28. Теоретичне завдання. Методологія державного регулювання соціального страхування.

Соціальне страхування є складовим елементом соціальної сфери суспільства. Соціальна сфера є специфічною галуззю людської дія­льності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організацій­них форм), предметом якої є громадяни країни з їх потребами. Со­ціальна сфера, крім соціального страхування, охоплює також охо­рону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчу­вання, житлово-комунальне господарство, пасажирський транс­порт, забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборон­ного та правоохоронного характеру).

Методи державного регулювання соціального страхування:

1) за формами впливу - прямі, непрямі (опосередковані);

2) за засобами впливу - правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонуван­ня суб'єктів соціального страхування. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правово­го характеру, що регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування та економічних інструментів прямого впливу. Основ­ними інструментами прямого державного регулювання соціально­го страхування є нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Методи непрямого державного регулювання соціального стра­хування - це методи, що регламентують поведінку суб'єктів соці­ального страхування не прямо, а опосередковано, через створен­ня певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у по­трібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконання.

Правове регулювання соціального страхування - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридич­них норм (правил) поведінки суб'єктів права у сфері соціального страхування. Необхідний у цьому разі примус забезпечується роз­витком громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання соціального страхування є:

1) відносини між державою (державними органами) і суб'єкта­ми соціального страхування;

2. відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу у сфері соціального страхування;

3. відносини між суб'єктами соціального страхування.

Основними формами правового регулювання соціального страху­вання в Україні є:

1) Конституція та закони України;

2) укази та розпорядження Президента України;

3) постанови та інші акти Верховної Ради України,

4) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, ві­домств);

5) нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи державного регулювання соціально­го страхування - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів соціального страхування.

Ознаки зазначених ме­тодів:

1) прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через установлення їх обов'язків, норм поведін­ки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

2) безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, ва­ріанта поведінки;

обов'язковість виконання наказів, розпоряджень;

3) відповіда­льність суб'єктів соціального страхування за ухиляння від виконання наказів.

В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміні­стративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли економічні засоби державного регулю­вання соціального страхування виявляються недостатніми або діють надто повільно.

Основними інструментами адміністратив­ного регулювання є ліцензії, санкції, норми, стандарти.

Застосування економічних методів державного регулювання соціального страхування дає змогу створювати економічні умо­ви, що спонукають суб'єктів соціального страхування діяти у не­обхідному для суспільства напрямку, вирішувати ті чи інші за­вдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами.

Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єк­там соціального страхування зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Аналіз практики і тенденцій розвитку систем соціального стра­хування в розвинутих країнах, а також принципових положень, закладених у конвенціях і рекомендаціях МОП, свідчить про те, що найважливішими методологічними підходами, на базі яких доцільно здійснювати державне регулювання у сфері соціального страхування, можуть бути такі принципові положення.

По-перше, підвищення рівня соціального захисту працюю­чих можливе при узгоджених діях урядових, підприємницьких і профспілкових структур, усіх членів суспільства. Потрібним є досягнення соціальної згоди у суспільстві за допомогою вдоско­налення механізмів соціального страхування та забезпечення. Кожен член суспільства повинен свідомо брати участь у наданні допомоги своїм співгромадянам, що потребують підтримки, бу­дучи впевненим, що своєчасно йому буде надана допомога. Соці­альний консенсус вимагає зміцнювати і підсилювати за допомо­гою законодавчих і нормативних актів співпрацю уряду, підпри­ємців, профспілок на базі механізмів соціального партнерства (трипартизму).

По-друге, вдосконалення таких механізмів соціального захис­ту, якими є системи соціального страхування і соціальної допомо­ги, можливе за умови гармонізації відносин основних суб'єктів: трудящих (їх родин), роботодавців і держави. Виконання обов'яз­ків у рамках такої відповідальності означає, що на перехідних ета­пах необхідним є певний перерозподіл ресурсів на підтримку захо­дів для збереження прийнятного і доступного рівня життя.

Зміна пропорцій цього перерозподілу стосується всіх суб'єктів та їх ресурсів:

1) ресурсів, що належать самому працюючому (заохочення цільових заощаджень як доповнення до пенсійного забезпечення, нагромадження коштів на випадок хвороби);

2) ресурсів, що нале­жать родині (підвищення цільової орієнтації нагромаджень);

3) ре­сурсів, що належать роботодавцям (стимулювання збалансованості коштів, спрямованих на заробітну плату, і коштів, спрямованих на обов'язкові та добровільні види соціального страхування);

4) ресурсів, що належать державі (удосконалення механізмів бю­джетного забезпечення соціальної допомоги, а також соціального страхування державних службовців).

Масштаби перерозподілу коштів залежать від наявності ресур­сів і цілей, поставлених перед собою кожною із зацікавлених сто­рін, але перерозподіл повинен в обов'язковому порядку передба­чати забезпечення базового прожиткового мінімуму з такими роз­мірами виплат (страхових заощаджень), що дозволяють гідно пе­реборювати труднощі. У цьому зв'язку однією з основних цілей державного регулювання в галузі соціального захисту є побудова механізмів збалансування інтересів усіх суб'єктів щодо гармоні­зації загальної відповідальності, що ґрунтується на загальнона­ціональній, колективній і особистій відповідальності.

По-третє, вдосконалення механізмів соціального захисту мож­ливо за органічного поєднання систем соціального страхування та соціальної допомоги.

Основу такої моделі державного регулювання соціального стра­хування, що повністю відповідає ринковій економіці, складають такі напрямки діяльності держави:

1) визначення ролі, прав і обов'язків основних суб'єктів страху­вання - працівників, роботодавців, страхових організацій і держави;

2) обґрунтування основних видів соціального страхування як самостійних автономних систем соціального захисту;

3) науково обґрунтоване визначення мінімальних норм соціального захисту у випадку втрати працездатності осіб, що підлягають обов'язковому страхуванню, порядку призначення до­помоги, надання всіх видів соціальних послуг;

4) визначення основних джерел фінансових надходжень у фон­ди страхування, обґрунтування соціально справедливої моделі розподілу фінансового «тягаря» між роботодавцями, застра­хованими і державою, досягнення на цій основі соціального консенсусу щодо внесків усіх зацікавлених сторін;

5) визначення складу і структури органів страхування, їх функ­цій, прав і повноважень, відповідальності, умов і суб'єктів правонаступництва, гарантів фінансово-правової стабільності та надійності соціального захисту.

29. Теоретичне завдання. Роль соціальних стандартів та нормативів у державному регулюванні соціального страхування.

Цілі встановлення державних соціальних стандартів і нормати­вів:

1. Визначення механізму реалізації соціальних прав та держа­вних соціальних гарантій громадян, визначених Конститу­цією України.

2. Визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації.

3. Визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, соціальних фондів та соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначають розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги. Дер­жавні соціальні стандарти обов'язково враховують при розроб­ленні програм економічного та соціального розвитку.

Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів:

1. Забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного.

2. Законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів.

3. Диференційований за соціально-демографічними ознаками підхід до визначення нормативів.

4. Наукова обґрунтованість норм споживання та забезпечення.

5. Соціальне партнерство.

6. Гласність та громадський контроль при їх визначенні та за­стосуванні.

7. Урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нор­мативи поділяють на:

1. Нормативи споживання - розміри споживання в натуральному вираженні за певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного спо­живання та деяких видів послуг.

2. Нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговуван­ня та житлово-комунальних послуг.

3. Нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормати­ви поділяють на:

1. Нормативи раціонального споживання - рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб.

2. Нормативи мінімального споживання - соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих то­варів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб.

3. Статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на ос­нові показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографіч­них груп.

Державні соціальні стандарти та нормативи формуються, вста­новлюються та затверджуються у порядку, що визначається Ка­бінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, установлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів насе­лення житлово-комунального, побутового, соціально-культурно­го обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Виключно законами України визначаються:

• мінімальний розмір заробітної плати;

• мінімальний розмір пенсії за віком;

• неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

• величина порогу індексації грошових доходів громадян;

• пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення дер­жавних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є:

1. Щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів.

2. Ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів.

3. Поточне коригування вартісних величин державних соціаль­них нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій. Відомості про розміри держав держав­них соціальних стандартів і нормативів, а також щодо результа­тів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіцій­них виданнях. Контроль за дотриманням законодавства про дер­жавні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні га­рантії здійснюється органами державної влади та органами міс­цевого самоврядування із залученням громадських організацій та незалежних експертів на засадах гласності.

30. Теоретичне завдання. Соціальне партнерство як складова державного регулювання соціального страхування.

Однією зі складових державного регулювання соціального страху­вання є соціальне партнерство - особлива система відносин, що ви­никають між найманими робітниками та роботодавцями за посере­дницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів.

Систему со­ціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегу­люванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони:

• організації, що представляють інтереси найманих працівни­ків;

• об'єднання роботодавців;

• держава.

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виник­ла одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробниц­тва, коли власники на засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як суб'єкти трудових відносин. Оскільки їх інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало пи­тання про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник стихійно і обмежува­вся боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні в робітни­ків було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу, котрих активно підтримувала держава, передусім у визначенні оплати робітникам і закріпленні у законодавчо-примусовому по­рядку певної тривалості робочого дня.

Створення Міжнародної організації праці (МОП) та її ціле­спрямовані зусилля зі сприяння впровадженню в практику регу­лювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десят­ків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу бага­тьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Наслідки першої світової війни призвели до пошуку в про­мислово розвинутих країнах шляхів забезпечення нових форм соціального захисту населення, що відобразилося у заснуванні МОП у 1919 році в рамках Версальського договору. Підвищення рівня захисту працівників від соціальних ризиків стало одним . із головних напрямків роботи МОП. Уже перші розроблені і прий­няті МОП конвенції стосуються основних питань соціального за хисту. Починаючи з 30-х років XX ст., МОП приймає ряд конвен­цій, що визначають основні моменти соціального страхування для окремих груп працюючих.

Значний крок у напрямку більш широ­кого і всеохоплюючого соціального захисту було здійснено у 1944 р., коли МОП прийняла два документи, що орієнтувалися на нову доктрину: Рекомендацію № 67 «Про забезпечення дохо­ду» (1944) і Рекомендацію № 69 «Про медичне обслуговування (1944). Дані рекомендації націлюють держави на надання соціа­льних гарантій всьому населенню за всіх непередбачуваних об­ставин, що загрожують здоров'ю людей та їх матеріальному бла­гополуччю. Основою принципу всеохоплюючого захисту є акцент на такому параметрі, як мінімальні доходи, що забезпечують за­хист від бідності.

Виділяють такі етапи в нормотворчій діяльності МОП:

• закінчення першої світової війни і створення МОП у 1919 році;

• Велика депресія 1929-1932 рр., прийняття законів про страхування від безробіття в Європі і страхового законодавства в країнах Північної Америки;

• закінчення другої світової війни, розроблення МОП універса­льних систем соціального захисту і соціального страхування.

Соціальне партнерство - це ідеологія співробітництва най­маних працівників із власниками капіталу, коли перші не пося­гають на основи існуючого ладу, а намагаються шляхом реформ і переговорів поліпшити своє становище. Ідеологія соціального партнерства полягає в тому, що соціальні конфлікти між сторо­нами вирішуються не через протистояння різнохарактерних со­ціальних груп, а встановленням соціальної згоди, не через «кон­фліктне протистояння», а через «конфліктне співробітництво».

Метод вирішення соціальних конфліктів у межах соціального пар­тнерства - компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найма­них працівників, а не протистояння і ліквідація приватної влас­ності на засоби виробництва.

Соціальне партнерство передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок. У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою будь-якій класовій диктатурі та захищає інтереси всіх зацікавлених сторін.

Система соціального партнерства може ефективно функціону­вати тільки за певних умов:

1) коли економіка розвивається, а держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення;

2) коли розвиненими є парламентські форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп;

3) коли організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капі­талу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом пе­реговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових від­носин є невід'ємною характеристикою системи соціального парт­нерства.

Практика соціального партнерства у справі захисту законних інтересів робітників, урегулювання так званих соціально-трудо­вих відносин була запроваджена в Україні Законом України «Про колективні договори та угоди» від 01.07.1993 р.

У законі про колективні договори та угоди існує суттєва кон­цептуальна прогалина, що стала очевидною ще у 1993 році, коли вийшов Указ президента про створення Національної ради соціа­льного партнерства.

За Указом національна рада повинна стати постійно діючим органом, який формується з представників трьох сторін соціального партнерства: Уряду, організацій роботодавців та профспілок. Ці три сторони й повинні вести між собою перего­вори та укладати угоди всіх рівнів.

Генеральна угода укладається за участю КМУ, галузеві — за участю відповідного міністерства, регіональні - за участю місцевих органів державного управління (облдержадміністрації). Однак у законі на відміну від президент­ського указу про КМУ та міністерства не згадується.

Однак потреба в урядовій стороні при здійсненні соціального пар­тнерства більш ніж очевидна, особливо в умовах традиційної україн­ської політичної нестабільності та владної безвідповідальності. Для того щоб роботодавці могли виконувати свої зобов'язання щодо за­безпечення належних умов праці та соціальних гарантій робітни­кам, що, як правило, є затратною справою, влада повинна гаранту­вати належні економічні умови для підприємств.

Наприклад, надмі­рний податковий тягар не дає можливості роботодавцю збільшувати фонд оплати праці чи підвищувати заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму. Без урядових гарантій щодо оптимального рівня оподаткування власники потрапляють у ситуацію нездоланної сили (форс-мажор), а тому не можуть і не повинні виконувати зобов'язання за колективними угодами.

Іншим суттєвим недоліком законодавства про соціальне парт­нерство, що логічно випливав із попереднього, стала відсутність гарантій виконання колективних угод з боку владних структур, а також визначення належної відповідальності влади за таке неви­конання. Оскільки законом передбачалась адміністративна та ди­сциплінарна відповідальність для роботодавців та профспілок, безвідповідальність виконавчої влади ставить під сумнів рівність сторін соціального партнерства.

Таким чином, можна зазначити, що існуюче законодавство з питань соціального партнерства по­требує суттєвого доопрацювання та вдосконалення.