Фації: 1 – русло струмка; 2 – днище потоку; 3 – схил північної експозиції; 4 – схил південної експозиції.

У сільському господарстві різні урочища використовують по-різному. Наприклад, урочище вододільної поверхні можна використовувати під ріллю, а урочище балки, що її розчленовує, – як лучне чи лісове угіддя. Якщо орними землями зайнято урочища різного виду (наприклад, піщані і суглинисті ділянки воднольодовикової рівнини), то комплекс агротехнічних заходів, які застосовують, повинен бути відповідно диференційований по урочищах.

Термін місцевість, який означає морфологічну одиницю ландшафту вищого, ніж урочище рангу, у різних авторів трактується по-різному. Є три погляди: 1) тип місцевості – синонім до поняття природний територіальний комплекс [Герасимов, Кесь, 1948; Преображенский, 1959]; 2) типи місцевості – одиниці, які виділяють за топологічною ознакою [Мильков, 1956]; 3) місцевість – морфологічна одиниця ландшафту вищого рангу, ніж урочище [Геренчук, 1954; Ісаченко, 1960; Солнцев, 1961].

Відособлення місцевостей пов’язане з тим, що в межах одного ландшафту геолого-геоморфологічна основа має певні відмінності, тому на кожному варіанті літогенної основи групи урочищ мають свої специфічні риси. Наприклад, у горбисто-моренних ландшафтах поряд з ділянками, де закономірно чергуються складні урочища великих моренних горбів і урочища замкнутих великих улоговин, є ще й інші поєднання урочищ, зокрема дрібних моренних горбів (простих урочищ) і замкнутих дрібних улоговин. Ці дві типові ділянки горбисто-моренного ландшафту можуть бути прикладом місцевостей.

Отже, місцевість – це, з одного боку, особлива природно-географічна єдність, а з іншого, – органічна складова частина ландшафту. Загалом, географічна місцевість – це найбільша морфологічна частина ландшафту, яка сформувалась на сукупності мезоформ рельєфу і є особливим варіантом сполучення головних урочищ.

Гірський ландшафт – це чітко відособлений у геологічному фундаменті і рельєфі гірської області цілісний багатоповерховий додатний або від’ємний за формою природний територіальний макрокомплекс, що складається з низки висотних місцевостей [Міллер, Мельник, 2000].

Особливістю гірських ландшафтів є висотна поясність. Ця закономірність полягає у зміні природних компонентів з висотою, що простежується у вигляді висотних поясів. Поряд з цим у горах зберігають своє значення й найзагальніші зональні та азональні закономірності. Дія широтної зональності в горах відображена у типах висотної поясності. Тобто кожній широтній зоні відповідає свій спектр висотних поясів. Під спектром розуміють загальну кількість поясів, їхній склад, послідовність зміни з висотою тощо. В горах, розміщених у зоні широколистяних лісів (наприклад у Карпатах), висотний спектр поясів такий: букові мішані ліси (хвойно-листяні), смерекові, криволісся, субальпійські луки, альпійські луки.

Дія азональних чинників у горах дуже різноманітна. Сюди належить, передусім, вплив секторності, тобто положення конкретного гірського підняття в системі континентально-океанічного перенесення повітряних мас, що виявляється у наявності довготно-кліматичних варіантів (континентальних, океанічних і проміжних). Азональним чинником є і роль самого рельєфу. Тут потрібно мати на увазі його великі – морфоструктурні або оротектонічні – особливості: висоту підняття, орієнтацію і взаємне розміщення хребтів, наявність протилежних схилів, міжгірських западин тощо. Абсолютна висота, зокрема, визначає саму можливість появи висотної поясності і повноту її розвитку за заданих зонально-секторних умов.

Залежно від характеру і співвідношення природних і антропогенних компонентів, тобто від ступеня перетвореності, ландшафти діляться на природні (натуральні, корінні), антропогенні (змінені) і техногенні.

Ландшафт природний – ландшафт не перетворений людською діяльністю і тому йому притаманний саморозвиток і самовідновлення.

Ландшафт культурний – різновид антропогенного ландшафту, який цілеспрямовано створений людиною і має структуру та функціональні властивості, доцільні як для суспільства, так і для збереження компонентів ландшафту від руйнування (деградації) і забруднення.

Ландшафт антропогенний (природно-антропогенний) – 1) новостворений або перетворений господарською діяльністю людини ландшафт; 2) комплекс, у якому на всій або більшій його площі корінних змін під впливом людини зазнали якщо не всі, то хоча б один з компонентів ландшафту.

Цей комплекс включає блоки „природа – господарство – населення” і формує єдину функціональну систему. Блоки взаємопов’язані і виконують певні функції. Наприклад, для населення природа є середовищем існування, для господарства – служить ресурсною базою і т.д. В антропогенних ландшафтах змінені біота і грунти, порушена біогенна міграція елементів. До антропогенних належать сільськогосподарські ландшафти (агроландшафти), урболандшафти та ін.

У структурі антропогенних ландшафтів виділяються три групи [Денисик, Воловик, 2001]:

• власне антропогенний ландшафт;

• ландшафтно-інженерні системи;

• ландшафтно-техногенні системи.

Після свого формування власне антропогенні ландшафти, як і природні (натуральні) ландшафти, саморозвиваються за певними закономірностями.

Ландшафтно-інженерні системи є не компонентними, а блоковими системами, де один із блоків – власне антропогенний ландшафт (компонентна система), другий блок – активна інженерна споруда. Наприклад, у антропогенному сільськогосподарському ландшафті ландшафтно-інженерними системами є поля, сади, луки із меліоративними каналами, дощувальними агрегатами.

Ландшафтно-техногенні системи відносяться також до блокових систем, які формуються природними і технічними блоками. Головну роль відіграє технічний блок, який функціонує під контролем людини (наприклад, дороги, дамби, мости, будівлі, селитебні території).

За генезисом антропогенні ландшафти поділяються на генетичні групи:

• підсічні ландшафти – комплекси, виникнення яких пов’язане з вирубкою і викорчовуванням лісів;

• орні ландшафти – антропогенні комплекси, що сформувались в результаті розорювання степів і лук;

• пірогенні ландшафти – антропогенні комплекси, що сформувались на місці спалених лісів і степів;

• пасквально-дигресійні ландшафти – комплекси, що виникають у місцях надмірного випасу свійських тварин;

• рекреаційно-дигресивні – комплекси, які формуються у місцях надмірного рекреаційного навантаження;

• техногенні ландшафти – група антропогенних ландшафтів, в яких за допомогою техніки докорінно перебудовуються всі компоненти ландшафту, включаючи і літогенну основу (кар’єри з відвалами, водосховища).

За змістом антропогенні ландшафти поділяються на класи (функціональні типи). Виділення класів (типів) проводиться за напрямком господарської діяльності людини і видами природокористування:

• сільськогосподарські (польові, садові, лучно-пасовищні);

• лісогосподарські (умовно-натуральні, лісокультурні);

• водогосподарські (водосховища, ставки, канали, гідроспоруди);

• селитебні (міські, сільські);

• промислові (власне промислові, кар’єрно-відвальні);

• рекреаційні;

• транспортні (автошляхи, залізниці).

Ландшафт селитебний – антропогенний ландшафт, який охоплює території населених пунктів (міста, села).

Ландшафт техногенний – комплекс у якому докорінно змінені всі компоненти і, відповідно, сформувалась нова ландшафтна структура. До техногенних ландшафтів відносяться міста, промислові майданчики, ділянки транспортних комунікацій, гірничопромислові території.

Антропогенні зміни в природних територіальних системах – це зміни у їх структурі, функціонуванні і динаміці, пов’язані безпосередньо або опосередковано з дією антропогенного фактора. Наслідками цих змін є два чітко виражені процеси: 1) контролюючий вплив людини; 2) намагання природної територіальної системи повернути ситуацію до попереднього зрівноваженого (квазістаціонарного) стану з оточуючим природним середовищем.

Основною діагностичною ознакою антропогенних модифікацій ПТК є ступінь зміненості вертикальної структури. Вертикальна будова геокомплексу в поєднанні з іншими характеристиками чітко вказує на ту чи іншу антропогенну модифікацію (цикл, фазу або стадію).

Оскільки вихідним станом антропогенного циклу є корінний стан ПТК, цикли модифікацій доцільно називати відповідно до корінних типів рослинності.

Антропогенні фази визначаються на основі польових досліджень порівнянням сучасної вертикальної будови геокомплексу з будовою корінних ПТК.

Антропогенні фази відрізняються між собою не .тільки морфологічними особливостями, а й сукупністю характеристик генетичних горизонтів: видовим складом рослинності, морфологічними і хімічними властивостями грунтових горизонтів, потужністю і складністю будови генетичних горизонтів та ін.

Корінна (лісова, лісостепова, степова) фаза характеризує спонтанне функціонування фацій за відсутності виражених у вертикальній структурі антропогенних змін /. Фітоценоз відрізняється видовою різноманітністю і багатоярусністю. Наявні деревний, чагарниковий, чагарничковий і трав’яний яруси. Грунтовий профіль складається з горизонтів: лісова підстилка (Не – 0-3 см); гумусовий горизонт (3-14 см); гумусовий перехідний горизонт (HP – 14-28 см); материнська порода (Р – 28 см і нижче).

Вторинно-лісова (степова) фаза. В результаті суцільної вирубки корінний фітоценоз замінений похідним. Зменшилась кількість ярусів (горизонтів), потужність підстилки, гумусового і гумусового перехідного горизонтів.

Післялісова лучна антропогенна фаза встановлюється при антропогенно обумовленій зміні лісової рослинності лучною. В умовах сінокосіння або помірного випасу трав"яні фітоценози характеризуються ще відносно високою видовою різноманітністю при пануванні різнотрав’я і злаків. Відбуваються суттєві зміни і у грунті, на місці підстилки виникає дернина.

Деградаційна фаза. Розорювання післялісових лук або степової рослинності призводить до утворення одновидового рослинного угруповання сільськогосподарських культур. Верхні горизонти грунту внаслідок оранки переміщаються, дернина вже не утворюється, вміст гумусу зменшується. Збалансованість взаємозв’язків компонентів фації різко послаблюється, вона стає нестійкою і вразливою до процесів деградації (водна і вітрова ерозія та ін.).