27. Теоретичне завдання. Державне регулювання рівня та якості життя населення.

Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тоб­то явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з за­безпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб та інтересів.

Соціальна політика держави виступає елементом життєзда­тності суспільства, його стабілізації та розвитку, а також консо­лідації, вона включає:

■ регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

■ вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

" розподіл і перерозподіл доходів населення;

■ формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

■ створення системи соціального захисту населення;

■ забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, жит­лово-комунального господарства);

■ захист навколишнього середовища тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, при­йняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

• соціальні трансферти у вигляді різного виду соціальних субсидій;

• впровадження ефективної прогресивної системи оподатку­вання індивідуальних грошових доходів населення;

• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

• створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

• встановлення соціальних і екологічних нормативів і станда­ртів; контроль за їх дотриманням;

• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та ін.);

• державний вплив на ціни та ціноутворення;

• обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

• пенсійне забезпечення;

• розвиток державного сектору економіки та виробництво су­спільних товарів і послуг;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• організація оплачуваних громадських робіт;

• соціальне партнерство.

Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показни­ками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рі­вня життя в різних країнах експерти використовують індекс люд­ського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.

Індекс людського розвитку має такі складові:

• тривалість життя населення;

• рівень освіти;

• обсяг ВВП на душу населення.

Задані граничні значення для кожного показника:

1. тривалість життя — 25-85 років;

2. рівень освіти — 0—100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років «середній громадянин»);

3. валовий внутрішній продукт (ВВП) — від 200 до 4000 дол. США.

Низьким вважається ІЛР, менший за 0,5, високим — 0,9—1.

Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень насе­лення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість то­варів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна вели­чина складає 100 %.

Рівень життя населення — ступінь задоволення матеріаль­них, духовних та соціальних потреб людей.

Індекс якості життя характеризує:

• рівень освіти;

• медичного обслуговування;

• тривалість життя;

• ступінь зайнятості населення;

• його платоспроможність;

• доступ до політичного життя тощо.

Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тисячу населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (в децибелах), швидкість руху в години пік та ін.

Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя — індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього спожи­вача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум. В Україні в нормативно-законодавчих актах використовується поняття «межа малозабезпеченості».

Межа малозабезпеченості — величина сукупного доходу па душу населення, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановле­ному законодавством.

Соціальний захист населення та реалізація конституційних га­рантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ре­сурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров'я, осві­та, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.