Глава 7. Наукове впорядкування геосистем

Геосистем як територіальних ділянок земної поверхні є дуже багато. Так, на рівнинній частині України в межах однієї макро- геохори виділяється кілька тисяч наногеохор, у межах басейнів високих порядків — тисячі елементарних та сотні басейнів 2-го порядку. Таке ж число ПГ-ланок та ПГ-поясів у ПГ-комплеКсах великих рік, ландшафтних смуг у парадинамічному районі. Внас­лідок такої високої хорологічної різноманітності хоричних геосис­тем, аналіз кожної з них як індивідуального об’єкта з притаман­ними тільки йому рисами стає практично неможливим. До того ж, такий аналіз позбавляє можливості одержати нові знання, що з’являються при співставленні ступеня та характеру подібності окремих геосистем між собою. На основі цього співставлення окремі геосистеми можуть бути упорядковані в їх однорідні групи (класифікація), ряди (ординація), регіони (районування). Ці три способи наукового упорядкування не суперечать один одному, а знаходяться у відношенні взаємодоповнення (Р. Уіттекер, 1973, К- Кіршоу, 1974, Б. М. Міркін, 1985). Для вирішення одних зав­дань більш доцільною може бути класифікація геосистем, для вирішення інших — їх ординація.

§ 7.1. Класифікація

Коротка історична довідка. У ландшафтознавстві класифіка­ційна проблема почала активно розроблятися з кінця 50-х років. Перші грунтовні схеми класифікації ландшафтів запропонували

А. Г. Ісаченко (1959) та М. О. Гвоздецький (1960),а ПТК менших рангів (фацій та урочищ)—К. Г. Раман (1959). У цей же час О. І. Перельман (1960) та М. А. Глазовська (1964) розробили геохімічні принципи класифікації ландшафтів. Домінуючою уста­новкою ландшафтознавців при вирішенні класифікаційної проб­леми була обов’язкова генетичність класифікації ПТК. Лише кла­сифікація за генетичними ознаками вважалась за наукову і ко­рисною для практики.

Для розробки питань класифікації в ландшафтознавстві етап­ною слід визнати працю Д. Л. Арманда (1964), в якій він звернув увагу на невідповідність існуючих класифікацій правилам логіки, визначив ці правила та впорядкував термінологію. У подальшому при обгрунтуванні таксономічних схем класифікації ПТК ланд­шафтознавці переважно виходили з цих правил (В. О. Ніколаев, 1979; Є. Парисек, 1982 та ін.).

З кінця 70-х років при класифікації ПТК почали активно за­стосовувати математичні методи. Важливі праці в цьому плані виконали географи Казанського університету (А. М. Трофімов) та Польщі (3. Хойніцкі, Т. Чиж).

У циклі екологічних наук проблемі класифікації найбільшу увагу приділяє фітоценологія. У її рамках розроблено суттєво різні підходи до класифікації рослинних угруповань (фізіономіч­ні, домінантні, флористичні, екологічні класифікації), широко ви­користовуються математичні методи (Д. Гудол, 1953; Б. М. Мір- кін, Г. С. Розенберг, 1978 та ін.). Деякі з цих підходів застосову­ються і поза фітоценологією, зокрема в грунтознавстві (О. Г. Чер- тов, 1981). Можливо, вони можуть бути основою нових підходів до класифікації геосистем топічного та хоричного рівнів, особливо для регіонів, де континуальний характер змін та клінальні геото­пи переважають над дискретністю

Логічні правила та критерії природності класифікацій. Класи­фікація геосистем полягає в їх упорядкуванні в супідрядну (зде­більшого ієрархічну) систему таксонів, кожний з яких виділяється як група геосистем, однакових за певним критерієм (основою ді­лення). Класифікація може бути виконана дедуктивно (поділ усієї множини геосистем на менші за об’ємом таксони) та індук­тивно (об’єднання індивідуальних геосистем у більші таксони). На практиці часто обидва ці способи комбінують.

Результат класифікації залежить від логічних правил, за яки­ми геосистеми упорядковуються в групи (таксони). Традиційні класифікації грунтуються на трьох правилах логіки (правилах поділу понять): об’єм членів класифікації має бути рівним об’єму поняття, що класифікується; один член класифікації може нале­жати тільки до одного таксону певного рівня (тобто жодну з гео­систем не можна віднести одночасно до двох різних груп); кож­ний таксон виділяється за однією основою ділення (за одним критерієм). До цих обов’язкових правил як бажане додається чет­верте — в класифікації не слід пропускати логічних ступенів.

При класифікації таких складних об’єктів, як геоекосистеми, рослинні угруповання, безумовне виконання цих досить жорстких умов пов’язане з труднощами, оскільки «загнати» реальну різно­манітність природних систем у жорстку схему практично немож­ливо. На цій підставі Р. Уіттекер (1973) будь-яку класифікацію вважає штучною, а Б. М. Міркін (1985) схильний до того, що природність класифікації взагалі недосяжна, хоч до неї можна наблизитись. С. В. Мейєр та Ю. А. Шрейдер (1976) називають три умови, яким повинна відповідати природна класифікація: об’єктивність (критерії виділення таксонів слід сформулювати так, щоб, дотримуючись їх, будь-який дослідник одержав один і той самий результат); надійність (можливість визначення класи­фікаційної належності геосистеми за відсутності деякої частини ознак, які її характеризують); прогностична сила (можливість за класифікаційною схемою передбачити геосистеми, які можуть бу­ти в певному регіоні).

Обгрунтована класифікація, звісно, має відповідати цим умо­вам, проте весь зміст поняття природності класифікаційних побу­дов лише до них не зводиться. Геоботаніки В. Д. Александрова 1966) та В. І. Василевич (1965) вважають, що досягти природ­ності класифікації можна за умови, коли врахувати максимально можливе число ознак рослинних угруповань' Проте ця перспекти­ва для геосистем навряд чи досяжна, оскільки вони описуються надто великою кількістю характеристик, знаходяться між собою в різних відношеннях і врахувати їх усіх в рамках однієї класи­фікації практично неможливо. Зважаючи на це, Д. Л. Арманд (19.74) наполягав на тому, що класифікацію геосистем доцільно розробляти лише, для певної мети дослідження, інакше це немину­че призводить до невизначеності, штучності.

Базові та прикладні класифікації. Для геосистем характерна багатовимірність, тому різні їх класифікації слід будувати відпо­відно до мети, дослідження.. Чим вужча, конкретніша ця мета, тим природнішою буде класифікація. Однак це не виключає класифі­кації геосистем безвідносно деякого завдання. Таку класифікацію геосистем А. Г. Ісаченко (1980) називає базовою, на відміну від прикладних — орієнтованих на вирішення конкретного практич­ного або наукового завдання. Базова класифікація може бути тільки одна, а прикладних багато. Нам здається, що можна вести мову про ієрархію базових класифікацій. Відповідно до деякого досить широкого набору завдань можна створити свою базову класифікацію (для агроландшафтних потреб взагалі, меліоратив­них, містобудування тощо). На основі цих базових класифікацій можна створити прикладні класифікації для вирішення вужчих наукових або практичних завдань. Так, на основі базової агро-

­

ток деструктивних природних процесів, ландшафтні особливості, які зумовлюють землевпорядкування тощо; 3) послідовність вра­хування ознак, за якими виділяють таксони, визначається ступе­нем. їх незалежності від решти класифікаційних ознак. На почат­кових етапах дедуктивної класифікації (тобто при класифікації «зверху») враховуються ознаки, що характеризують зовнішні фак­тори динаміки геосистем (надходження тепла та опадів як основ­ні фактори-ресурси та місцеположення — як незалежний від гео­системи фактор-регулятор), на кінцевих — ознаки, які являють собою складні функції від факторів, врахованих на попередніх етапах класифікації (багатство едафоТопу та місцеві екологічні режими); 4) ряд ознак, які послідовно враховуються при класи­фікації,— єдиний, проте при класифікації геосистем певного рангу деякі з цих ознак можна не враховувати як малоінформативні.