7. Соціальне регулювання в первісному суспільстві

Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми, застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише з опертям на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох можливих варіантів поведінки певного суб'єкта.

Для регулювання суспільних відносин між людьми та їхніми об'єднаннями у суспільстві формуються і в тій чи тій формі забезпечуються певні правила поведінки які орієнтують людей на досягнення певної мети. Такі правила, що покликані забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві, називаються соціальними нормами. З їх допомоги здійснювалося соціальне регулювання відносин між суб'єктами через установлення моделей поведінки людей, які повинні або не повинні здійснюватись, визначення умов, за яких закріплена модель поведінки дозволяється або забороняється, чи визначаються суб'єкти, що на них за цих умов поширюється певне правило, встановлюване тією чи тією нормою.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що веде до забезпечення системності та певної передбачуваності суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях,, що передбачені в конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має соціальний характер, а тому пов'язана з взаємовідносинами між людьми, їхніми об'єднаннями, соціальними групами.

Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та всілякими заборонами (табу). Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай пов'язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Всяке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини.

Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі.

Проте незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки; праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати і не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до здобуття їжі та одягу, спорудження примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо; роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн;

численні забобони, відсутність освіти й писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного;

відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед явищами природи і стихією, що зменшувало тривалість життя.

8. Шляхи становлення права

До основних шляхів формування права слід віднести такі.

1. Визнання правом індивідуальних фактичних стосунків, що повторюються.

2. Санкціонування державою звичаїв первісного суспільства (звичаєве право). Правовим звичай стає тоді, коли отримує мовчазне або офіційне схвалення держави і захищається нею, у тому числі з допомогою примусу. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали залишки звичаїв родового ладу, "воєнної демократії”. Водночас формувалися такі правові звичаї, що закріплювали кастові привілеї вищих станів, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею та ін. Більшість правових звичаїв втілювались у писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтування своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєю жреців, то з виникненням формальної визначеності права вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (Руська Правда, Салічна Правда та ін).

3. Утворення правових норм судовими органами (судові прецеденти). Суди приймали рішення по конкретних справах, що в майбутньому ставали загальнообов'язковими правилами, нормами при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов'язкови-ми зразками при розв'язанні аналогічних справ, внаслідок чого склалася система преторського права.

4. Безпосереднє встановлення правових норм державною владою у вигляді нормативних правових актів. Регулювання суспільних відносин, що динамічно розвивалися, потребувало нових спеціальних понять, механізмів, інститутів, яких не знало первісне суспільство (наприклад: власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність та ін.). Тому поступово нормативні правові акти витісняли звичаєве право, займали домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяли політизації норм права; вони відображали уявлення влади про належну поведінку. Норми права, захищені силою державного апарату на випадок їх порушення, закріплювали можливість майнової нерівності, привілеїв, безправне становище окремих груп (рабів), поділ на касти. Проте водночас вони були необхідними і для встановлення та підтримки єдиного порядку в суспільних відносинах на території всієї держави. Нормативні правові акти держави мали обов'язкову письмову форму; оперативно реагували на потреби соціальної практики; чітко формулювали зміст прав, обов'язків, заборон.

9.Основні сучасні концепції права

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних концепцій права. Такими, зокрема, є природно-правова, позитивістська, реалістична, психологічна та ін. Суттєвою загальною рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права, є заперечення ними зв'язку між державою і правом.

Теорія природного права виникла в XVII—XVIII ст., у період бурхливого процесу становлення буржуазних суспільств країн Західної Європи. Незважаючи на велику різноманітність учень школи природного права, можна виділити деякі загальні риси та основні положення цієї школи. На думку представників школи природного права, право виникло з природи людини, з розуму і існує незалежно від держави. "Мати природного права, — писавГуго Гроцій, — є сама природа людини"1. Природне право притаманне всім людям, воно вічне і незмінне, не залежить від держави і позитивного права, історично передує їм. Воно пов'язане і випливає із загальної справедливості і вічної правди. Згідно з цією теорією, природними і невід-чужуваними правами людини будуть такі, як право на свободу, рівність, власність. "Свобода є наслідком людської природи" . "Природними законами, — писав Вольтер, — називаю такі закони, на які природа вказує людям в усі часи для підтримування справедливості. Це водночас закони, відповідні людським інтересам і розуму"3.

Прихильники теорії природного права стверджували, що право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає виразом сваволі. Концепція природного права мала, безумовно, прогресивний характер, тому що була спрямована проти феодальних устоїв, відстоювала демократичні реформи. Свого подальшого розвитку вона набула у XX ст. як теорія "відродженого природного права". Міркування сучасних теоретиків природного права мають багато спільного з ідеями класиків цієї теорії. Стверджується, що природне право породжується не державою, воно випливає з природи людини і має відповідати "духові справедливості", "вищому разумові", "природному станові душі". Отже, джерело природного права вони вбачають у людській природі. Сучасні теоретики природного права поділяють його на постійне природне право і тимча­сове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Позитивізм як концепція права набув свого подальшого; розвитку в теорії нормативізму. Поряд з методологічною помилковістю позитивізму слід відзначити і його конструктивні риси. Вони, головним чином, полягають у тому, що теоретики позитивізму зробили значний внесок у розробку теоретичних і практичних питань, пов'язаних з формою права, правовими відносинами, юридичним процесом, іншими суттєвими питаннями правової науки.

Соціологічна концепція права. Засновником цієї концепції, або теорії "вільного права", був Є. Ерліх. На його думку, право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Тому джерело його слід шукати в поведінці людей, які реалізують право. З цих позицій він висунув ідею "живого права союзів", котра віддавала перевагу су­довій і адміністративній правотворчості. Право має вивчатись юриспруденцією системно, з урахуванням його функціонування, у тісному зв'язку з суспільством, як інструмент забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і різними спільностями людей. Як і представники школи природного права, Ерліх вважав, що законодавець тільки виявляє і закріплює право, вже знайдене суддями і юристами-практиками.

Соціологічна концепція у сучасній юридичній науці представлена, в основному, Гарвардською школою права (Р. Паунд) і "реалістами" (Д. Френк, К. Ллевелін, М. Ко-ген). Гарвардська школа права вивчає право в тісному зв'язку і взаємодії з суспільством, використовуючи історію, психологію, етику, соціологію. Право оголошується головним інструментом соціального компромісу, який функціонує у суспільстві з метою забезпечення загальної єдності. Право Паунд та його послідовники розуміли, переважно, як правопорядок, протиставляючи його праву в законі

. Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши тим самим нову школу, що відповідала б духові часу. Так, Д. Холл запозичує з позитивістських і нормативістських теорій вчення про юридичні поняття і терміни, зі школи природного права — вчення про моральну цінність права, з соціологічної юриспруденції — теорію соціальних умов виникнення права і розуміння права в процесі його функціонування. Згідно з таким підходом уся структура права перебуває одночасно в стані, з одного боку, статики, з іншого — динаміки. Статична — норма права, динамічні — правовідносини. І те, й інше містять у собі певний комплекс цінностей. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл і щодо питання про джерела права, вважаючи джерелами права і законодавчу діяльність держави, і правотворчу діяльність суду.

Всі наведені погляди, характерні для різних правових шкіл, є свідченням того, якою складною є природа права. Поділяючи зміст одних з цих теорій і відхиляючи інші, слід і у цих останніх бачити те раціональне зерно, яке допомагає краще усвідомити основні ознаки права.