§ 11.2 Організація території

Оптимальна ландшафтно-екологічна організація території зво­диться до обгрунтування такої територіальної диференціації функ­цій (на практиці — схеми угідь), за якої максимально повно реа­лізуються природні потенціали геосистем, виключені конфліктні ситуації між її функціональним використанням та природними особливостями, забезпечується з заданою високою ймовірністю стійкість як окремих геосистем, так і ЛТС в цілому. Оптимально організована територія має бути не тільки високопродуктивною та безконфліктною, але й естетично привабливою.

Задоволення усіх цих вимог — складна ландшафтно-екологіч­на проблема, хоч можна назвати окремі регіони, територіальна ор­ганізація яких близька до оптимальної. Здебільшого це території національних парків (як, наприклад, Гяуйського в Латвії), де оп­тимуму досягнуто певною мірою стихійно — шляхом адаптації (три­валого історичного пристосування) форм господарювання місцевого населення до особливостей природного ландшафту.

Цілеспрямоване наукове обгрунтування схем оптимальної ор­ганізації території розпочалося в Європі з 60-х років. В ФРН при вирішенні питань територіального планування стало обов’язковим складання «ландшафтних планів» — схем оптимального розміщен­ня різних функціональних зон у відповідності з територіальною ди­ференціацією комплексу природних умов. Проте методика обгрун­тування ландшафтних планів недостатньо комплексна і розробле­на не досить чітко. Ці ж вади властиві Територіальним комплекс­ним схемам охорони природи (ТерКСОП), які законодавчо вста­новлені в колишньому СРСР як обов’язкові при плануванні еконо­мічного розвитку адміністративних одиниць (областей та районів). Широкого визначення в європейських країнах здобула концепція та методика раціональної організації території, розроблена на по­чатку 80-х років словацькими ландашфтними екологами Л. Мік- лошем та М. Ружічкою під назвою «LANDEP» (ландшафтно-еко­логічне планування). Згідно неї, рекомендації з екологічно опти­мальної локалізації різних угідь грунтуються на кількісній оцін­ці відповідності геосистем різним соціальним функціям з урахуван­ням їх соціальної значущості для держави в цілому та адміністра­тивних одиниць нижчого рівня.

Оптимізація організації території виходить з визначених для неї ландшафтно-екологічних пріоритетів. Визнаючи природоохо­ронну функцію за пріоритетну для будь-якого регіону, при його ландшафтно-екологічній оптимізації першочерговим завданням є визначення оптимального співвідношення природних та господар­ських угідь. Цю проблему поставив ще В. В. Докучаєв, проте су­часний рівень ландшафтної екології не дозволяє розробити струн­кої системи методів її вирішення на необхідному для практики рівні.

З ландшафтно-екологічних позицій слід визначити не тільки оп­тимальне співвідношення угідь, але й мінімально необхідну пло­щу окремої ділянки природної рослинності (біоцентру) та опти­мальну структуру їх розміщення по території. Таким чином, проб­лема оптимальної організації природного каркасу ландшафту (термін литовських географів) включає 3 важливі завдання: вия­вити оптимальне процентне співвідношення природних та госпо­дарських угідь; визначити мінімально необхідну площу окремого біоцентру; спланувати оптимальну біоцентрично-сітьову ЛТС.

Визначення оптимального співвідношення площ природних та господарських угідь. Оскільки основний негативний наслідок зве­дення лісів та розорання степів — інтенсифікація ерозійних проце­сів, необхідну лісистість («цілинність») території можна розраху­вати, виходячи з кореляційної залежності між лісистістю та кое­фіцієнтом стоку. О. О. Молчанов (1960) наводить фактичні дані про цю залежність для різних водозбірних басейнів території ко­лишнього СРСР. Виходячи з цих даних та визначивши значення коефіцієнта стоку, при якому лімітується ерозія (воно близьке до 10—15 %), отримаємо, що для досягнення таких значень стоку в степу лісистість має складати 10 %, а в лісостепу—15 %.

В. В. Докучаєв. та П. О.-Тутковський вважали, що в степу лісис- гість повинна становити 10—20 %, О. І. Воєйков — не менше 10 %, а зараз лісистість степу України становить 2,0—2,8 %. Оптимальну лісистість можна орієнтовно визначити також за максимальною величиною приросту підземного стоку в складі водного, балансу. З досвіду його визначення видно, що в межах України величини оп­тимальної лісистості зменшуються з північного заходу та півночі на південний схід та південь від 39—40 до 16—17 %. Для зони міша­них лісів оптимальна лісистість складає 23—40 %, лісостепу — 17—23, степу 15—17 %.

Мінімальний розмір біоцентру можна встановити з біоекологіч- зіої, фізико-географічної та агроекологічної точок зору. З біоеко- логічних позицій оптимальна площа біоцентру має бути такою, щоб забезпечувалось ефективне самовідтворення популяцій та гаранту­валось їх існування протягом невизначено довгого часу. Як зазна­чалося в § 4.8, для цього необхідні площі в кілька сотень і тисяч квадратних кілометрів, що зараз для більшості регіонів недосяж­не. Тим не менше, з встановлених залежностей між площею біо­центру та його видовим складом, віковою структурою популяцій випливає, що для різних угруповань існують деякі критичні зна­чення площі, нижче якої різко зменшується їх видова насиченість та інші фітоценотичні показники. За даними європейських ланд­шафтних екологів, для багатьох типів рослинності такою площею 200 м². Цю величину орієнтовно можна прийняти за мінімально необхідну площу окремого біоцентру. Проте стійкість популяцій­ної структури угруповань таких ареалів мала і завжди є високий ризик їх деградації.

З фізико-географічної точки зору мінімальний розмір ділянки з природною рослинністю (насамперед лісовою) має бути таким, щоб вона могла впливати на мезоклімат. Цей фактор особливе зна­чення має для регіонів з недостатнім зволоженням. За даними М. І. Будико та О. О. Дроздова (1953), для різних ландшафтних зон розмір лісових масивів, при якому вони впливають на збіль­шення атмосферних опадів, коливається від кількох до десятків квадратних кілометрів. Біоцентри, площею менші за 1 км ², мезо­клімату регіону практично не змінюють.

З агроекологічної точки зору біоцентр, вкраплений у структу­ру агроландшафту, має оптимізувати прилеглі поля за рахунок пта­хів, комах, рептилій, що живуть у ньому. При цьому можна і не вимагати від такого біоцентру стійкості його популяційної струк­тури, допускається їх певна деградація, яка може лімітуватися штучно (підсадкою дерев, чагарників тощо). За даними НДІ біо­логії Дніпропетровського університету, ділянки з насадженою при­родною рослинністю площею 0,5—1 га в степовому ландшафті за» безпечують біологічний захист та запилення агроценозів у радіусі

2. км. Біоцентри меншої площі такої оптимізуючої ролі не відіг­рають.

Обгрунтування оптимальної територіальної структури природ­них угідь грунтується на концепції біоцентрично-сітьової ЛТС (див. § 4.8). В оптимально організованій території всі біоцентри мають, бути зв’язаними біокоридорами в єдину мережу. Оптимальність цієї мережі оцінюється а-, B- та y-індексами зв’язності. Найбіль­шої ефективності біоцентрично-сітьова ЛТС досягає при значеннях а=1, B=1, у = 3. При невідповідності параметрів існуючої ЛТС. цим значенням слід створити нові біоцентри та біокоридори. Опти­мальним місцеположенням останніх є балки та лощини. Крім ста­білізації біоцентрично-сітьової ЛТС, створені тут лісонасадження та залужені схили виконують також протиерозійну та водозахисну функції.

Території, не зайняті природною рослинністю та забудовою, мають бути диференційовані на угіддя відповідно до природних потенціалів та оцінок стійкості геосистеми до антропогенних впли­вів. Причому останній критерій має пріоритетне значення перед високим потенціалом геосистеми.