специфічними особливостями, не властивими цілому. При аналізі цілого необхідно враховувати, що воно не проста сума частин, а ще і певний спосіб їх зв'язку.

Одночасно з неосновними законами зв'язку діють закони, що деталізують переростання зв'язків в розвиток. До їх числа відносяться нижченаведені:

Причина і наслідок

У основі причини завжди лежить взаємодія предметів. Сама причина — це те, що породжує інше явище.

Слідство — результат причини. Він закономірний і об'єктивний. Чим складніше зміна, тим більша кількість причин його викликає, тим що різноманітніше виникають після цього слідства. Послідовність в часі завжди єдина — на початку причина, потім — слідство.

Причинно-наслідкові закономірності складають зміст теорії детермінізму (Демокріт).

Детермінізм (лат. determinare — визначати) — трактування загальної причинно-наслідкової обумовленості всіх предметів, об'єктів, явищ, процесів. Може здійснюватися взаимопереход причини і наслідки: те, що в одних умовах є причиною, для іншої системи зв'язків — слідство.

Не можна зрівнювати причину і привід. Привід — це зовнішня обставина, сприяюча прояву причини. У суспільстві він завжди використовується цілеспрямовано і наочно.

Індетермінізм (греч. in — заперечення) — заперечення причинно-наслідкової обумовленості і взаємозв'язку. Автор даної концепції — Платон. Він проголошував загальний хаос, деструкцію миру, безсистемність процесів, відсутність закономірностей, а тому неможливість пізнання світу.

Причинно-наслідкові залежності можуть виявлятися як необхідні і випадкові.

Необхідність — закономірна зміна, наступна з внутрішніх зв'язків.

Випадковість — закономірність іншої системи, яка для даного пристрою може відбутися, а може її і не бути.

Причина необхідних змін знаходиться в самому предметі у стадії виникнення і вирішення протиріч, а випадковість — це поєднання різних причинно-наслідкових залежностей зовнішніх умов.

Що неправомірно все відбувається в світі сприймати або тільки як необхідне, або тільки як випадкове Дана позиція виступить як абсолютизація, т е. невиправдане перебільшення ролі, і завжди виглядає як обмеженість. В світі причинно-наслідкові залежності різноманітні, в них поєднуються як необхідні, так і випадкові явища. Більш того, випадковості доповнюють необхідність або конкретизують її, тобто служать формою її прояву (кількість горошин, квасолини в стрючке, число яблук на дереві і тому подібне). Випадковості можуть прискорювати або уповільнювати хід і виявлення необхідності. Додаткове уточнення причинно-наслідкових залежностей дає закон можливості і дійсності.

Дійсність — це реалізована можливість, тобто те, що здійснилося.

Можливість — це потенційна дійсність, те, що може виникнути за певних умов.

Можливостей існує множина, але не всі вони будуть реалізовані. Суперечності дійсності, що оточує нас, можуть не сприяти втіленню деяких з них. У зв'язку з цим можливості класифікуються на реальних і формальних.

Формальна можливість — це неістотна спрямованість розвитку, вона носить абстрактний, в даний момент відвернутий для системи характер.

Реальна можливість визначається істотними тенденціями розвитку. Умови дійсності сприяють її перетворенню.

Відмінності між реальними і формальними можливостями не є непереборними. При зміні умов вони можуть переходити один в одного. Наприклад, колись формальна можливість клонування людини зараз переросла в реальну, придбала конкретність, але ще не стала буденним, поширеним явищем дійсності.

У суспільстві обов'язковими умовами перетворення можливості в дійсність є: цілеспрямована діяльність людей, пізнання, зацікавленість в успіху, соціальна активність.

Підсумовуючи, відзначимо, що неосновні закони визначені внутрішньою природою' предметів і явищ, тобто об'єктивні. Їх прояв відбувається у всіх процесах і рівнях миру, а не тільки в окремих його сегментах, тобто вони всеобщи. Виражаючи своїми системами зв'язку, суперечності миру, категорії цих законів носять парний характер. Загальність і універсальність зв'язків миру обумовлює їх взаимопереход один в одного. Категорії виявляють собою онтологічний (що є в бутті) і гносеологічний (теоретико-познавательный) аспекти: знання особливостей законів служить збільшенню продуктивності пізнання і практичної діяльності. Вони історичні: відомості про них можуть з розвитком суспільства, наук, філософії доповнюватися, конкретизуватися.

Виводи по всій темі:

  1. Категорія «мир» — виступає як первокатегория, початкова категорія філософії.

  2. Мир — багаторівневе, полиструктурное освіта, що постійно змінюється в результаті взаємодії його внутрішніх компонентів.

  3. Єдність світу — в його матеріальності, у взаємозв'язку всіх його структурних утворень.

  4. Матерія — нескінченна безліч речових і нематеріальних предметів, систем, зв'язків, форм, рухів, що існують в світі і взаємозв'язаних між собою.

  5. Буття — існування багатообразних, численних зв'язків миру і його розвиток.

  6. Онтологія — учення об буття миру і його підсистем, що становлять.

  7. Діалектика — вчення про розвиток і його закони.