Тези лекції

1. У сучасних умовах кримінально-правова політика виробляється як результат компромісу позицій (нерідко - діаметрально протилежних) усіх гілок влади, політичних партій, інших об'єднань громадян, науковців тощо щодо прийняття певних кримінальних законів, а також підзаконних актів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю. Кримінальне законодавство взаємопов'язане з політикою держави і суспільних об'єднань у сфері боротьби зі злочинністю (кримінальною або її ще називають антикримінальною, антикриміногенною політикою). Важливим завданням кримінальної політики є виховання громадян України в дусі бездоганного виконання своїх обов'язків перед суспільством і державою. Однак варто мати на увазі, що можливості кримінальної політики в боротьбі зі злочинністю не є безмежними. Справа в тому, що кримінальна відповідальність, покарання самі по собі не усувають причин злочинності. Тому в боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями особлива увага повинна приділятися здійсненню заходів соціально-економічного, правового і культурно-виховного характеру. Кримінальна політика знаходить своє відображення у відповідних законах та інших нормативно-правових актах, концепціях, програмах тощо. У найбільш концентрованому вигляді вона фокусується у кримінальному законі. Запобігання злочинам та іншим правопорушенням - стратегічний напрям кримінальної політики.

Кримінально-правова політика - це вироблена органами держави, партіями та іншими об'єднаннями громадян за участю наукових установ система відповідних правових, економічних і соціально-культурних заходів, які відображають стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, і на основі яких формується, змінюється і доповнюється кримінальне законодавство, визначаються його цілі, завдання, принципи, форми й порядок впливу на осіб, що вчинили злочини.

Загальні принципи притаманні кримінально-правовій політиці: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизму. Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК. Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин. Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання. Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки злочинця, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань. Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, й те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця. Цей принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння.

2. Кримінально-правова політика в кінцевому рахунку покликана знизити рівень злочинності в державі. На сьогодні утопічною виглядає ідея подолання, виколення злочинності як антисоціального явища. Існування злочинності в суспільстві є так само об’єктивним, як об’єктивним є існування самого суспільства. Діалектична єдність всього у всесвіті дає підстави для проведення паралелі між злочинністю, як хворобою суспільства, й хронічним захворюванням в живому організмі. Навіть у найбільш розвинутому суспільстві буде існувати злочинність: знайдеться чоловік-ревнивець, який з ревнощів позбавить життя дружину; підприємець, що буде приховувати свої доходи від оподаткування; водій-лихач, що перевищуючи швидкість руху спричинить дорожньо-транспортну пригоду із людськими жертвами тощо.

Кримінально-правова політика становить серцевину політики у сфері боротьби зі злочинністю, оскільки визначає основні поняття, межі впливу, основні принципи та напрямки. Насамперед перед кримінально-правовою політикою стоїть комплекс завдань, вирішення яких створює передумови для успішної діяльності всієї системи протидії злочинності.

Завданнями кримінально-правової політики є наступне:

1. визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання;

2. визначення кола суспільно-небезпечних діянь, віднесених до категорії злочинів (криміналізації та декриміналізація);

3. визначення ефективного впливу на злочинця з метою спеціальної та загальної превенції;

4. запобігання окремим видам злочинів та злочинності в цілому з метою забезпечення режиму законності у державі;

5. взаємодія із іншими інституційними елементами та організаціями у сфері протидії злочинності.

Так, скажімо, формами реалізації кримінально-правової політики є: 1) призначення покарання; 2) звільнення від покарання (ст. 74); 3) звільнення від відбування покарання (статті 75, 84). Суд призначає покарання: у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного; відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов'язаний керуватися й іншими положеннями Загальної частини КК, зокрема йому надані широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання відповідно до статей 44 і 74 КК; зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен зважати на цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК, особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що, беручи до уваги бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Таке звільнення особи від покарання можливе при констатації судом того, що вона вже не є суспільно небезпечною, тож до неї недоцільно застосовувати кримінальне покарання. Оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль. Для визнання особи такою, що вже не вважається суспільно небезпечною, необхідно констатувати, що після вчинення злочину вона поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці. Це має спостерігатися протягом порівняно тривалого часу. Тільки в такому разі можна говорити про формування в особи стійких позитивних навичок і установок, які б свідчили про її виправлення та недоцільність відбування покарання. При цьому суд зважає на три обов'язкові обставини: 1) особа вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості; 2) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці; 3) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною. Звільнення від відбування покарання (статті 75, 84 КК). Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до особи, якій призначено як покарання виправні роботи чи службове обмеження для військовослужбовців, обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років (ч. 1 ст. 75). Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104). При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов'язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75), а неповнолітньому - від одного до двох років (ч. З ст. 104). Цей строк обчислюється від дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання - штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки: 1) публічно чи в іншій формі вибачитися перед потерпілим; 2) не виїздити за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти орган кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання; 4) періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворювання, небезпечного для здоров'я інших осіб.

3. Міжнародний досвід при гуманізації кримінального законодавства України. На підставі Закону України “Про внесення змін до Кримінального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р. чинний КК зазнав десятки ключових змін і доповнень, зміст яких полягав у поліпшенні правового статусу суб’єкта злочину, особи винного, обвинуваченого (підсудного), пом’якшенні покарань за певні діяння, уточненні та корегуванні відповідних диспозицій тощо. Аналіз тексту цього Закону дає підстави стверджувати, що чимало нормативних новел базувалися на позитивному іноземному досвіді, в тому числі й американському. Відтак є сенс дослідити наскільки та яким чином український законодавець врахував американський досвід при гуманізації національного кримінального законодавства, що ми визначаємо за мету цієї статті. Оскільки питання гуманізації торкнулися положень як Загальної, так і Особливої частин КК України, то, на наш погляд, логічним було б послідовно (постатейно) прослідкувати ланцюг тих змін і доповнень, які тим чи іншим чином безпосередньо врахували відповідні американські стандарти, стали їм відповідати або корегуватися з ними (в нашому випадку йдеться про врахування: положень американської кримінально-правової доктрини й судової практики, норм Федерального кримінального кодексу та правил (далі – ФККП) США, Керівництв Комісії США з призначення покарань тощо).

Так, у процесі гармонізації національного кримінального законодавства низку норм Загальної частині КК України було узгоджено з прогресивними (ефективними) американськими стандартами, зокрема, щодо: 1) мінімальної кількості учасників злочинної організації (ч. 4 ст. 28), яка була збільшена з трьох до п’яти членів (для порівняння: § 521 гл. 26 розд. 18 Зведення законів (далі – ЗЗ), що є складовою частиною ФККП США, визнає кримінальною вуличною бандою (“gang”) діючу групу, клуб, організацію або асоціацію з п’яти чи більше осіб); 2) звільнення від кримінальної відповідальності у разі дійового каяття (ст. 45) та примирення винного з потерпілим (ст. 46), зокрема відтепер суд може звільнити особу, яка вперше вчинила злочин як невеликої тяжкості, так і необережний злочин середньої тяжкості (у США така ситуація можлива при укладанні “угоди про визнання обвинуваченим своєї вини”, про яку йдеться у правилі 11 Заяви” Федеральних правил кримінального процесу для окружних судів США, що є складовою частиною ФККП США); 3) штрафу (ст. 53), який, з урахуванням майнового стану особи, може призначатися судом з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років (схожа ситуація й у США: штраф можливо сплатити й по частинах – відповідно до графіка, що встановлюється судом, чи до певної дати); 4) обставин, які пом’якшують покарання (ст. 66), зокрема до них віднесено надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину (у США ця обставина може бути також врахована на підставі положень ФККП та Керівництв з призначення покарань); 5) призначення покарання за незакінчений злочин (ст. 68), зокрема відтепер за вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати 1/2 (за замах на злочин – 2/3) максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кодексу (фактично аналогічний порядок призначення покарання за попередню злочинну діяльність й у США); 6) призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання (запроваджено нову норму – ст. 69-1, відповідно до якої за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати 2/3 максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу (у США це можна зробити з урахуванням положень ФККП, Керівництв з призначення покарань та “угоди про визнання обвинуваченим своєї вини”).

В Особливій частині КК України за допомогою гуманізації кримінально-правових норм національний законодавець також вирішив низку важливих нормативних питань, зокрема ним було: 1) зменшено мінімальну або максимальну межу покарань у виді обмеження волі чи позбавлення волі, або те й те, а також розширив межі альтернативних санкцій через збільшення видів пропонованих основних покарань (приміром, альтернативу позбавленню волі склало обмеження волі, а йому, у свою чергу, у багатьох санкціях – штраф, громадські роботи, арешт та ін.) (у США такий підхід дозволяється зробити при призначенні покарання, у тому числі через застосування так званих кримінально-правових “заходів безпеки”); 2) вдосконалено норми про умисне вбивство (зокрема, п. 3 ч. 2 ст. 115 було доповнено вказівкою на умисне вбивство “викраденої людини”) та катування (через ці новели українські норми стали більш узгодженими з американськими стандартами – § 1111 гл. 51 “Вбивство” розд. 18 ЗЗ США, яка, в межах визначення “тяжкого вбивства першого ступеня”, також передбачає вказівку на “викрадену людини” як спеціального потерпілого від цього злочину, та гл. 113А “Катування” розд. 18 ЗЗ США); 3) скасовано ст. 188 “Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання” (дійсно, ця норма створювала колізію при кваліфікації суміжних злочинів проти власності, а кримінальне законодавство США взагалі не згадувало й не згадує про таку специфічну форму викрадення); 4) конкретизовано диспозиції статей про злочини проти власності, у сфері господарської діяльності, військові злочини (що стало більш відповідним положенням ФККП США та Єдиному кодексу військової юстиції, прийнятому 10 серпня 1956 р.) тощо.

Отже, через гуманізацію національного кримінального законодавства було зроблено значний крок в узгодженні та гармонізації українських й американських кримінально-правових стандартів, при чому останні, завдяки схожості низки ключових інститутів, можна в значній мірі співставити й з кримінальним законодавством держав Європейського Союзу. Сподіваємося, що такі кроки з боку нашого законодавця: по-перше, позитивно впливатимуть на ефективність українсько-американського співробітництва у сфері правоохоронної діяльності й кримінального судочинства, зроблять його більш продуктивним та взаємовигідним; по-друге, будуть не останніми (зокрема, використовуючи позитивний американський досвід у перспективі слід було б: розширити перелік обставин, що виключають злочинність діяння; відмовитися від вказівки “вперше” та включати й умисні злочини середньої тяжкості до кола підстав звільнення від кримінальної відповідальності; зменшити максимальний строк позбавлення волі для неповнолітніх, який і досі становить п’ятнадцять років; скасувати інші колізійні норми або декриміналізувати низку злочинів невеликого ступеня тяжкості; значно посилити кримінально-правовий статус потерпілого від злочину, а також свідків; запровадити передові види покарань (приміром, реституцію, вчинення дій щодо повідомлення потерпілих, конфіскацію замінних цінностей тощо), а також заходи безпеки (приміром, дистанційний нагляд, домашній арешт, депортацію, інформування громадськості про злочинців, позбавлення додаткових вигод, пільг і привілеїв для осіб, що вчинили злочини) тощо).

4. Гуманізація кримінального законодавства як пріоритетний напрям кримінально-правової політики. Перш ніж вести мову про цілі та напрями гуманізації кримінального законодавства, треба визначитись у питанні, що саме ми розуміємо під такою гуманізацією. Гуманізм (походить від латинського gитапиs - людяний, людський) - це історично мінлива система суспільних поглядів, якісна ознака суспільства, основою якої є визнання цінності людини як особистості, її природного права, на свободу, вільний розвиток і вияв своїх здібностей, утвердження пріоритету особи, її блага, прав, інтересів в якості критеріїв оцінки суспільства та відносин у ньому. У цьому розумінні право як регулятор суспільних відносин має стати загальною мірою свободи, рівності та справедливості, що реалізуються у правових нормах та практиці їх застосування.

Гуманізація має означати прагнення до максимально повного втілення у КК України принципу гуманізму як засадничого положення кримінального права. Це і повинно стати головною метою гуманізації кримінального законодавства України. Принцип гуманізму сьогодні визначено безпосередньо у КК РФ, РБ, РМ, Польщі, деяких інших європейських держав. Якщо скористатися дефініціями законів інших держав, можна дійти до висновку, що і у КК України так само принцип гуманізму має означати таке: 1) кримінальне законодавство забезпечує охорону людини, зокрема її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки, як найвищої соціальної цінності; 2) особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів; 3) покарання та інші кримінально-правові заходи, що застосовуються до особи, яка вчинила діяння, передбачене цим Кодексом, не можуть мати своїм змістом завдання фізичних страждань або приниження людської гідності.

Якщо третя складова цього принципу має значення переважно для визначення системи покарань та порядку їх відбування, то на перші дві треба звернути увагу саме у контексті питання про гуманізацію кримінального законодавства. Із зазначеного випливають два основних напрями гуманізації: 1) перший напрям створення такої системи кримінального законодавства, яка б дозволяла максимально повно захистити в цій країні людину, її життя та усі її конституційні й інші права. Цей напрям передбачає двоєдине завдання: а) захистити потенційних жертв злочинності - не допустивши існування прогалин у кримінальному законі, які залишили б людину беззахисною перед злочинцями (йдеться про повну криміналізацію діянь, які дійсно є суспільно небезпечними); б) захистити осіб, які неправомірно притягуються до кримінальної відповідальності - не допустивши існування кримінальної відповідальності за діяння, які не повинні визнаватися злочинами (йдеться про надлишкову, необґрунтовану криміналізацію); 2) другий напрям - створення системи покарань та інших кримінально-правових заходів, яка б слугувала у першу чергу меті виправлення винної особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

Щодо першого напряму. Якщо ми проаналізуємо усі групи злочинів, об'єднані у розділи Особливої частини КК, залежно від ступеня тяжкості їх у цілому, то побачимо, що найбільш тяжкими є злочини проти миру безпеки людства та міжнародного правопорядку (розділ XX), злочини проти основ національної безпеки України (розділ І) і військові злочини (розділ XIX). Саме у цих розділах сконцентрована найбільша кількість тяжких і особливо тяжких злочинів (60-80%) і при цьому найменша кількість злочинів невеликої тяжкості (від 0 до 10%). Отже, видно, які саме пріоритети обрала держава для кримінально-правового захисту всупереч проголошеній у ст. З Конституції України декларації про те, що саме людина є найвищою соціальною цінністю. Розділ II (злочини проти життя та здоров'я людини) займає лише п'ятнадцяте місце, розділ III (злочини проти волі людини) — восьме, розділ IV (злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності) — одинадцяте, а розділ V (злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав та свобод людини і громадянина) — останнє, двадцяте місце. Таким чином, пріоритети треба змінювати. Не може вважатися, наприклад, шпигунство більш тяжким злочином, ніж умисне вбивство. Не може вважатися викрадення дитини менш тяжким злочином, ніж втручання у діяльність державного діяча.

З іншого боку, всупереч вимогам та рекомендаціям Ради Європи, Європейського Союзу, всупереч необхідності гармонізації кримінального законодавства європейських держав в Україні до цих пір: а) не передбачено кримінальну відповідальність: - за клонування та інші генетичні маніпуляції, які створюють загрозу генофонду українського народу; - за низку злочинів проти майбутнього (ще не народженого) життя - наприклад, за травмування плоду, продаж сумнівних засобів для самостійного переривання вагітності; - за деякі злочини проти довкілля тощо; б) не визначено належні підстави і умови кримінально-правової реституції - як примусової, так і примусово-добровільної, внаслідок чого потерпілі часто залишаються «при своїх інтересах»; в) належно не визначено велику групу злочинів приватного обвинувачення, внаслідок чого залишаються злочинами з усіма їх правовими наслідками, в які потерпілий втрутитися не має права, наприклад, крадіжка сином чи дочкою майна, що належить батькам, або повторне зґвалтування чоловіком дружини з використанням її безпорадного стану та ін.; г) не визначені умови і порядок здійснення примирення (медіації), крім як у випадку вчинення злочинів невеликої тяжкості у межах інституту звільнення від відповідальності тощо.

Щодо другого напряму. У 2001 р., коли був прийнятий новий КК України, політиками багато говорилось про його гуманність, про те, що це кодекс - гідний демократичної країни. Насправді ж просте порівняння спростовує цю тезу - КК України 2001 р. є більш суворим Кримінальним кодексом, ніж КК України 1961 р.

По-перше, у ньому приблизно на 15% стало більше злочинів — 695 замість 600 (ці цифри отримані шляхом підрахунку кількості диспозицій статей Особливої частини КК, в яких визначаються відповідні діяння), при цьому близько 40 нових злочинів — за рахунок тяжких та особливо тяжких і лише близько 30 — за рахунок злочинів невеликої тяжкості. Процес збільшення кількості злочинів, часто невиправданого збільшення триває посиленими темпами. По-друге, у новому КК відносна частка злочинів, за які може бути призначене покарання на строк понад 5 років позбавлення волі, збільшилась на 1%, а частка злочинів невеликої тяжкості, за які може бути призначене позбавлення волі на строк до 2 років, навпаки, зменшилась на 16%. По-третє, з'явились нові види покарань, за своїм змістом (а саме за каральною спрямованістю) близькі до позбавлення волі - арешт і обмеження волі. По-четверте, як і раніше, усі санкції КК України «взяті зі стелі».

Таким чином, каральна спрямованість кримінально-правових засобів переважає, а законодавець абсолютно байдуже ставиться до того, яким саме строком покарання винний мусить спокутувати свій гріх перед суспільством.

Між тим, практично всі країни Західної та Центральної Європи, а також деякі пострадянські країни вже давно перейшли з системи тільки покарань на "двоколійну" систему, яка складається з покарань і заходів безпеки, а окремі з них запровадили "триколійну систему": "покарання" - "заходи" - "примирення через реституцію". При цьому цілями покарання є тільки кара і запобігання вчиненню злочинів іншими, крім засуджених, особами. Такі ж цілі, як виправлення осіб, вжиття заходів до їхньої соціальної реабілітації і запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь, трансформувались у цілі заходів безпеки. Ясно усвідомлюється, що злочин — це не щось незвичайне і жахливе. Злочин - це типовий соціальний конфлікт, і його треба розв'язувати за допомогою усіх можливих засобів, які існують в арсеналі держави і суспільства, і спільними зусиллями. При цьому слід відмовитися від погляду, який в нас укоренився, про те, що злочин - це порушення лише суспільного інтересу. Насправді злочин порушує як суспільний, так і приватний інтерес. І оскільки справедливе останнє, потерпілий та його представник так само мають право брати участь у визначенні долі злочинця - при вирішенні питання про можливість як звільнення його від кримінальної відповідальності, або від покарання чи від відбування покарання з випробуванням, або принаймні про можливість пом'якшення покарання, а також про можливість застосування до засудженого амністії.

Давно доведено, що не можна побороти злочинність, відправляючи правопорушників один за одним до тюрми або, навпаки, закриваючи на неї очі. У такий спосіб рівень злочинності можна лише збільшити. Перевага "двоколійної" системи правових наслідків протиправного діяння полягає у тому, що вона дозволяє, зокрема, зробити більш гуманною кримінально-правову політику за рахунок застосування заходів безпеки замість покарання або поряд з м'яким покаранням у випадках, коли це можливо.

В Україні ж роль заходів безпеки частково намагаються відігравати додаткові покарання, але наразі вони неможливі без основних, а тому їх роль не стримуюча, як має бути, а так само репресивна. Щоб було зрозуміліше, зазначу, що чинними КК європейських держав до заходів безпеки, які можугь застосовуватися поряд з покаранням або ж замість покарання, відносяться, зокрема: - заборона користуватися певними правами або обмеження певних прав, зокрема права: керувати транспортним засобом; зберігати і носити зброю, на полювання, риболовлю; позбавлення ліцензії на зброю, професійна дискваліфікація; займатися певною професійною діяльністю; здійснювати підприємницьку діяльність; обіймати певну посаду; брати участь у відправленні правосуддя, виконувати функції у державних органах і органах територіального чи професійного самоврядування, виборчого права; - спеціальна конфіскація, а також конфіскація доходів і вилучення вартості фінансових переваг, одержаних в результаті злочину; повна чи часткова конфіскація майна; внесок у фонд осіб, що постраждали від злочинів; - безоплатні роботи; - вислання іноземців; - заборона проживати чи перебувати у певних місцях; обов'язок перебувати у певній місцевості; заборона відвідувати ресторани і місця публічного продажу спиртних напоїв; заборона з'являтися в громадських парках чи садах, поблизу шкіл, у дитячих будинках, психіатричних лікарнях і установах для недоумкуватих, на пляжах тощо; - нагляд за небезпечними особами; - покладення обов'язку залишити будинок дружини (чоловіка), в якому перебуває його колишня жертва, та припинити з нею будь-який зв'язок; - заборона утримання небезпечних собак тощо.

Заходами безпеки, які можуть призначатися лише замість покарання, є примусові заходи медичного характеру і примусові заходи виховного характеру. Крім того, більшість європейських держав розробили систему типових санкцій, залежних від конкретних критеріїв, що визначають тяжкість злочинних діянь, а деякі з них, наприклад Іспанія і Сан-Марино, ці типові санкції закріпили безпосередньо в законі. Законодавці більшості інших держав чітко усвідомлюють, що для боротьби зі злочинністю головне не тільки концентрація зусиль на протидії найбільш небезпечним злочинам, а й створення такої системи, за якої будь-яке найменш небезпечне діяння негайно отримує свою правову оцінку з боку держави.

Іншими словами - у нашій країні Кодекс про адміністративні правопорушення майже не діє. На вулицях вже і малюки матюкаються, з автомобілів викидають сміття прямо у річки, підприємливі тітки на кожному кутку продають малолітнім цигарки, у ліфтах відправляють природні потреби не лише алкоголіки, автомобілі паркують на тролейбусних зупинках і їздять взагалі без правил, будь-де можна придбати і використати риболовні електровудки, собаки, при зустрічі з якими людину починає трусити, гуляють вільно без повідків, - владі до усього цього справи немає. В цій ситуації щоденно виховується неповага до Закону, населення розуміє, що і злочини можна вчинювати безкарно.

На відміну від України, взяти хоч стару Європу - Францію чи Німеччину, або такі країни Азії, як Сінгапур чи Арабські Емірати - скрізь, де суспільство і держава поважають себе, вони виховують повагу до Закону передусім на дрібних правопорушеннях - поліцейських порушеннях чи кримінальних проступках - незалежно від назви. Тоді і до злочинів справа часто не доходить. В Україні до цих пір діє суперечливий Кодекс про адміністративні правопорушення, прийнятий ще у 1984 р. Лише за останні 4 роки до цього Кодексу було внесено 64 зміни, а усього цих змін - вже сотні. Але що з того, що Кодекс заборонив водіям маршруток перевозити пасажирів понад встановлену кількість або ж палити на вулицях? Пасажири продовжують їздити, відчуваючи себе "оселедцями у банці", і навіть міліціонери, які не палять, не роблять зауважень порушникам Закону. Отже, висновок: самі по собі кодекси - чи то Кримінальний, чи то про адмінправопорушення - не треба переоцінювати, їх положення можуть удосконалюватися, у т.ч. гуманізуватися безкінечно. Але якщо влада безвольна і безвідповідальна, то закони живугь своїм життям, а люди - своїм.

план лекційного заняття по темі № 2:

лекційних занять (годин)-2

самостійна робота (годин)-4