2.6.3 Рельєф

Рельєф описується для ландшафту або району в цілому (долинно-терасний, вододільно-грядовий розчленований, долинно-балочний і т.д.). Більш детально характеризуються мезоформа рельєфу (вододіл, горб, річкова долина, балка, терасована рівнина та ін.) і той його елемент, на якому знаходиться точка опису (схил, рівна поверхня вододілу, схил річкової долини, низька тераса, заплава, днище балки і т.д.).

Для окремих форм і елементів рельєфу вказуються морфологічні показники: відносна висота над місцевим базисом ерозії, глибина, довжина і ширина; крутизна і експозиція схилу, його форма (прямий, увігнутий, опуклий, хвилястий, горбистий, терасований та ін.). Фіксуються мікроформи рельєфу (промоїни, вибоїни, блюдця, воронки, западини, уступи і т.д.), їх розміри і частота на певній площі.

Відправними показниками для характеристики форм земної поверхні (рельєфу) служать зовнішні геометричні обриси цих форм, їхні розміри та гіпсометричне положення (абсолютна й відносна висоти).

Розрізняють прості й складні форми рельєфу. Перші характеризуються єдністю та відносною простотою своїх обрисів (пагорб, озерна або суха впадина, лійка тощо). Інші утворюються поєднанням різних простих форм (гірський хребет, річкова долина тощо). Одне з перших завдань геоморфологічного аналізу полягає в розкладанні складних форм на прості складові, від поєднання й розвитку яких залежить увесь зовнішній вигляд рельєфу.

Розрізняють дві категорії форм рельєфу: позитивні й негативні. Зі збільшенням розмірів і ускладненням форм рельєфу прийнято розрізняти: найдрібніші форми рельєфу та їхню сукупність – мікрорельєф, прості, не дуже великі форми, – мезорельєф, складні, великі форми, – макрорельєф.

Таблиця 2.1 – Генетичні типи і форми рельєфу

Типи рельєфу	Форми рельєфу
Ендогенний Тектонічний (піднятий, опущений)	Хребти, підвищення, рівнини, западини
Вулканічний (вибуховий, акумулятивний)	Кратери, воронки, конуси, лавові плато і нагір’я
Екзогенний Схиловий (ерозійний, акумулятивний)	Осипи, обвали, зсуви, опуклі і увігнуті схили
Водний (ерозійний, акумулятивний)	Річкові долини, балки, яри, промоїни, тераси, дельти
Морський и озерний (абразивний і акумулятивний)	Абразійні схили, ніші, пляжі, берегові вали, тераси
Льодовиковий (вироблений, акумулятивний)	Троги, кари, моренні горби, ози, ками
Карстовий (вироблений, акумулятивний)	Печери, гроти, воронки, сталактити, сталагміти
Еоловий (вироблений, акумулятивний)	Западини, ніші, гряди, бархани, дюни
Біогенний (вироблений, акумулятивний)	Нори, кротовини, коралові рифи, термітники
Техногенний (вироблений, акумулятивний)	Кар’єри, виїмки, шахти, насипи, вали, терикони

Мікрорельєф. Мікрорельєфом називають дрібні зміни поверхні землі, незначні за площею (переважно від декількох до десятків, рідше сотень, квадратних метрів) і за відносною висотою (звичайно не більше одного метра).

Вважають, що до форм мікрорельєфу належать переважно ті форми, утворення яких пов'язане з екзогенними процесами (карстові чи суфозійні западини, мерзлотні форми тощо). Розмежування форм мікрорельєфу з формами мезорельєфу не завжди буває достатньо виразним і проводиться до певної міри умовно. Деякі дослідники в межах форм мікрорельєфу виділяють ще й найдрібніші зміни поверхні, зумовлені рослинним і тваринним світом, в особливу категорію під назвою нанорельєф.

Класифікація мікрорельєфу:

1. Мікрорельєф суфозійний утворюється внаслідок вилуговування легкорозчинних солей грунту або вимивання нисхідними потоками води мулуватих суспензій і колоїдів. Характерні форми: „блюдця", „западини", конічні „лійки", тріщини, карст.

2. Мікрорельєф розвівання (видування) утворюється на грунтах легкого гранулометричного складу в результаті видування вітром частинок грунту – вітрової ерозії (дефляції). Утворюються "чаші", "котловани", "ямки видування" та інші форми, що поєднуються з формами "насадженого" (навіяного) мікрорельєфу.

3. Насаджений мікрорельєф. Він утворюється внаслідок: а) викидання землі тваринами-землериями – нанорельєф; б) при будівництві наземних осель комахами – термітники, мурашники тощо – нанорельєф; в) за рахунок навіювання піщаних або пилуватих частинок у ході вітрової ерозії; г) внаслідок відкладення пролювіальних або делювіальних наносів (валики, гривки тощо); г) у результаті випирання твердих включень під дією замерзання і розмерзання.

4. Мікрорельєф випирання являє собою деформації поверхні, зумовлені нерівномірними змінами об'єму зволожених верхніх горизонтів грунтів під час їхнього замерзання, або їхня поява пов'язана з дрібними зсувами перезволожених грунтових мас по схилу при розмерзанні. До нього відносять також соліфлюкційні тераси на схилах.

5. Фітогенний мікрорельєф (нанорельєф) пов'язаний виключно з особливостями приземних частин деяких рослин. До нього відносять купинний мікрорельєф заболочених місць, степів, прикореневі і пристовбурні підвищення; мікрорельєф, пов'язаний з вітровалами та пожежами в лісах.

6. Ерозійний мікрорельєф. Сюди відносяться неглибокі лінійні заглиблення на поверхні грунту, утворені шляхом змиву дрібнозему короткочасними невеликими потоками дощової і талої снігової води. Це струменеві розмиви, вузькі улоговини, промивини, чашеподібна східчастість і горбкуватість на схилах зсувного походження.

7. Мікрорельєф гірських схилів характеризується незакономірними, часто різкими обрисами позитивних форм у вигляді глиб, карнизів, гребенів, що виступають на схилах, а також виходів щільних порід, які супроводжуються ерозійними формами рельєфу.

Наявність мікрорельєфу суттєво впливає на перерозподіл вологи атмосферних опадів на поверхні грунту, чим може дуже змінювати водний режим грунту.

Рослинність, яка часто є безпосередньою причиною виникнення і розвитку мікрорельєфу, водночас залежить від уже існуючих форм мікрорельєфу. Стійкість деяких фітоценозів пов'язана з мікрорельєфом. Тісний зв'язок між грунтами й мікрорельєфом інколи настільки чітко виражений, що дає змогу ототожнювати топографічне зображення мікрорельєфу (або його зображення на аерофотознімках) з контурами поширення тих чи інших видів грунтів.

Мезорельєф. Мезорельєф утворює прості, але значної площі, позитивні чи негативні форми поверхні, довжина яких вимірюється десятками або сотнями метрів і різниця у висотах може бути в межах 1-10 м.

З позитивних форм мезорельєфу найчастіше виділяються такі:

• дрібні пагорбки, горби, кургани, які мають в плані округлі обриси;

• гриви – невисокі, витягнуті в одному напрямку підвищення;

• „лоби", гребені, уступи, тераси – різко окреслені виступи поверхні.

До негативних форм мезорельєфу належать:

• короткі й глибокі яри, глибокі ритвини;

• улоговини, видолинки (виярки);

• балки – неглибокі витягнуті пониження місцевого тимчасового стоку, часто з неясно вираженими бічними межами;

• поди (падини) – замкнуті або напівзамкнуті плоскі пониження, витягнуто-овальної, інколи слаболопатевої конфігурації;

• неглибокі котловини, карстові лійки тощо.

Елементи мезорельєфу дуже впливають на перерозподіл вологи, рослинності й грунтового покриву. Добре виражений мезорельєф зумовлює значну просторову неоднорідність грунтового покриву, яка в разі картографування грунтів проявляється у виділенні на грунтових картах грунтових комбінацій – поєднань і варіацій.

На сільськогосподарських територіях мезорельєф часто є фактором, який визначає особливості використання окремих ділянок під ріллею.

Макрорельєф. Макрорельєфом називають основні, найбільші зміни форм земної поверхні, які визначають загальний топографічний вигляд території.

Загальний характер макрорельєфу можна визначити з першого погляду, проте дати повну характеристику макрорельєфу, зважаючи на його складність, не так легко. Тому основним завданням є поділ території на типи рельєфу, що закономірно повторюються на всій території. Розрізняють такі найважливіші форми макрорельєфу: рівнинні, позитивні й негативні.

Рівнинні форми – це ділянки поверхні з невеликими перепадами висот.

Розрізняють плоскі й похилі рівнини. Коли рівнинні поверхні є елементами більших форм рельєфу, тоді можна розрізняти:

1) плато – позитивні рівнинні поверхні, обмежені зі всіх сторін глибоко врізаними елементами гідрографічної та ерозійної сітки;

2) тераси – рівні поверхні, що з однієї сторони прилягають до більш високих ділянок (високих терас, корінного берега), з другої – до нижчих терас або заплав рік, інших понижень гідрографічної сітки;

3) депресійні рівнини – негативні форми земної поверхні, оточені поверхнями вищого рівня (днища котловин, приозерні та приморські рівнини, шлейфи в горах тощо).

Позитивні форми поділяються на:

1) горби – підняття округлих обрисів, які не перевищують 200 м відносної висоти;

2) ували – витягнуті в одному напрямку височини, тієї ж відносної висоти (до 200 м). Ували в більшості випадків примикають до більших елементів рельєфу або змикаються між собою, утворюючи вододіли;

3) великі пасма, вали – вузькі довгі пасма, найчастіше орієнтовані в одному напрямку;

4) великі бархани – піщані, навіяні вітром горби серпоподібної форми;

5) великі дюни – піщані горби;

6) височини – території з абсолютними висотами 200-500 м; характерною особливістю більшості височин є їхнє ерозійне розчленування. Для його кількісної оцінки використовують густоту розчленування (км/км²), яку обчислюють за формулою:

К = 1/Р, (2.1)

де 1 – довжина ерозійної сітки (км) на площі Р (км²);

7) гори – підвищення висотою понад 500 м; група їх утворює гірські масиви, а коли вони витягнуті в одному напрямку – гірські хребти. За формою розрізняють пірамідальні (конусні), куполоподібні й столові гори. Гори поділяють за абсолютними висотами та глибиною розчленування на низькі, середні й високі. До низьких відносять гори з абсолютною висотою до 1000 м і відносним розчленуванням до 200 м, до середніх – з абсолютною висотою до 2000 м і відносним розчленуванням до 500 м, до високих – з абсолютними відмітками більше 2000 м і відносним розчленуванням понад 500 м.

Негативні форми. До негативних форм рельєфу відносяться:

1) котловини – ділянки земної поверхні, замкнуті або не зовсім замкнуті, проте оточені майже зі всіх боків підвищеними територіями;

2) впадини – великі за площею ділянки земної поверхні, понижені відносно навколишньої території;

3) долини – сильно витягнуті в довжину порівняно вузькі заглиблення в рельєфі, прямі й звивисті, розгалужені з пониженням днища в бік стоку. З боків долини межують зі схилами корінного берега. Долини за походженням ділять на ерозійні, тектонічні, льодовикові, карстові, змішаного походження. На різних ділянках долина може мати різне походження. Ложе ріки утворюється виключно водними потоками. Долини можуть бути з постійними водними потоками, а можуть бути і без них. Від походження долини часто залежить її форма, кількість терас, стратиграфія відкладів і літологічний та гранулометричний склад грунтоутворюючих порід.

Під час обстежень необхідно виконати такі дослідження рельєфу:

1) за літературними і фондовими джерелами, топографічними картами, аерофотознімками і рекогносцирувальним обстеженням території виділити на картах окремі геоморфологічні елементи і типи рельєфу;

2) визначити ступінь вертикального та горизонтального розчленування;

3) вивчати рельєф при закладанні грунтових розрізів.

Ступінь вертикального та горизонтального розчленування рельєфу. Для визначення ступеня вертикального та горизонтального розчленування рельєфу використовують характерні лінії топографічної карти в місцях перетину різних схилів – вододільні та шлейфові лінії, тальвеги і бровки.

Вододільна лінія проходить по найвищих точках двох протилежних схилів. Горизонталі в місцях перетину з вододільною лінією дуже вигнуті.

Шлейфова лінія ділить основні схили та рівнинні ділянки й служить межею змитих і незмитих (намитих) грунтів.

Тальвеги – найнижчі ділянки дна яру, балки, улоговини, русла річки. На топографічних картах горизонталі в місцях перетину з лінією тальвегу дуже вигнуті.

Бровка – це лінія різкого перегину схилів, вона відокремлює схили, що надто різняться за крутизною. Розміщені бровки по краю балок, ярів, терас. Інколи мають вигляд урвищ і зображають їх спеціальними значками.

В таблицях 2.2 і 2.3 подано класифікацію рельєфу за ступенем горизонтального й вертикального розчленування.

Таблиця 2.2 – Класифікація рельєфу за ступенем горизонтального розчленування

Ступінь розчленування	Відстань між вододільною лінією і тальвегом, м
Слаборозчленований Середньорозчленований Сильнорозчленований Дуже сильнорозчленований	>1000 100-1000 50-100 <50

Таблиця 2.3 – Класифікація рельєфу за ступенем вертикального розчленування

Ступінь розчленування	Амплітуда перепаду між вододілом і тальвегом, м
	рівнинні території	горбисті території
Неглибокорозчленований Середньорозчленований Глибокорозчленований	<2,5 2,5-5,0 5-10	<25 25-50 50-100

Визначення крутизни схилу. Великий вплив на формування ландшафтів має крутизна схилу. За крутизною розрізняють такі види схилів:

слабо похилі <1°

похилі 1-3°

спадисті 3-5°

сильно спадисті 5-10°

круті 10-20°

дуже круті 20-45°

стрімкі >45°

Крутизну схилу визначають за топографічною картою, за допомогою екліметра, різних допоміжних предметів і візуально.

Експозиція схилу. Експозиція схилу зумовлює мікрокліматичні особливості, що впливають на специфіку рослинності та грунтоутворюючі процеси. Експозицію визначають за компасом чи топографічною картою, розрізняють її вісім румбів: чотири основні (південь, північ, схід і захід) і чотири допоміжні (північний схід і північний захід, південний схід і південний захід).

Будова схилу. В ландшафтознавстві прийнято виділяти схилові ландшафтні мікрозони, поєднання яких названо схиловою мікрозональністю, і це дало змогу Ф.К Мількову (1974) ввести поняття про парагенетичні комплекси. Під парагенетичним комплексом розуміють систему просторово-суміжних регіональних і типологічних комплексів, пов'язаних загальним походженням і активними процесами взаємообміну речовинами та енергією.

М.А. Глазовська виділяє елементарні геохімічні ландшафти: елювіальний, транселювіальний, трансакумулятивний і субаквальний.

Необхідно вказати, в якій частині схилу і в межах якої ландшафтної мікрозони знаходиться точка спостереження.

Мікрозона А (верхня третина схилу) охоплює похилі (крутизною 2-3°) прибалкові, придолинні та привододільні схили і є тою частиною схилу, в межах якої починається вплив на зональні ландшафти (грунти) схилових процесів (елювіальний елементарний ландшафт).

Мікрозона В (середня третина схилу) розміщується біля бровки опуклого схилу, де енергійно відбувається змив грунту (транселювіальний елементарний ландшафт).

Мікрозона С (нижня третина схилу) займає нижню частину схилу (трансакумулятивний елементарний ландшафт), у межах якої зменшуються ерозійні процеси, стають відчутнішими акумулятивні.

Мікрозона D (шлейф схилу) знаходиться на переході схилу до вирівняної території. Серед схилових процесів переважають акумулятивні. З огляду на розвинутий мікрорельєф формуються комплекси та плямистості. Переважає субаквальний елементарний ландшафт.

Важливе значення має також форма схилу. Виділяють прямі схили, ввігнуті схили, опуклі схили, опукло-ввігнуті схили, схили зі складним поперечним профілем.

За умовами міграції хімічних елементів досліджувана фація може бути:

1. Елювіальна (автономна) – поверхня плоских вододілів з глибоким заляганням грунтових вод.

2. Транселювіальна (транзитна) – верхніх частин схилів.

3. Елювіально-акумулятивна (транзитна) – нижніх частин схилів і сухих видолинок.

4. Акумулятивно-елювіальна – місцевих замкнених понижень з глибоким рівнем грунтових вод.

5. Транссупераквальна (підпорядкована) – надводних поверхонь з близьким заляганням грунтових вод.

6. Супераквальна (підпорядкована) – замкнутих понижень з слабким водообміном.

7. Трансаквальна (підпорядкована) – рік, протічних озер (субаквальна).

8. Аквальна (підпорядкована) – непротічних озер (субаквальна).