47. Посилення соціального і національного гніту в Україні в умовах миколаївської реакції.

Часи царювання наслідника Олександра — Миколи І (1825-1856) так і залишилися під знаком безоглядного здавлення змови «декабристів». «Православя, самодержавя й народність», оце три слова, що окреслювали тогочасний стан російської імперії. Церкву й духовенство підчинено тоді остаточно царатові та його інтересам, владу зосереджено в руках всесильної, царської бюрократії, а одно й друге заковано в кайдани безоглядної й загальної русифікації. З особливою жорстокістю дала себе відчути ця «триєдина» система Миколаївської реакції на Україні. Примара українського сепаратизму тримала царат у безупинному настороженні, вітрючи «зраду» навіть там, де «хитрі малороси» прикидалися чи й на справді пробували стати ряними, московськими патріотами. Популярність лівобережнього генерал-губернатора Рєпніна, що зважився виступити з проєктом облегчення долі селянських мас, спричинила йому негайну димісію, а розконспірування Кирило-Методіївського Брацтва поставило на ноги всю царську поліцію й бюрократію. Зпоза одного й другого побачила залякана Москва примару відновлення українського гетьманства й взагалі сепаратизму. Тому то в 1831 р. скасовано на Лівоберіжжю останні залишки міської самоуправи, а 1841 р. зліквідовано в лівобережньому судівництві вдомашнений тут Литовський Статут. Рівночасно підрізано силу українського міщанства в Києві, виселюючи українських купців на передмістя, а центр міста заселюючи московськими купцями-зайдами. Для приборкання повстанчих затій серед правоберіжньої шляхти, київський генерал-губернатор Бібіков подбав про те, щоби протягом 1840-45 рр. скреслити з дворянських списків біля 64.000 правобережних шляхтичів. Рівночасно, для приєднання собі селян, царський уряд запровадив у 1847 р. т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормовано кріпацькі повинности й забезпечено особисту свободу селян. Та, користи з цих «правил» було небагато, бо їх силу ослаблено, але царська бюрократія так уже походила коло справи, щоб селянам здавалося, ніби уряд дбає про селян, а тільки «пани не дають». Насправді, ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в той час.

Встановлене в Україні загальноросійське губернське управління завдавало великої шкоди згуртуванню української нації, нівелювало українські губернії з російськими, посилювало шовіністичний поліцейський режим, створювало умови для поглинання української національної специфіки загальноросійськими порядками, покликаними викорінити виховану віками в українському народі козацьку вільнодумність.

Необхідно відзначити, що багато в чому російський царизм зумів досягти успіхів. Широкі народні маси після їхнього покріпачення були пограбовані й пригнічені не тільки соціально, а й духовно та морально. Проте зовсім знищити прогресивні національно-визвольні ідеї, українство як ідеологію царизму не вдалося. Незабаром після повстання декабристів в Україні з'являються нові прояви антисамодержавної і антиросійської боротьби.

Одним із центрів таємної політичної діяльності став Харківський університет. У ньому в 1826 р. склався вільнодумний гурток на чолі зі студентом-дворянином В. Сошальським і сином київського купця П. Балабухою. У ньому поширювалися визвольні та гуманістичні погляди, ідеї популярного тоді утопічного соціалізму. Гурток охопив близько 20 студентів, офіцерів, службовців. У ньому набрала сили пропаганда творів декабристів. На початку 1827 р. ще малодіяльна тоді група була викрита властями, а її учасники покарані.

У 1827 р. розгорнула діяльність група викладачів і студентів Ніжинського ліцею, очолених професором К. Шапалинським. Члени групи, що слідчі органи гучно називали «партією», поширювали визвольні ідеї, співали на зборах «Марсельєзу» і власні пісні, в яких містився заклик до знищення «гнилих уз самовладдя». У 1830 р. група теж була викрита, а учасники потрапили на заслання та під нагляд поліції.

Оригінальним бунтарем проти кріпосного рабства був виходець із кріпацької родини села Антополя (Калинівський район Вінницької області) Семен Олійничук (1798-1852). Схований батьками від поміщика, талановитий хлопець під чужим прізвищем закінчив Вінницьку гімназію і працював певний час вчителем. Лише у 1845 р. він звільнився від ненависного кріпацтва. Багато подорожуючи по Україні, щирий захисник пригноблених допомагав селянам писати скарги царю на своїх панів. Одночасно С. Олійничук написав чималий твір: «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської та Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття».

He зважаючи на царистські ілюзії та релігійні погляди, Олійничук піддав сміливій критиці кріпосницькі порядки, за яких «дворянин міг продавати і навіть часто буває на собаку або худобу поміняти» кріпака. З особливою гіркотою автор характеризує кріпосників - вихідців із козацької старшини, які тяжко пригноблювали і знущались над «одноутробними своїми братами». Заарештований за свої погляди і перевезений, за наказом царя, до Шліссельбурзької фортеці, він у 1852 р. помер.

Нової сили й яскравого національного забарвлення набрав суспіль-но-політичний рух в Україні з появою в ньому справді могутньої історичної постаті, вихідця з низів пригнобленого народу, геніального поета і мислителя, палкого українського патріота Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).