83. Хрущовська "відлига" та Україна

1. Процес реабілітації. 2. Економічні реформи. 3. "Відлига " у сфері культури. 4. Наслідки діяльності Хрущова для України. 5. Усунення Хрущова від влади. Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА. За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села. Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді. Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів. Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно. Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей. Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські. Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна. "Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький". Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін. Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво. Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.). Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства. Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

85. Жовтневий переворот 1964 р. у Москві та його вплив на Україну. Централізація влади в руках союзних міністерств і відомств.

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму, наукової обґрунтованості та стабільності. Необхідною передумовою цього вважалася об'єктивна оцінка дійсного стану речей.

Негайно після жовтневого пленуму вище радянське керівництво, залучивши кваліфікованих учених-економістів, проаналізувало становище в народному господарстві СРСР. Висновки виявилися настільки невтішними, що їх навіть не наважилися опублікувати. Семирічний план було зірвано. Постійно знижувався приріст промислової продукції. Структура виробництва виявилася найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинутих країн. Виробничі фонди використовувалися неефективно. Верстатний парк в СРСР, наприклад, дорівнював по кількості американському, але використовувався лише наполовину. На виробництві тракторів було зайнято робітників менше, ніж, скажімо, на їх ремонті. Знизився життєвий рівень більшості населення СРСР. Перед мільйонами людей, а з них — кілька мільйонів в Україні, в останні роки семирічки постала житлова проблема.

Колгоспи перебували в скрутному становищі. Мільярди карбованців за допомогою «ножиць цін» перекачувалися в промисловість, головним чином, у важку і особливо — оборонну.

Ніякої необхідності в нарощуванні важкої промисловості не було, бо, наприклад, в СРСР вироблялося коксу більше, ніж у США, а затрати його на виплавку однієї тонни сталі в Америці були втричі меншими.

Було очевидно: з такою економікою досягнути намічених програмою КПРС показників неможливо, ілюзорними виявилися і всі інші обіцянки партії та держави, їхній авторитет, вплив у суспільстві опинилися під величезною загрозою.

Ситуація вимагала негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ.

Великі надії нове партійно-державне керівництво покладало на рішення березневого та вересневого пленумів ЦК КПРС, що відбулися у 1965 р. Березневий пленум обговорив питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР» і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Державою визначалися тверді плани її закупівель на кілька років, підвищувалися закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах, впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію.

Стосовно України цінова політика мала дискримінаційний характер, бо заготівельні ціни тут були значно нижчими, ніж у республіках Прибалтики, в РРФСР, Білорусії та ін.

Передбачалися заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, котрі мали сприяти ліквідації відставання аграрного виробництва, створенню у країні достатку продовольства і сировини для промисловості у рамках колгоспно-радгоспної системи у її дещо оновленому вигляді. У квітні 1965 р. пленум ЦК КП України схвалив заходи по забезпеченню виконання рішень березневого пленуму ЦК КПРС.

У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

Вплив рішень цього пленуму на подальший розвиток народного господарства суперечливий. З одного боку, передбачалося підвищення наукового рівня планування економіки, розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах, заходів по створенню ефективної системи стимулювання. Значно скорочувалося число диктованих зверху показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити не валові показники, як було раніше, а обсяг її реалізації. Створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери. Загалом ці заходи, за умови послідовного впровадження їх у практику, участі у процесі широких трудящих мас, могли дати певний економічний і соціальний ефект. На практиці ж вони здійснювались людьми незацікавленими, уподобанням яких більше відповідала сталінська тоталітарна модель. Реформою, наприклад, передбачалось розширення самостійності підприємств і скорочення чисельності затверджуваних показників, фактично ж їх кількість зросла, а самостійність, навпаки, ще більше обмежувалась. Реформою передбачалось скоротити практику внесення змін до затверджених планів. Насправді ж кількість змін планових показників значно зросла. Річні завдання часто зменшувались з метою їх виконання. Було знайдено навіть спеціальну формулу — «п'ятирічка виконана за сумою річних планів». Так «облагороджувалось» невиконання п'ятирічних планових завдань.

З іншого боку, «з метою покращення управління промисловістю» пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам за галузевим принципом. Це означало, що уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик. Після реорганізації абсолютну більшість підприємств України знову було підпорядковано Москві. По суті вони стали власністю центральних міністерств і відомств.

Таким чином, ліквідація раднаргоспів зміцнювала імперську природу Радянського Союзу, посилювала монополістичні тенденції, що й без того завжди були сильними в цілком одержавленій промисловості, а в умовах науково-технічної революції стали додатковим чинником її деградації.

Одночасно зі спробами вдосконалення планово-адміністративної системи були поодинокі пропозиції стосовно необхідності переведення радянської економіки на ринкові засади. В 1966 р. опубліковано брошуру російського економіста Г. Лисичкіна з красномовною назвою «План і ринок».

Ринкові ідеї активно підтримав відомий український вчений, один із засновників кібернетичної науки, академік В. Глушков. Він обґрунтував основні положення математичної моделі переходу до ринку. Проте його пропозиції не знайшли підтримки у вищих ешелонах влади.

До специфіки реформи слід віднести і те, що її економічні елементи не доповнювалися політичними перетвореннями, демократизацією суспільного життя, ліквідацією всевладдя центральних відомств. Навпаки — з'явилася чітка тенденція до посилення адміністративно-командних методів управління, страх перед новаціями і, нарешті, просто вперте небажання помічати реальний стан справ.

Прихід до влади в Москві нового політичного керівництва на чолі з Л. Брежнєвим негативно позначився на динаміці суспільно-політичних процесів. Особливо жорстоко нова влада боролася з «рецидивами націоналізму» і «відособленості». Будь-які спроби розширити права республік у Кремлі сприймались як загроза «великій радянській системі».

Ліквідація раднаргоспів і перехід до галузевого принципу управління промисловістю істотно обмежили повноваження республіки та її керівництва. Це мало влаштовувало першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста та його однодумців, хоча вони зовні демонстрували свою згоду з централізаторською політикою Москви. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК КПУ схвалив рішення про ліквідацію раднаргоспів і оцінив його як таке, що має «винятково важливе політичне і народногосподарське значення». Але П. Шелест неодноразово проявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, зокрема — у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сфері.

Усе це, звичайно, не могло подобатися вищому московському керівництву. Незадоволення П. Шелестом посилювалося. Розв'язка настала у 1972 р. На травневому пленумі ЦК КП України П. Шелеста усунули з поста першого секретаря ЦК КПУ. Формальним приводом було рішення верхів про переведення його на союзну, а значить, начебто «вищу», роботу, заступником Голови Ради Міністрів СРСР. А після пленуму серед республіканського парткерівництва поширюється інформація про справжні причини такого «підвищення»: економічне «місництво» і навіть потурання «націоналізмові».

Частково причину звільнення з посади П. Шелеста пояснювала опублікована на початку 1973 р. в журналі «Комуніст України» редакційна стаття «Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки». В ній було піддано жорсткій критиці книгу П. Шелеста «Україна наша радянська». Зініційована керівництвом, стаття звинувачувала колишнього першого секретаря ЦК КПУ, члена політбюро ЦК КПРС в «ідеологічних помилках», «економічному місництві», ідеалізації історичного минулого та самобутності українського народу. Слідом за цим від керівництва республікою було усунуто значну кількість наближених до Шелеста людей.

На тому ж травневому пленумі першим секретарем ЦК КП України було обрано В. Щербицького, який до того обіймав посаду Голови Ради Міністрів УРСР, а ще раніше був першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Новий «хазяїн» республіки, як і Л. Брежнєв та деякі його найближчі соратники, належав до так званого «дніпропетровського ядра» партійної верхівки СРСР у 70—80-х рр.

Добираючи кадри, В. Щербицький керувався найнадійнішим у партійних колах критерієм: особистої відданості. Незабаром після обрання його на посаду першого секретаря ЦК КП України міністерські та інші високі пости зайняли більше 20 дніпропетровців. Поступово в Києві склалося так зване «дніпропетровське земляцтво», члени якого чимало робили для взаємної підтримки та просування на високі пости один одного і своїх наближених.

За короткий час В. Щербицький зумів сформувати досить кваліфіковану, віддану йому особисто команду виконавців. Головою Ради Міністрів наступні 15 років був О. Ляшко. Президію Верховної Ради України очолив досвідчений партійний керівник І. Грушецький, якого 1976 р. змінив дніпропетровець О. Ватченко. За ідеологічну роботу в республіці відповідав секретар ЦК з ідеологічних питань, до того працівник партапарату на Львівщині, В. Маланчук. Ці, а також кадрові зміни на рівні республіки та областей допомогли забезпечити Щербицькому стабільність своїх позицій, повне підпорядкування собі всієї партійно-бюрократичної машини.

Особливості і специфіку мислення В. Щербицького зумовлював його суспільно-політичний статус. Вищим орієнтиром для нього були інтереси і настрої союзних верхів, а не народу України. Звичайно, як перший секретар ЦК КП України В. Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України. Проте і йому, і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.

Внаслідок цього компартія України в 70—80-ті рр. не виявляла достатньої ініціативи саме в інтересах народу республіки, її чергові з'їзди відбувалися напередодні з'їздів КПРС і зводилися, по суті справи, до одностайного схвалення і повної підтримки внутрішньої і зовнішньої політики ЦК КПРС і радянського уряду. Рішення з'їздів КПРС керівництвом компартії України схвалювались фактично «авансом» — ще до їх прийняття в Москві.

Така, необмежена ні існуючими реаліями, ні історичним досвідом, по своїй суті ірраціональна віра в «мудрість» верхів не мала належних підстав. Українські дисиденти називали вище керівництво Української РСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру. Тільки так, на їхню думку, можна було пояснити поведінку і позицію українського керівництва.

Таким чином, опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державне керівництво вбачало їх вирішення в поверненні до сталінізму, в зміцненні тоталітарної системи, а не в корінних реформах.