Розподіл населення на групи здоровя за його критеріями

Група здоровя	Критерії здоровя	Питома вага населення в групі, %
		чоловіки	жінки
І	Здорові: а) не хворіли в період спостереження (3 роки) на гострі та хронічні захворювання, а при медоглядах не виявлено відхилень від норми; б) хворіли 1-3 рази на ГРВІ й інші гострі захворювання, але при медоглядах не виявлено відхилень від норми	27-28	20-21
ІІ	Практично здорові: а) хворіли більше 3 разів на ГРВІ та інші гострі захворювання, але при медоглядах не виявлено відхилень від норми; б) при медоглядах встановлено функціональні відхилення, преморбідний стан або незначні наслідки хвороби	20-21	16-17
ІІІ	Хронічні хворі на стадії компенсації	39-40	47-48
ІV	Хронічні хворі на стадії субкомпенсації	11-12	14-15
V	Хронічні хворі на стадії декомпенсації	1	0,8

Таблиця 4

Орієнтовна шкала структури первинної захворюваності міського населення за зверненнями, %

Клас захворювання	Чоловіки	Жінки	Обидві статі
VІІІ – хвороби органів дихання	44-48	45-49	45-49
VІ – хвороби нервової системи та органів чуття	8-9	9-10	10
VІІ – хвороби системи кровообігу	6-7	10	7-8
І – інфекційні та паразитарні хвороби	6-7	6-7	6-7
ХІІ, ХІІІ – хвороби шкіри та органів руху	6-7	6-7	6-7
ХVІІ – нещасні випадки, отруєння, травми	10	6	6
ІХ – хвороби органів травлення	6	6-7	6

Таблиця 5

Процент осіб і-іі груп здоровя в окремих віково-статевих групах населення

Вікова група (роки)	Чоловіки	Жінки
0-4	75,6	79,2
5-9	66,9	71,8
10-14	70,1	67,7
15-19	75,0	70,8
20-24	60,3	49,0
25-29	53,3	35,5
30-39	39,9	24,8
40-49	21,1	11,0
50-59	11,6	7,3
60-69	4,3	3,0
70 і більше	2,6	2,0
В середньому	41,9	30,6

4. Методи математичної статистики в аналізі гігієнічних досліджень. Ступінь впливу денатурованої біосфери на здоров’я людей. Поняття про адаптацію та компенсацію організму до впливу чинників навколишнього середовища. Стадії адаптації.

Математична статистика — розділ математики, в якому на основі дослідних даних вивчаються імовірнісні закономірності масових явищ. Основними задачами математичної статистики є статистична перевірка гіпотез, оцінка розподілу статистичних імовірностей та його параметрів, вивчення статистичної залежності, визначення основних числових характеристик випадкових вибірок, якими є: вибіркове середнє, вибіркові дисперсії, стандартне відхилення. Прикладом перевірки таких гіпотез є з'ясування питання про те, змінюється чи не змінюється виробничий процес з часом. Прикладом оцінки параметрів є оцінка середнього значення статистичної змінної за дослідними даними. Для вивчення статистичної залежності використовують методи теорії кореляції. Загальні методи математичної статистики є основою теорії похибок.

Математичною статистикою називається наука, що займається розробкою методів отримання, опису і обробки експериментальних даних з метою вивчення закономірностей випадкових масових явищ.

Всі задачі математичної статистики умовно можна розділити на дві групи. Першою з них є розробка методів збору і групування статистичних даних, отриманих в результаті спостережень, опрацювання статистичних звітів чи даних в результаті спеціально поставлених експериментів. Друга задача полягає в розробці методів аналізу статистичних даних залежно від мети. Сюди належать:

а) оцінка ймовірності події; знаходження функції розподілу випадкової величини; оцінка залежності випадкової величини від інших випадкових величин, тощо; оцінка невідомих параметрів розподілу;

б) перевірка статистичних гіпотез про зроблені вище припущення.

Висновки за допомогою методів математичної статистики, зроблені зі зібраних статистичних даних, повинні правильно відображати загальні ймовірнісні характеристики процесу, що досліджується.

Сучасна математична статистика розробляє способи визначення числа необхідних випробувань до початку дослідження (планування експерименту), а в ході досліджень вказує, як проводити послідовний аналіз даних. Тому, в деяких підручниках, її визначають як науку про прийняття рішень в умовах невизначеності. [8]

Математична статистика широко використовує методи теорії ймовірностей. Методи математичної статистики широко застосовують в організації виробництва, радіотехніці, військовій справі, теорії автоматичного керування, біології, економіці, статистичній фізиці, зоряній астрономії тощо. Математичну статистику використовують також при розв'язанні теоретичних і практичних задач кібернетики. Порівняно новим напрямом розвитку математичної статистики є послідовний аналіз та загальна теорія статистичних рішень, яка тісно пов'язана з теорією ігор. [7]

В будь-якому дослідженні об'єктивність результатів залежить від точності виміру явищ, їх аналізу і обробки. Статистичні методи дозволяють систематизувати, науково опрацювати і подати матеріали дослідження, перевірити їх наукову достовірність. [1]

Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища

Усе життя людини проходить у безперервному зв’язку із зовнішнім середовищем, тому здоров’я людини не можна розглядати як щось незалежне, автономне. Воно є результатом дії природних, антропогенних та соціальних факторів і віддзеркалює динамічну рівновагу між організмом і середовищем його існування.

Великий італійський художник, скульптор, вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452–1519) стверджував: “Треба зрозуміти, що таке людина, життя, здоров’я. І як рівновага, узгодження стихій його підтримує, а неузгоджених руйнує і губить”.

Здоров’я потрібно розглядати не в статиці, а в динаміці змін зовнішнього середовища і в онтогенезі. У цьому відношенні заслуговує уваги вислів, що здоров’я визначає процес адаптації. Це не результат інстинкту, але автономна і культурно окреслена реакція на соціально створену реальність. Він створює можливість пристосуватися до зовнішнього середовища, що змінюється, до росту і старіння, лікування при порушеннях, стражданнях і мирного очікування смерті.

Людина при взаємодії з навколишнім середовищем реагує індивідуально за допомогою фізіологічних реакцій.

У силу загальних соматичних властивостей фізіологічного пристосування організм може адаптуватися або виробити імунітет до найрізноманітніших зовнішніх факторів. Усі люди здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміни зовнішніх умов. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів нав-колишнього середовища виходять за межі оптимальних.

Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища та індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. В умовах захворювання наступає компенсація, під якою треба розуміти боротьбу організму за гомеостаз, коли включаються додаткові захисні механізми, які протидіють виникненню і прогресуванню патологічного процесу. Якщо надходить сигнали про велику небезпеку і включених механізмів не вистачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для нашої цивілізації.

Індивідуальне пристосування до нових умов існування відбувається за рахунок зміни обміну речовин (метаболізму), збереження сталості внутрішнього середовища організму (гомеостазу); імунітету, тобто несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, які потрапляють в організм ззовні чи утворюються в організмі під впливом тих чи інших чинників; регенерації, тобто відновлення структури ушкоджених органів чи тканин організму (загоювання ран і т. ін.); адаптивних безумовних та умовно-рефлекторних реакцій (адаптивна поведінка).

В організмі людини утворюється динамічний стереотип зі збереженням гомеостазу здорової людини, який виробився у процесі еволюційного розвитку в умовах навколишнього середовища. Здоров’я людини, забезпечення її гомеостазу може зберігатися і при деяких змінах параметрів, факторів навколишнього середовища. Такий вплив викликає в організмі людини відповідні біологічні зміни, але завдяки процесам адаптації (пристосування) у здорової людини фактори навколишнього середовища до певних меж дозволяють зберігати здоров’я.

До того часу, доки організм спроможний за допомогою адаптаційних механізмів та реакцій забезпечити стабільність внутрішнього середовища при зміні зовнішнього середовища, він знаходиться у стані, який можна оцінити як здоров’я. Якщо ж організм потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу факторів зовнішнього середовища переважає можливості його адаптації, наступає стан, протилежний здоров’ю, тобто хвороба, патологія.

Стан здоров’я людини з позицій сучасної медичної науки, необхідно розглядати як динамічну систему, котра постійно змінюється у зв’язку з постійними зрушеннями в стані навколишнього середовища за рахунок зрушень у функціонуванні окремих органів і систем та відповідного напруження регуляторних механізмів організму. В свою чергу, адаптація є динамічним процесом, завдяки якому і стабільні, і нестабільні системи організму, не зважаючи на мінливість умов та чинників, що на них впливають, підтримують стійкість, необхідну для існування, розвитку та продовження роду. Кінцевим результатом адаптаційного процесу є максимальний ступінь реалізації психофізіологічних функцій організму при мінімальній складності структур, що здійснюють ці функції. Провідна роль у процесі розвитку адаптаційних змін в організмі відводиться центральній нервовій системі, яка регулює функціональний стан всіх органів і систем, забезпечує пристосування їх потенціалу та продуктивності до вимог конкретного моменту.

Таким чином, адаптація – це цілеспрямована реакція організму, що забезпечує можливість ефективної життєдіяльності людини в умовах впливу цілого ряду чинників які можуть призвести до порушень гомеостатичного балансу.

В сучасній медичній науці прийнято розрізняти видову (популяційну) адаптацію, для якої характерна еволюційна зумовленість та повсюдна поширеність, та індивідуальну адаптацію, яка розвивається протягом усього життя, при цьому в організмі формується висока стійкість до впливу певного чинника навколишнього середовища, що раніше була відсутня та надає йому змогу жити в умовах котрі суттєво змінились.

У процесі пристосування до впливу зовнішніх умов розрізняють:

1. термінову стадію, яка охоплює періоди стресових реакцій, порушення гомеостазу;

1. стадія формування довготривалої адаптації, що зумовлює збільшення потужності системи яка домінує;

1. стадія довготривалої адаптації, коли системи саморегуляції гомеостазу функціонують на новому рівні;

1. стадія виснаження, виникає внаслідок надмірної гіпертрофії системи, що домінує.

Основні фази розвитку адаптації:

1. фаза тривоги (напруження гуморально-гормональних систем організму);

1. фаза резистентності (підвищення рівня стійкості до впливу чинників);

1. фаза виснаження (зниження функціональних можливостей).

Етапи адаптаційної поведінки:

1. задовільної адаптації;

1. часткової або неповної адаптації;

1. напруження регуляторних систем;

1. незадовільної адаптації;

1. виснаження (астенізації);

1. поломки адаптаційних механізмів (зрив адаптації).

В процесі підтримування адекватних співвідношень у системі „людина - середовище” відіграють такі різновиди адаптації, як психічна, психофізіологічна та соціально-психологічна адаптація.

Психічну адаптацію визначають як процес установлення оптимального співвідношення особистості та навколишнього середовища в ході виконання діяльності при збереженні високого рівня психічного та соматичного здоров’я.

Психофізіологічна адаптація пов’язана із забезпеченням оптимальної організації психофізіологічних співвідношень і, таким чином збереженням соматичного здоров’я.

Соціально-психологічна адаптація розглядається як процес та результат пристосування індивідуума до умов середовища, що змінюється та як складову осмислення та розв’язання типових соціально-значущих завдань з використанням ситуативно можливих способів поведінки.

Гігієнічні принципи оптимізації адаптаційного процесу:

1. урахування віково-статевих закономірностей процесів формування психофізіологічних функцій та особливостей особистості у природних умовах повсякденної діяльності;

2. раціональна організація трудового процесу та вільного часу, що забезпечує цілеспрямований розвиток ключових соціально- і професійно-значущих психофізіологічних функцій та особливостей особистості;

3. урахування соціально-гігієнічних, психолого-педагогічних та акліматизаційних особливостей адаптаційного процесу;

4. адекватне поєднання використання як традиційних, так і нетрадиційних заходів щодо підвищення ступеня адаптації.

5. Зони забруднення біосфери. Захист навколишнього середовища від забруднення. Зони забруднення території України внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Радіоактивне забруднення є четвертим фактором, на який припадає близько 10 % енергії ядерного вибуху. Під час ядерного вибуху утворюється велика кількість радіоактивних речовин, які, осідаючи з димової хмари на поверхню землі, забруднюють повітря, місцевість, воду, а також всі предмети, що знаходяться на ній, споруди, лісові насадження, сільськогосподарські культури, урожай, незахищених людей і тварин.

Джерелами радіоактивного забруднення є радіоактивні продукти ядерного заряду, частина ядерного палива, яка не вступила в ланцюгову реакцію, і штучні радіоактивні ізотопи.

Радіоактивні речовини, які випадають зі хмари ядерного вибуху на землю, утворюють радіоактивний слід. З рухом радіоактивної хмари і випаданням з неї радіоактивних речовин розмір забрудненої території поступово збільшується. Слід у плані має, як правило, форму еліпса, велику вісь якого називають віссю еліпса. Розміри сліду радіоактивної хмари залежать від характеру вибуху і швидкості вітру, який є середнім за швидкістю і напрямком для всіх шарів атмосфери від поверхні землі до верхньої межі радіоактивної хмари. Слід може мати сотні й навіть тисячі кілометрів у довжину і кілька десятків кілометрів у ширину. Так, після вибуху водневої бомби, проведеному США в 1954 р. у центральній частині Тихого океану (на атолі Бікіні), забруднена територія мала форму еліпса, який простягнувся на 350 км за вітром і на ЗО км проти вітру. Найбільша ширина смуги була майже 65 км. Загальна площа небезпечного забруднення досягла до 8 тис. км².

Під впливом різних напрямків і швидкостей вітру на різних висотах у межах висоти піднімання хмари вибуху слід може набувати й іншої форми ніж еліпс. Забрудненість місцевості радіоактивними речовинами характеризується рівнем радіації і дозою випромінювання до повного розпаду радіоактивних речовин.

Радіоактивне забруднення місцевості в межах сліду нерівномірне. Найбільше радіоактивних речовин випадає на осі сліду, від якої ступінь забруднення зменшується у напрямку до бокових меж, а також від центру вибуху до кінця хмари.

Слід радіоактивної хмари радіоізотопів, які випали на землю, поділяється на чотири зони забруднення (рис. 7).

Зона А — помірного забруднення, доза радіації на зовнішній межі за час повного розпаду радіоактивних речовин 40 Р, на внутрішній межі 400 Р. Еталонний рівень радіації через годину після вибуху на зовнішній межі зони — 8 Р/год. Площа цієї зони 78—80 % всієї території сліду.

Зона Б — сильного забруднення, доза радіації на зовнішній межі за час повного розпаду радіоактивних речовин 400 Р, а на внутрішній — 1200 Р. Еталонний рівень радіації через 1 год. вибуху на зовнішній межі зони 80 Р/год. Площа — 10—12 % площі радіоактивного сліду.

Зона В — небезпечного забруднення, доза радіації на зовнішній межі за час повного розпаду радіоактивних речовин 4000 Р. Еталонний рівень радіації через 1 год після вибуху на зовнішній межі зони — 240 Р/год. Ця зона охоплює приблизно 8—10 % площі сліду хмари вибуху.

Зона Г — надзвичайно небезпечного забруднення, доза радіації на її зовнішній межі за період повного розпаду радіоактивних речовин 4000 Р, а всередині зони 7000 Р. Еталонний рівень радіації через 1 год після вибуху на зовнішній межі зони 800 Р/год.

Одна з найважливіших вимог до ядерних реакторів — безпека АЕС у всіх режимах її роботи, як нормальних, так і аварійних. Повинна бути забезпечена надійна зупинка ланцюгової реакції поділу за будь-яких аварійних ситуацій: надійне охолодження активної зони в нормальних експлуатаційних та аварійних режимах, пов'язаних із виходом із ладу різного обладнання. Необхідно не допустити руйнування оболонок твелів і викидання радіоактивного теплоносія й радіоактивних речовин за межі АБС. Цього не вдалося добитися на Чорнобильській АЕС, що і призвело до катастрофічною забруднення великих територій. Із зруйнованого реактора, за офіційною оцінкою фахівців, було викинуто близько 500 млн Кі активності. Це у 3 млн раз більше порівняно з викиданням після аварії на американській АЕС "Три-Майл Ай ленд". Радіоактивне забруднення еквівалентне забрудненню від вибуху 330 двадцятикілотонних бомб (аналогічних скинутим на Хіросіму і Нагасакі).

У результаті аварії на ЧАЕС радіонукліди поширилися в Україні на території 3,5 млн га сільськогосподарських угідь, забруднено 1,167 млн га лісів, 1687 населених пунктів,

Особливістю радіоактивного забруднення було те, що забруднення відбулося нерівномірно, плямами, з перенесенням на дуже великі відстані від аварії. Викидання радіонуклідів зі зруйнованого реактора було не високим (до 1,5 км) і переважно у вигляді дрібнодисперсного аерозолю. У такому вигляді радіонукліди під впливом вертикальних переміщувань потоків повітря (інверсії, конвекції), зміни напрямку і швидкості вітру формували характер забруднення території зовсім відмінний від забруднення під час ядерного вибуху.

Тривалість і мінлива інтенсивність викидання радіоактивних речовин зі зруйнованого реактора, незначна висота переміщення радіоактивної хмари, метеорологічні умови, рельєф місцевості, висота і густота забудови населених пунктів зумовили нерівномірність (плямистість радіоактивного забруднення місцевості).

Через це на незначних площах, навіть в окремих населених пунктах були виявлені ділянки з різним ступенем забруднення. Найбільше радіоактивних речовин осіло в низинах, заплавах, лісах та з підвітряної сторони населених пунктів. Найменш забрудненими були поля з бідною рослинністю на підвищених місцях.

Період з 26 квітня по 5 травня характеризувався найбільш інтенсивним викиданням в атмосферу радіоактивних речовин. За цей час напрямок вітру змінився на 360°. Основні зони радіоактивного забруднення сформувалися у західному, південно-західному і північно-східному напрямках від станції. Значно менші забруднення були на південь від станції.

На місцевості, де не проводилися переорювання, рекультивації, перекопування, радіоактивні речовини, що випали, особливо на піщаних рухомих ґрунтах, легко переносяться вітром, бурями, транспортом і відбувається рухоме повторне забруднення. Розподіл і перенесення радіоактивних речовин відбувалися в атмосфері в основному в приземному шарі, тоді як під час ядерного вибуху значна частка радіоізотопів потрапляє в тропосферу і стратосферу, а потім формує радіоактивну зону забруднення у вигляді глобальних опадів.

Після наземного ядерного вибуху діаметр частинок радіоактивного забруднення на ближньому сліді становить 30—50 мкм, а на дальньому — більше 6 мкм. Після аварії на АЕС утворився дрібнодисперсний аерозоль від 0,5 до 3 мкм, що забруднював місцевість на шляху радіоактивної хмари. Тому ці радіоактивні частинки повільно осідали на землю, тривалий час перебували в повітрі, переносились вітром на значні відстані від аварії, легко проникали у приміщення крізь незначні щілини. Ці радіоактивні речовини міцно утримувались поверхнями будинків, техніки, гілками і кронами дерев, одягом і взуттям, шкірою тварин, всмоктувалися листям рослин, добре розчинялися у воді й засвоювалися гідробіонтами, проникали в організм людини і тварини крізь слизові оболонки та шкіру.

Все це сформувало особливості ураження людей і сільськогосподарських тварин, незначний вплив вітру і дощу на самодезактива-цію поверхонь забруднених об'єктів і труднощі в проведенні дезактивації будівель і техніки.

Після аварії на АЕС в атмосферу було викинуто майже 450 різних радіонуклідів, багато з яких короткоживучі — ніобій-95, йод-131, стронцій-89 та ін.

Значну частину становив радіоактивний йод-131 з періодом напіврозпаду 8,04 доби. Цей радіоізотоп на 50—70 % створив радіоактивність. Після цього з розпадом основної кількості короткоживучих радіонуклідів залишилися довгоживучі — стронцій-90, цезій-137, церій-144, рутеній-106, а також трансуранові — плутоній-238, -239 і -240, нептуній, америцій, уран, торій та радіоактивні гази: ксенон-133, криптон-85 (табл. 17).

30 травня 1986 р. вся територія радіоактивного забруднення (ЗмР/год і більше) була умовно поділена на три зони:

1) відчуження — територія обмежена ізолінією з рівнем радіації понад 20 мР/год і річною дозою більше 40 бер;

2) тимчасового відселення — від 5 до 20 мР/год і річною дозою 10—40 бер;

3) жорсткого контролю — від 3 до 5 мР/год і річною дозою 5—10 бер.

У 1991 р. прийнятий Закон України "Про правовий режим території, що дістала радіоактивне забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", який визначає рівні забруднення місцевості та вид екологічної зони.

Згідно зі статтею 1 Закону забрудненою вважається територія, проживання на якій може призвести до опромінення населення понад 0,1 бер за рік (перевищує природний доаварійний фон).

За статтею 2 забруднена територія поділяється на такі зони.

1. Зона відчуження — 30-кілометрова зона (40—80 Кі/км²), з якої була проведена евакуація у 1986 р. Зона відчуження потенційно небезпечна — є місця, де припадає 1000 Кі на км².

2. Зона безумовного (обов'язкового) відселення — територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими ізотопами: цезієм від 15,0 Кі/км², стронцієм від 3,0 Кі/км², плутонієм від 0,1 Кі/км². Це територія, де людина може дістати додаткову дозу опромінення понад 0,5 бер на рік.

3. Зона гарантованого добровільного відселення — це територія за щільністю забруднення ґрунту ізотопами: цезієм від 5,0 до 15 Кі/км², стронцієм від 0,15 до 3 Кі/км², плутонієм від 0,01 до 0,1 Кі/км², на цій території людина може отримати додаткову дозу опромінення понад 0,1 бер за рік.

4. Зона посиленого радіоекологічного контролю з щільністю забруднення ізотопами: цезієм від 1,0 до 5,0 Кі/км², стронцієм від 0,02 до 0,15 Кі/км², плутонієм від 0,0005 до 0,01 Кі/км². На цій території людина може отримати додаткову дозу опромінення 0,1 бер за рік.

За 10 років після аварії значно знизилась радіоактивність аерозолів повітря. Так, бета-активність повітря в м. Чорнобиль знизилась на 6—8 порядків і в 1995 р. становила 10⁵—10⁴ Бк/м³.

Змістовий модуль 4. Здоровий спосіб життя, особиста гігієна та психогігієна

1. Гігієнічні основи здорового способу життя. Фактори ризику та їх профілактика.

Оскільки це в розділі психогігієни то тут інфо про псих здоров*я. Треба уточнити.

До провідних психогігієнічних принципів оптимізації повсякденної діяльності людини слід віднести:

• проведення гігієнічного нормування виробничої (навчальної) діяльності людини;

• визначення чинників, які сприяють ломці адаптаційних механізмів і, насамперед, урахування кризових періодів у житті людини, в основі яких знаходяться перебудова структурної організації особистості, психофізіологічні та поведінкові зрушення, зміни психосоціальної орієнтації;

• раціональну організації позаробочої (позанавчальної) діяльності людини, що передбачає вивчення індивідуальних особливостей темпераменту, характеру, мотиваційної спрямованості та нервово-психічних станів людини, урахування вікових закономірностей їх змін, використання активних методів психофізіологічного впливу на процеси формування критеріальних показників особистості.

• обґрунтування та диференційоване запровадження заходів психогігієнічної корекції та реабілітації.

Психічне здоров’я людини характеризується відсутністю виражених нервово—психічних розладів, певним резервом сил, що дозволяє подолати несподівані стреси або утруднення, а також стійкою рівновагою між організмом та навколишнім світом. Отже, визначальними рисами психічного здоров’я є не лише відсутність психічних захворювань, але й нервово—психічний розвиток, що відповідає вікові, та сприятливий функціональний стан організму і, передусім, центральної нервової системи.

Тому, до числа найважливіших критеріїв психічного здоров’я слід віднести:

• відсутність або наявність виражених форм психічних захворювань та граничних нервово-психічних розладів

• гармонійність психічного розвитку та його відповідність вікові

• показники стану провідних соціально та професійно-значущих психофізіологічних функцій (властивості нервових процесів, уваги, пам’яті, темпераменту і характеру, розумова працездатність тощо), які зумовлюють ефективне виконання різноманітних навчальних, професійних або побутових завдань у повсякденній діяльності.

Таким чином, найбільш важливі психофізіологічні та особистісні характеристики організму людини є:

• властивості темпераменту (екстравертованість, нейротизм, ситуативна та особистісна тривожність);

• властивості характеру (невротичність, депресивність, роздратованість, спонтанна та реактивна агресивність, емоційна лабільність та ін.);

• характеристики мотиваційної структури особистості (рівень суб'єктивного контролю, ступінь розвитку внутрішнього, пізнавального, змагального мотивів та ін.);

♦ показники нервово-психічних станів організму (психічна активація, емоційний тонус, інтерес, комфортність, напруженість та ін.).

• показники функціонального стану центральної нервової системи (швидкість простої і диференційованої зорово-моторної реакції, сила, рухомість, врівноваженість і лабільність нервових процесів та ін.),

• показники функцій уваги (стійкість і переключення уваги та ін.);

• показники функціональних можливостей зорового аналізатора (критична частота злиття світлових миготінь, лінійний окомір та ін.);

• показники функціонального стану рухового аналізатора (координація рухів, точність кінестезії, м'язова сила і витривалість та ін.);

2. Основи психогігієни та психопрофілактики.

Психогігієна як наукова галузь сучасної гігієни вивчає стан нервово-психічного здоров’я населення, його динаміку у зв’язку з впливом на організм людини природних, виробничих і соціально-побутових факторів та розробляє на підставі цих досліджень науково обґрунтовані заходи щодо активного впливу на людський організм та середовище його перебування з метою створення найбільш сприятливих умов для збереження та зміцнення психічного та соматичного здоров’я.

До числа основних завдань психогігієни відносять:

1. аналіз нервово-психічного здоров’я;

2. розробку вікових стандартів розвитку психофізіологічних функцій та особливостей особистості;

3. вивчення характеру впливу чинників середовища на організм та їх нормування з урахуванням динамічних зрушень нейрофізіологічних та психофізіологічних показників організму.

Психопрофілактика – це розділ загальної профілактики що включає сукупність заходів що забезпечують псих здоров*я включаючи профілактику особистістих та професійних криз , попередження виникнення і пощирення нервово – психічних захворювань .

Психопрофілактика є первинна вторинна та третинна

Первинна – це комплекс заходів спрямованих на попередження шкідливих впливів на людську психіку.

Вторинна – це максимально раннє виявлення початкових нервово 0 психічних захворювань.

Третинна – це попередження рецидивів нервово психічних захворювань і відновлення працездатності людини яка перенесла захворювання.

3. Гігієнічні аспекти медичної біоритмології. Основи хроногігієни.

Біоритм (від грецьк. „bios" і „rytmos" - життя і злагодженість) - періодичні

зміни інтенсивності перебігу фізіологічних і психічних процесів залежно від часу.

Біоритми властиві усьому живому на Землі і є передумовою їхньої нормальної

життєдіяльності згідно і в унісон основним ритмам природи, обумовленим обер-

танням Землі навколо Сонця і Зірок і пов'язаної з ним зміни пір року, дня і ночі,

впливу фаз Місяця, морських припливів і відпливів тощо.

Порушення та зміни біоритмів, які істотно впливають на психо-фізіологічні

функції та психоемоційну сферу людини, обумовлені соціальними умовами су-

часного життя, урбанізації (робота у різні зміни на виробництві, переїзди, пере-

льоти на великі відстані, пов'язані зі зміною часових поясів та ін ). Ці порушення

можуть викликати істотні психоемоційні напруження, неврози і навіть порушення

психічного здоров'я

Розрізняють адаптивні, функціональні, ендогенні та екзогенні біоритми. До

адаптивних біоритмів відносяться добові, місячні, сезонні, річні. Завдяки їм мак-

симальна активність і посилений обмін речовин в організмі збігаються з найспри-

ятливішими для цього зовнішніми умовами і часом доби, місяця, року. Напри-

клад, у ранкові години підвищується інтенсивність більшості фізіологічних про-

цесів і чутливість органів чуття. Сезонні ритми виявляються в організмі людини у

підвищенні обміну речовин навесні і зниженні його восени та взимку. Найбільш

небезпечними для хворих на хронічні серцево-судинні захворювання, за статисти-

кою, є передранкові години (5-6 година ранку).

Класифікації найбільш поширених біологічних ритмів

Періодичні процеси спостерігаються на всіх рівнях організації живих сис-

тем і охоплюють широкий діапазон частот.

Найбільш повний частотний класифікатор біоритмів запропонували

Н І.Мойсеева і В.М.Сисуєв (1981), які виділяють 5 класів біоритмів:

1-й клас - високих частот - від долей секунд до ЗО хвилин (осцілляції на

молекулярному рівні, ритми електроенцефалограми, скорочення серця, дихання,

перистальтики кишечника);

2-й клас - середніх частот - від ЗО хв. до 28 годин, включаючи ультрадіанні

(до 20 годин) циркадні (біля добові) - 20-28 годин (сон - бадьорість, екскреція

продуктів обміну тощо);

3-й клас - мезоритми, інфрадіанні (білятижневі) - 28 годин - 6 днів; цирка-

септальні (тижневі) - 7 днів;

4-й клас - макроритми (циркануальні) - від 20 днів - до 1 року (білярічні);

5-й клас - мегаритми, з періодами в десятки років (наприклад, цвітіння де-

яких видів кактусів).

Біоритми класифікуються також за рівнями організації біосистеми: клітинні,

органні, організменні, популяційні.

Частотні спектри різних рівнів у значній мірі перекриваються, але існує за-

гальна тенденція збільшення довжини періодів в міру ускладнення біологічних

систем.

З точки зору взаємодії організму і навколишнього середовища виділяються

два типи коливальних процесів: адаптивні ритми або біоритми, тобто коливання з

періодами, близькими з основними геофізичними циклами, роль яких заключаєть-

ся в адаптації організму до періодичних змін зовнішнього середовища і фізіологі-

чні або робочі ритми, тобто коливання, які відображають діяльність фізіологічних

систем організму. Наприклад, овуляція і mensis у жінок, „тічка" у тварин тощо.

Біологічні ритми являють собою самопідтримуючі автономні процеси періодичного чергування станів організму і коливань інтенсивності фізіологічних реакцій індивідуума.

Людина має складну ієрархію та сувору часову упорядкованість в установленні біоритмологічної структури особистості внаслідок дії внутрішніх та зовнішніх синхронізаторів. Більше того, цілісний організм може існувати лише при певних фазових співвідношеннях різних коливальних процесів у клітинах, тканинах, органах і функціональних системах, з одного боку, та їх чіткій синхронізації з умовами довкілля — з іншого.

Таким чином, стан здоров'я — це стан оптимальної гармонійності між часовою структурою внутрішнього середовища організму та впливом факторів навколишнього середовища, а біоритми, за своєю суттю, відображають зміни різноманітних показників фізіологічних процесів хвилеподібної форми.

Різноманітні ритмічні коливання певних станів живих системах реєструються з частотою від 1 разу в мілісекунду до 1 разу в декілька років. Найбільше значення для людини мають ультрадіанні (довжина періоду від 0,5 до 20 годин), інфрадіанні (від 28 до 60 годин), циркасептідальні (від 60 до 148 годин) та, передусім, циркадіанні (від 20 до 28 годин) біоритми.

Рис 1. Графічне зображення типового біологічного ритма

та його провідних характеристик

(Амп — амплітуда ритма, Акр — акрофаза ритма, Т — період ритма)

Найважливішими характеристиками біологічних ритмів прийнято вважати такі показники, як рівень, період, амплітуда, акрофаза та форма денної кривої ритму (рис.1).

Рівень ритму або мезор являє собою середню величину фізіологічної функції, яка розглядається, протягом одного біологічного циклу, графічне зображення якого наближається до синусоїди. Періодом ритму прийнято вважати відрізок часу після закінчення якого стан організму повторюється і, натомість, частота ритму являє собою величину, що обернена тривалості періоду. Амплітуду розраховують як різницю між максимальними та мінімальними значеннями певного фізіологічного процесу, впродовж одного біологічного циклу. Під акрофазою розуміють час, на який припадає максимальний рівень функції. Причому, якщо акрофаза ритму функції змінюється у межах певної зони, це явище має назву "зона блукання акрофази".

Зрештою, кожний біологічний ритм характеризується формою денної кривої, тобто графічним зображенням динамічних змін функції, що досліджується, протягом світлового дня. До нормальних фізіологічних кривих відносять параболоподібні криві з максимальною акрофазою в ранковий та денний час і наступним зниженням рiвня ритму у вечірній та нічний. До змінених фізіологічних кривих — платоподібні (мале вираження ступеня коливаємості функції протягом дня), інертні (максимальне підвищення рівня ритму у вечірній час), двовершинні або бігемінальні (наявність двох підйомів активності функції, як правило, в ранковий і у вечірній час) та інвертовані (зниження вихідного рівня функції протягом денного періоду).

Десинхронози і хроногігієна

Науковими дослідженнями і практичною медициною доведено, що цілий

ряд хворобливих станів виникають як наслідок порушення біологічних ритмів.

Такі стани отримали назву десихронозів. Вони можуть проявлятися в процесі на-

вчання, трудового процесу, іншої діяльності людини, а також в процесі розвитку

значної кількості захворювань.

Наприклад, при серцево-судинних захворювання, стенокардії часто виникає

аритмія серцевих скорочень - аритмічне випадіння пульсу, при пневмоніях, астмі,

інфекційних захворюваннях змінюється ритм дихання, при хворобах шлунку, пе-

чінки змінюється ритм перистальтики кишечника та ін.

Опір периферійних судин при гіпертонічній хворобі більш виражений у ні-

чні години чим вдень. Активність внутрішньоклітинних ферментів у хворих іше-

мічною хворобою серця (ІХС) в нічні години значно нижча чим вдень. Виявлено

також порушення добових ритмів ендокринних і біохімічних показників при ІХС і

гіпертонічній хворобі: коливається ритм екскреції катехоламінів, концентрація

амінокислот в крові. При інфаркті міокарду порушуються добові ритми електро-

літного обміну: збільшується концентрація натрію і знижується концентрація ка-

лію в еритроцитах у нічні години; порушуються ритми ліпідного обміну, ввечері

пригнічується скорочуюча функція міокарду.

У хворих цирозом печінки амплітуда добового ритму екскреції стероїдних

гормонів нижча чим у здорових, порушені ритми біоенергетичних процесів.

Істотні десинхронози спостерігаються при ендокринних захворюваннях: до-

бові зміни концентрації глюкози в крові при діабеті, екскреція 17- оксикортикостероїдів, катехоламінів і електролітів при панкреатитах, істотні по-

рушення ритмів обміну речовин при захворюваннях гіпоталамогіпофізарної сис-

теми, діенцефальної системи.

У психічних хворих початок маніакальної фази супроводжується десинхро-

нізацією біоритмів і циклу „спокій-активність". При стресі, викликаному екстре-

мальними впливами оточуючого середовища порушуються ритми гіпоталамо-

гіпофізарно-надниркової системи.

На підставі вивчення десинхронозів та їх причин сформувалась окрема га-

лузь - хрономедицина (хронотерапія, хронофармакологія, хроногігієна), в основу

якої покладені розробки оптимальних схем розподілу у часі лікувальних, фарма-

кодинамічних, профілактичних заходів і засобів. Встановлено, що ефективність

ліків, лікувальних та оздоровчих маніпуляцій відноситься і до профілактичних за-

ходів. Наприклад, для осіб, які працюють у різні зміни, розроблені найбільш ефе-

ктивні години і тривалість відпочинку, сну, прийомів їжі. Для льотчиків, які пере-

сікли кілька часових поясів - тривалість і режим післяперельотного відпочинку.

Розроблені програми підбору осіб, найбільш придатних для льотної, різнозмінної

роботи і відсіювання осіб, для такої роботи непридатних.

Профілактика десинхронозів - заходи, направлені на зниження їх про-

явів

Не всім людям властиві однакові добові періоди працездатності. Одня, так

звані „жайворонки", енергійно працюють в першій половині дня; інші, „сови", -

увечері. Рано вранці працювали Л.М.Толстой, А.П.Чехов, Е.Хемінгуей. „Сови" ж,

навпаки, засинають пізно, вранці насилу прокидаються, їм властива найбільша

працездатність в другій половині дня, а деяким - пізно увечері або, навіть, вночі.

Вночі працювали О.Бальзак, Д.І.Менделєєв, В.Моцарт.

Індивідуальний ритм працездатності корисно знати кожній людині, встано-

вивши періоди максимального підйому працездатності, можна відводити їх для

виконання найскладніших і відповідальних завдань, а періоди спадів використо-

вувати для менш важливої роботи, роблячи в цей час більш часті перерви.

При організації професійної праці і відпочинку слід враховувати індивідуа-

льні властивості біологічних ритмів кожної людини. Організація трудового режи-

му на виробництвах в другу і третю робочої зміни, особливо в професіях, які ви-

магають підвищеної уважності і характеризуються монотонністю, слід погоджу-

вати з індивідуальними особливостями біологічних ритмів так, що інтенсивні на-

вантаження припадали на природні підйоми працездатності.

При всіх видах позмінної діяльності кожній людині важливо виробити в се-

бе індивідуальний, самий відповідний ритм внутрішньо змінної праці, збільшую-

чи темп роботи в періоди високої працездатності і влаштовуючи мікропаузи при

відчутті втомленості.

Для профілактики десинхронозів і підвищення працездатності необхідно ор-

ганізовувати денний сон. Рекомендується організувати свій денний відпочинок

так, щоб він за своїми умовами наближався до нічного сну. Тиша, відсутність сто-

ронніх подразників, затемнення дозволяють людини в цих умовах швидше відно-

вити сили і пристосуватися до тимчасової зміни життєвого ритму.

4. Гігієнічні принципи загартовування. Гігієнічна характеристика лазень та їх роль у збереженні здоров’я і профілактиці захворювань.

Загартовування організму — це формування й удосконалювання функціональних систем, спрямованих на підвищення імунітету організму, що в остаточному підсумку приводить до зниження «простудних» захворювань. Причому загартовування дітей дає подвійний позитивний результат — зниження їх захворюваності і підвищення корисної зайнятості батьків на виробництві, що має не тільки соціальне, але й істотне економічне значення. Можна без перебільшення сказати, що науково обґрунтовані методи загартовування є невичерпними джерелами збільшення здоров'я дітей різного віку.

З давніх часів використовувалися і зараз залишаються основні і найдійовіші засоби загартовування природні сили природи: сонце, повітря і вода.

Загартовування найчастіше розглядається як процес пристосування організму до мінливих умов погоди і клімату. Але говорячи про загартовування як засобі фізичного виховання, мається на увазі не тільки пристосування організму, що відбуває під впливом несприятливих умов. Загартовування треба розглядати як свідоме застосування у визначеній системі заходів, що підвищують опірність організму, що виховують здатність швидко і без шкоди для здоров'я застосовуватися до різних умов зовнішнього середовища. Загартовування варто починати із самого раннього дитинства і продовжувати протягом усього життя видозмінюючи форми і методи його застосування в залежності від віку. Оздоровче значення повітряних, сонячних ванн, водяних процедур безсумнівне.

Існує два правила загартування. Їх два – щоденність і поступовість.

Під загартуванням розуміють підвищення стійкості організму до впливу коливань температури повітря і води, вологості повітря, атмосферного тиску, сонячного випромінювання та інших фізичних чинників навколишнього середовища. У фізіоло­гічному відношенні загартування розглядають як адаптацію, що досягається багаторазовим тренуванням, впливом того чи іншого загартовувального чинника або комплексом чинників.

Загартуван­ня підвищує адаптаційні можливості організму не тільки до погодних, а й до інших несприятливих (фізико-хімічних, біологічних, психологічних) чинників, знижує чутливість до респіраторних та інших заразних захворювань, підвищує працездатність, сприяє фор­муванню позитивних психофізіологічних реакцій.

Під час проведення загартувальних процедур слід враховувати такі принципи: поступовість (поступове збільшення інтенсивності й тривалості впливу загартувального чинника), систематичність (проводити процедури регулярно за визначеною системою), комплексність (цілеспрямоване поєднання впливу кількох чинників, на­приклад, повітря і води), індивідуальний режим (характер, інтен­сивність і режим загартування повинні враховувати індивідуальні особливості людини: вік, стать, стан здоров'я тощо.