5. Суспільно-політичне життя

На початку 70-х років у політичному курсі партійного керівництва утверджуються консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувались факти репресій, виправдовувались методи колективізації, причини невдач у роки війни 1941-1945 рр. перекручувались. Головну роль в реабілітації сталінщини, насадженні догматизму у галузі суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов.

Характерною тенденцією в оновленні складу Політбюро та ЦК стало його поповнення представниками національних республік. Особливо помітним було просування представників так званого "дніпропетровського угруповання" (Кириленко, Черненко, Щербицький, Щолоков), які свого часу працювали разом з Л. Брежнєвим та активно підтримували його.

Водночас із середини 70-х років зростає вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура — їхнім захисником.

Важливою ознакою політичного життя 70-х років було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи Генерального секретаря. Однією з рис політичного життя вищого партійного керівництва 70-х років було утвердження принципу формування вищих партійних та державних органів від різних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових, партійного апарату та нового апарату, міністерств та відомств. Таке явище видні політологи схарактеризували як "інституціальний моралізм", коли вищі партійні органи представляли владні інститути, громадські організації й навіть інтереси окремих республік.

Політичне життя середини 60-х — середини 80-х рр. характеризувалось інтенсивною законотворчою роботою, в ці роки було прийнято десятки нормативних актів, законів, які охоплювали найрізноманітніші сфери життя: сімейне законодавство, закони про права місцевих Рад, про охорону повітряного середовища, про статус депутатів. Увінчала законотворчу діяльність 70-х років прийнята 1977 р. нова радянська конституція —конституція "розвинутого соціалізму", яка, як і більшість законодавчих актів, мала здебільшого декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації. Фактично однією з рис суспільно-політичного життя радянського суспільства став правовий нігілізм у найвищих ешелонах влади і серед значної частини населення.

6. Дисидентський рух

У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції — так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху буди творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.

Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними даними, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення дисидентських ідей в цей час став "самвидав" — машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсомолу (1960 р. у Москві виникає СМОГ — "Наймолодше об'єднання геніїв"). Із середини 60-х років дисидентський рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз.

Другий (1968 — середина 70-х рр.) характеризувався активними формами протесту, з квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання "Хроніки поточних подій. Визначилися свої лідери — А. Сахаров, К. Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи дисидентського руху, зріс його інтелектуальний потенціал. Було організовано видання літературно-публіцистичних творів з критикою радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Гінзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968 р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8 чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов, В. Файнберг, Н. Горбаневська. Вже в жовтні 1968 р. їх було засуджено.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д. Сахарова "Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу" (червень 1968р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібералізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів "У колі першому", "Архіпелаг ГУТАБ", присудження йому Нобелівської премії викликали хвилю обурення радянських засобів масової інформації. Влада організувала цькування письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов'єв, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський, кінорежисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.

Примикали до дисидентського руху й поділяли його ще і національно-визвольні рухи України, Грузії, Вірменії, Прибалтики, хоча вони мали свої специфічні особливості.

Відбувалося відродження релігійної свідомості. Інтерес до релігії набирав різноманітних форм. Відновлюються храми, публікуються книги про російську православну релігійну традицію, у яких висловлюється жаль про руйнацію цієї традиції. Священики Г. Якунін, Д. Дудко критикують офіційну церкву за співробітництво з владою.

У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних заходів. У КДБ створено спеціальне 5 управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч "сумнівних" в ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено статті репресивного характеру, організовано судові процеси над А. Синявським, Ю. Данієлем, А, Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та арешти й ув'язнення, вислано О. Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Новгород) поміщено членів дисидентського руху до психічних клінік ("справа Григоренка", "справа Пліуч", "справа Щаранського"), позбавлено радянського громадянства М. Ростроповича, Ю. Любимова.

Третій етап (середина 70-х — середина 80-х рр.) характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Хельсінських УГОД, правозахисних організацій в союзних республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих) та наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Різними формами протесту проти деформацій радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975— 1985 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до США та Ізраїлю, виступи католицького духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціативою письменника С. Залигіна, — на захист чистоти Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.

Посилення опозиційних рухів у СРСР було реакцією передової частини радянського суспільства на посилення консерватизму брежнєвського керівництва,

Незважаючи на зусилля офіційної пропаганди, кращі представники радянської культури своєю творчістю об'єктивно сприяли критичному осмисленню дійсності. Всенародну любов здобули офіційно невизнані пісні В. Висоцького А. Галича, Б. Окуджави, по-сучасному виглядали п'єси О. Н. Островського й А. П. Чехова, протистояла ідеології неосталінізму проза Ф. Абрамова, В. Астаф'єва, Б. Можаєва, фільми В. Шукшина, твори Ч. Айтматова, В Бикова, Н. Думбадзе. У листопаді 1970 р. з ініціативи В. Челідзе, А. Твердохлібова, А. Сахарова було створено Комітет прав людини в СРСР, діяльність якого набула широкої популярності.