8. Періодизація розвитку географічної науки.

Наука виникає і розвивається унаслідок потреб суспільства у достовір­ній інформації. Отже, суспільні потреби є головним рушієм її розвитку. Це стосується і географії, а також її важливої вітки - суспільного землезнання.

В історії географії в цілому і СГ зокрема виділяється декілька пе­ріодів¹. Єдиної думки щодо періодизації не існує. Відомі схеми І. Магидовича, О. Ісаченка, Ю. Саушкіна, П. Джсймса і Дж. Мартіна, С. Руд­ницького та ін. Наприклад, С. Рудницький (1926) поділяє розвиток гео­графії як науки на два періоди:

• старі часи (до XVIII ст.);

• нові часи (від XVIII ст.).

О. Ісаченко (1971) виділяє сім періодів:

• рабовласницького устрою;

• середньовіччя;

• епохи Великих географічних відкриттів і початку нового часу (XV - остання чверть XVII ст.);

• нового часу (остання чверть XVIII - кінець XIX ст.);

• зародження сучасної географії (кінець XX - початок XX ст.);

• найновішого часу (1918-1945);

• сучасний період (з 1945 p.).

Класичний період започаткований у Стародавній Грсції. Тоді були закладені засади географії як науки, отримали початко­вий розвиток багато географічних наукових ідей, були написані фунда­ментальні праці з географії тогочасного світу (так званої ойкумени), з'явилися оригінальні постаті вчених-гсографів.

Новий період починається після епохи Великих географічних від­криттів, яка, по суті, підготувала корінні зміни у географічній науці. Великі географічні відкриття дали дорогу першій промисловій революції, широкому розвитку поділу праці. Серед національних шкіл слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала до Першої світової війни, а також французької (так званої "географії людини").

Новітній період почався з другої половини XIX ст. Його можна роз­ділити на такі три часових відрізки:

-із середини 70-х років до Першої світової війни;

-міжвоєнний;

-після Другої світової війни і до нашого часу.

9. Київська географічна школа.

Київський центр. у довоєнний період тут творили суспільно-гео- графічну науку акад. Костянтин Воблий, проф. Антін Синявський, по­чинали свою наукову діяльність майбутні професори Олексій Діброва й Опанас Ващенко. Досить складною була історія створеіпія і форму­вання у Києві загальнонаціонального Інституту географії. Відомо, що він був започаткований відкриттям у 1927 р. у Харкові науково-дослід­ного Інституту географії і картографії під керівництвом акад. Степана Рудницького. Однак після арешту С. Рудницького Інститут було лікві­довано, а частина його фондів перевезена до Києва.

Тільки з 1944 р. при Київському університеті був організований Інститут географії (існував до 1952 p.). У системі Академії наук УРСР (тепер Національна академія наук України) у 1964 р. відповідно до По­станови All УРСР в Інституті геологічних наук було створено Сектор географії з відділом економічної географії (його очолював проф. М. Па­ламарчук). У 1967 р. Сектор географії було передано до Ради з вивчення продуктивних сил УРСР. За Постановою Президії АН УРСР від 7 жовтня 1970 р. географічний осередок отримав відносну самостійність (фінан­сово підпорядкований Інституту геофізики АН УРСР), а за Постановою від 27 червня 1980 р. Сектор передано до Морського гідрофізичного інституту. У 1981 р. Сектор перейменовано на Відділення географії, яке з 1983 р. стало підпорядковуватися Інституту геофізики АН УРСР. З 13 листопада 1991 р. Відділення географії існує як самостійний Інсти­тут географії ПАН України.

У Київському центрі розвинені усі галузі СГ: теорія науки (акад. М. Па­ламарчук, проф. М. Пістун, проф. С. Іщук, проф. П. Масляк); досліджен­ня географії природних ресурсів (проф. І. Горленко); географії населеіпія і розселення (проф. Ю. 1 Іитюренко, А. Степаненко, О. Хомра, М. Тимчук); географії сільського, лісового господарства, промисловості, транспорту (проф. В. І Іагірна, С. Генсірук, Я. Олійник, Д. Стеченко, А. Доценко, М. Гри­горович); соціальної географії (проф. Я. Олійник, А. Степаненко); мето­дики, особливо математичних методів досліджень (проф. О. Паламар­чук) та ін.