2. Перший російський балетмейстер і.І.Вальберх.

Іван Іванович Вальберх – яскравий представник сентименталізму в балеті. Сентименталізм – напрям в мистецтві появився в кінці 18 ст., де головними є відчуття людини.

Іван Вальберх народився в Москві 3 (14) липня 1766 року. Незабаром його сім'я перебралася до Санкт-Петербурга, де батько поступив на службу кравцем в театральні костюмерні майстерні. У той час майбутніх співців і танцівників набирали з дітей театральних службовців. Ось так Ваня Вальберх і став артистом. Одним з його вчителів був відомий балетмейстер і педагог ГаспароАнджоліні, який не лише ставив танці, але і музику для своїх балетів сам писав. Крім того, він прославився в балетних кругах тим, що затіяв галасливу суперечку з Новером і опублікував два листи, в яких звинувачував знаменитого балетмейстера його в порушенні правила трьох єдності поетики класицизму і в недооцінці музичної основи балетного спектаклю. Вальберх закінчив театральну школу в 1786 році і був зарахований в придворну трупу, причому всупереч існуючим правилам не фігурантом, а солістом з окладом 600 рублів. Це виключення для російського випускника тим більше дивно, що оклад випускників зазвичай був в два рази менше.

Коли Вальберх починав кар'єру танцівника, в Санкт-Петербурзі працював відомий французький танцівник і хореограф Шарль Ле Пік. Він був учнем і послідовником Новера, привіз до Росії його балети – «Смерть Геркулеса», «Медея і Язон», «Адель де Понтье», ставив і власні. Танцював він чудово – Вальберху було з кого брати приклад. Він пройшов хорошу школу, володів високою технікою танцю, але більш всього він залучав пантомімні ролі. Прем'єра його першого балету «Щасливе розкаяння» відбулася в 1794 році. Він почав ставити танці в тих, що всіх йшли тоді операх, спілкувався з відомими і талановитими драматургами і композиторами. Нарешті в 1802 році до Санкт-Петербурга приїхав балетмейстер Шарль-Луї Дідло. Після бесід з ним Вальберх вирішив, що потрібно їхати до Парижа – знайомитися з самим передовим в ту пору балетом на місці. Театральне начальство відпустило його – і він зібрався в дорогу. Виявилось, що слава французького балету перебільшена. «Тут не чекай історично правильний балет – легенький сюжет і багато вертенья», – записав Вальберх в своєму щоденнику 14 березня 1802 року. А які сюжети, на думку Вальберха, мають бути в «правильному» балеті? Тут треба пригадати, що в літературі і в драматургії класицизмом поступиться місце новому напряму – сентименталізму, і вся Росія, що читає, проливала сльози над долею «Бідної Лізи» Карамзіна. Вальберх же був людиною освідченою, і те, що у всіх видах мистецтва в центр уваги поставлений не античний герой зі своїми титанічними пристрастями, а простий людина зі своїми відчуттями, він знав вже давно. Залишалося відкрити простій людині дорогу в балет. Що він, повернувшись з Парижа, і зробив.

При цьому Вальберх шукав своїх героїв не лише серед добродійних поселян, як Карамзін. Він виявив цікавість до історії і зробив в балетному мистецтві те, ніж згодом гордилася романтична література: показав звичайну людину, що попала в складні обставини, але що зберігає вірність своїм переконанням, серед справжніх історичних осіб, як в балеті «Генріх IV, або Винагорода чесноти» Цікаво, що його постановки мали по дві назви – одне повідомляло про головного героя і навіть пов'язаний з ним сюжет, інше – прямо виводило мораль, якою належало торжествувати в останньому епізоді останнього акту: «Клара, або Звернення до чесноти», «Рауль Синя Борода, або Небезпека цікавості», «Американська героїня, або Покаране віроломство».

Він привчав глядачів цінувати балет як серйозне і змістовне мистецтво – і цим прокладав дорогу великим історичним балетам свого спершу суперника, потім соратника і друга Дідло. «Балети нині не з одних стрибків складаються, – писав він, – вони мають обдуманий план: виклад, вузол і розв'язку, – правда, положення вигадника, артисти, які він може мати в своєму розпорядженні, їх дарування, подібності музики, декорацій, костюмів багато сприяють успіху балету і невдачі юного».

Вальберх вигадував сценарії своїх спектаклів, узявши за основу що користуються популярністю у столичного читача твору світової літератури. На сюжет шекспірівської трагедії він в 1807 році поставив балет «Ромео і Юлія», в якому сам виконав роль Ромео. Основою балету «Поль і Віргінія» послужив роман французького письменника-сентименталіста Бернардена де Сен-Пьера.

І, нарешті, Вальберх мало не вперше в історії балету взяв за сюжет подію, яка буквальна «тільки що» сталося в Москві. Одноактний балет-пантоміма «Новий Вертер», по-перше, відображав дійсну трагічну подію, по-друге, навіть по своєму оформленню цей балет різко відрізнявся від інших: Вальберх дуже сміливо усучаснив костюм, випустивши на балетну сцену дійових осіб у фраках і модних платтях. У основу сюжету була покладена справжня історія, що схвилювала тоді всю Москву, – любов піхотного офіцера і дівчини із спроможної і знатної сім'ї і їх смерть із-за неможливості з'єднатися. І хоча в цьому балеті, як, втім, і в інших балетах Вальберха, пантоміма переважала над танцем, незвичність, новизна цього спектаклю зробили його значною подією суспільного і культурного життя Росії тієї пори. Швидше за все, балетмейстер працював в тісному контакті з композитором Сергієм Тітовим – лірична музика в адажіо головних героїв піднімається до глибоких і драматичних переживань. Цей досвід залишився єдиним в російському балеті дев'ятнадцятого століття. Публіка вимагала нових спектаклів на свої кохані міфологічні і «книжкові» сюжети. Але вніс свої корективи 1812 рік. Навала наполеонівської армії викликала серед балетної публіки закономірну реакцію: все французьке було знехтуване, терміново було потрібно новий репертуар – патріотичний. Вальберх був готовий до того, щоб ставити такі балети – він до них багато років готувався, в листопаді 1810 року, немов передчуваючи події, поставив п'ятиактний пантомімний балет «Нова героїня, або жінка-козак». У основу лягла дивна новина – кавалерійський офіцер, георгіївський кавалер корнет Александров виявився жінкою – Надією Дурової. Успіх балету перевершив всі чекання Вальберха. І ось його година настала. Перший патріотичний балет Вальберха «Любов до Вітчизни» бувдан через чотири дні після Бородінського битви, потім аж до осені 1814 роки одна постановка змінювала іншу: «Свято в таборі», «Росіяни в Германії, або Наслідок любові до вітчизни», «Козак в Лондоні», «Свято в стані союзних армій при Монмартре», «Торжество Росії, або Росіяни в Парижі», великі дивертисменти. До речі, саме завдяки Вальберху на російський сцені затвердився самобутній тип національного – дивертисмент, показуючи картини народного життя. Очевидно, це було вінцем балетмейстерської кар'єри Вальберха. Але його зірка не закотилася – він співробітничав з Шарлем-Луї Дідло і багато займався балетною школою. Викладати він почав рано – ще в 1794 році, потім керував школою, що було великою перемогою – вперше на чолі цього закладу встав російський педагог. Результат його праць був блискучий – на сцені з'явилися російські солісти. Він підготував відмінну танцівницю Євгенію Колосову, яка стала його партнеркою. А його учень Адам Глушковський з часом сам став балетмейстером. Колосова ж, вже після смерті Вальберха, стала першою російською жінкою – балетним педагогом. Помер він 14 (26) липня 1819 року, від сухот.

Білет№5