7. Правовий звичай як джерело цивільного права України

Еволюція правового звичаю як джерела права

Джерелом цивільного права є правові звичаї, зокрема звичаї ділового обороту. Звичай - це правило поведінки, добре відоме в певній місцевості або серед певної групи людей, яке має обов'язковий характер і постійно дотримується учасниками відносин.

Звичай був найпершим, а протягом тривалого часу і єдиним джерелом права. Серед основних джерел права правовий звичай є історично першим, властивим всім правовим системам світу минулого, набув правової характеристики внаслідок тривалого застосування і визнання органами державної влади.

Сучасне розуміння і місце правового звичаю в системі джерел права є результатом його еволюції, яка відбувалася по-різному у різних правових системах.

Право Стародавнього Риму відносило правові звичаї до категорії усних джерел права (jus non scriptum). З посиленням законодавчої діяльності держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав бути джерелом права.

Римські юристи розрізняли кілька видів правових звичаїв. По-перше, звичаї secundum legem (на додаток закону), які відіграють найважливішу роль, сприяють розумінню змісту тих термінів та висловів закону чи судового рішення, які вжито в особливому, відмінному від загальноприйнятого значенні (зловживання правом, розумна ціна тощо). По-друге, звичаї praeter legem (крім закону) застосовуються у випадку прогалин у праві/законодавстві. По-третє, contra legem та adversus legem (проти закону), наявні при колізії закону та звичаю, відіграють незначну роль у правовій системі.

У Київській Русі існували різні терміни для визначення звичаєвого права: звичай, норов, закон. Так, у літописі Нестора поняття "закон" згадується поряд із поняттям "звичай": "мали звичаї свої і закони батьків своїх...". Це явище зафіксоване і в договорах київських князів з греками: "за законом і за поконом мови нашої".

В період раннього середньовіччя в романо-германській правовій сім'ї домінував звичай. Поки не були створені перші письмові збірники законів, дуже значною була роль тих, хто тлумачив правові звичаї. У давніх франків їх називали рахинбургами (pax им бур гамм), у скандинавів - лагманами тощо.

З XIV ст. мало схожі в окремих регіонах (провінціях) місцеві звичаї почали відступати на другий план підтиском правових норм (статутів, ордонансів, указів, едиктів тощо), що виходили від королівської влади, яка зміцнювала свої позиції. Застосування правового звичаю стало активно стримуватися канонічним правом і так званим правом вчених і університетів (тобто правовою доктриною, на яку як на джерело права усе більш активно посилалися суди при вирішенні справ)131.

У західному правознавстві новітнього часу цей процес відбувався від повного заперечення звичаєвого права в XIX ст. (ст. 7 ФЦК) до визнання звичаю як субсидіарного, а в теперішній час - джерела права нарівні із законом (Німеччина).

В англо-американській правовій сім'ї правовий звичай спочатку відігравав значну роль у системі джерел права. Англія після норманського завоювання керувалася звичаєм.

В сучасному праві Великої Британії та США звичаєві норми можуть установлювати правила, що відрізняються від положень нормативно-правових актів і прецедентів. Однак в англо-американській системі права звичай лише тоді вважається джерелом права, коли він одержав санкцію судді, тобто був підтверджений суддею хоча б в одному його рішенні по конкретній справі.

Концепції правового звичаю

В етнологічній і правовій науці існують два основні підходи (концепції") до трактування правового звичаю. Перший базується на баченні звичаю як незмінної обов'язкової норми, представники другого вважають головними рисами звичаю, передусім, гнучкість, варіабельність, адаптивність. Поділ дослідників звичаю на нормативістів і соціологів, або антропологів права, намітився ще в XIX ст. Більшість правознавців дотримувалася нормативістської позиції, тому їхні дослідження зі звичаєвого права ґрунтуються на визнанні їх різновидом незмінних норм і правил.

В. М. Хвостов, російський історик і правознавець, вбачав у звичаї юридичну норму, сила якої заснована не на розпорядженні державної влади, а на звичці до цієї норми народу, на тривалому застосуванні її на практиці, що має в очах народу обов'язкову силу.

За марксистсько-ленінською загальною теорією держави і права" визначалося, що порядок уже в родовому суспільстві підтримувався правилами поведінки людей - соціальними нормами, першими з яких стають звичаї, а після того як виникла держава, важливим регулятором поведінки стало право133. В юридичній літературі радянських часів цей термін трактувався так: це міцно встановлене в тому чи іншому середовищі правило, що регулює поведінку людей у певній галузі суспільного життя.

Отже, нормативістська концепція ототожнювала звичай з нормою і з правилом.

Соціологічна концепція правового звичаю базується на ідеї принципової відмінності звичаєвого права від державного. На думку О. Єфименко, прихильниці цього підходу, народне звичаєве право і право державне представляють собою два уклади юридичних уявлень, типово відмінних один від одного, і тому будь-яка спроба систематизувати народне право за нормами юридичної теорії є невдячною справою134. Інший представник соціологічної концепції - Н. Рупан, відомий сучасний науковець-юрист, вважав, що правникам, яких вважають чи не найбільшими консерваторами, притаманна ідеалізація норми. Однак багато традиційних суспільств підкоряються не стільки фіксованим нормам, скільки моделям поведінки, покарання за порушення яких не є автоматичним.

Поняття правового звичаю як джерела цивільного права України

Норми, присвячені правовому звичаю як джерелу цивільного права, містить ЦК України. Правовим звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (ч. 1 ст. 7 ЦК).

У відповідних нормах ЦК України загальне поняття звичаю виявляється в його різновидах (звичаї національних меншин, ст. 28; місцеві звичаї, ч. 1 ст. 333) і трансформується в юридичні формулювання, які регулюють спеціальні види відносин. Так, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах Господарського кодексу України. Так, у ч. З ст. 268 ГК передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. З огляду на це не є вдалою ст. 7 ГК, яка дає перелік видів лише нормативно-правових і нормативних актів як джерел регулювання господарських відносин. Фіксація звичаїв передбачена Кодексом торговельного мореплавства. КТМ надає начальникові морського порту право видавати (затверджувати) звід звичаїв порту.

Аналіз нормативно закріпленого поняття звичаю дає підстави для відмежування ознак правового звичаю від умов його застосування.

Правовому звичаю притаманний ряд характерних рис джерела цивільного права. Перш за все, звичай є загальновизнаним правилом поведінки, що склалася внаслідок неодноразового і тривалого однакового застосування. Звичай є не просто правилом поведінки, а правилом, яке носить загальнообов'язковий характер, тобто є нормою. При цьому повторюваність застосування правил поведінки є однією із сутнісних ознак звичаєвого права.

Поряд з повторюваністю, існує ще одна умова виникнення норми-звичаю - визнання правила поведінки, оскільки внаслідок визнання звичаєве правило поведінки перетворюється в норму. Те чи інше правило, для того щоб отримати значення правового звичаю, повинно визнаватися в практиці відповідних правовідносин (торгових тощо) як діюче і мати постійне застосування в тій області відносин, до якої таке правило відноситься.

Звичай характеризує також те, що не є обов'язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо випливає зі змісту ст. 7 ЦК України.

Умовами звичаю є: 1) неврегульованість питання, що є предметом судового спору в чинному законодавстві або договорі; 2) відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 7 ЦК України).

В літературі до ознак правового звичаю інколи відносять: несуперечливість закону іншому нормативному акту; формальна визначеність в законі можливості його застосування для регулювання відповідних відносин; відсутність подібного загальноприйнятого правила поведінки в нормативних актах; усталеність свого змісту та однозначність тлумачення в діловій практиці; багаторазовість однорідного застосування.

Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі.

Звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов'язань; інші вимоги, які звичайно пред'являються). Ознака усталеності передбачає, що звичай, внаслідок його багаторазового застосування, сприймається у суспільстві або у його значної частини як правило поведінки, якого дотримуються без додаткової формалізації, зокрема в силу історичних, національних, суспільних традицій.

Правовий звичай, подібно до суспільного звичаю, характеризується постійним виконанням, дотриманням на практиці. Як тільки його припиняють дотримуватись, звичай зникає. Ця особливість правового звичаю не характерна для закону, правова сила якого не залежить від того, як часто створюються умови для його виконання, як і коли він виконується.

Звичаї можуть застосовуватись у будь-якій сфері цивільних правовідносин (зобов'язальні, речові, спадкові тощо).

Правові звичаї мають характер конкретного правила поведінки, не встановленого актами цивільного законодавства, але усталеного в певній сфері цивільних відносин. Сформульовані в найзагальнішому вигляді правила самі по собі не становлять правового звичаю, оскільки їх конкретизація вимагає з'ясування необхідних конкретних обставин, які в сукупності створюють юридичну звичаєву норму.

Тому звичай і без його формального закріплення виступає переважно джерелом права. Окремі звичаї фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї, закріплені в КТМ України тощо). Найпоширенішими є зібрання торгових звичаїв, що застосовуються в міжнародному торговому обороті.

Формалізація звичаїв відбувається шляхом тлумачення міжнародних торгових термінів, уніфікації правил та звичаїв, неофіційної систематизації звичок, які можуть набувати правового значення за умови посилання на них учасників договірних відносин.

Однак у більшості випадків звичаї не фіксуються в актах цивільного законодавства чи будь-яких інших документах; вони мають характер аксіом, які зазвичай приймаються до уваги учасниками цивільних відносин, судом тощо, (наприклад, "родові речі не гинуть" (genus non perit); правило "розумної людини" (prudent man rule).

В юриспруденції прийнято виділяти різні форми санкціонування звичаїв. Звичаї, як правило, стають обов'язковими для учасників відносин, якщо застосування відповідного звичаю передбачено домовленістю учасників. Українському праву відомі випадки санкціонування певних звичаїв як обов'язкових до застосування через пряму вказівку нормативно-правового акта.

У цьому зв'язку в літературі обґрунтовується слушна позиція про те, що звичай залишається таким до того часу, поки державою не встановлена обов'язковість його застосування.

Отже, правовий звичай є додатковим формально-юридичним джерелом права, що застосовується у випадках: 1) прогалини у позитивному праві за умови "мовчазної згоди" влади; 2) відсилання закону до звичаю; 3) прийняття на підставі звичаю судового чи адміністративного рішення.

Місце правових звичаїв у системі джерел цивільного права

Правовий звичай є самостійним джерелом права, що відіграє важливу роль у системі сучасного права.

На відміну від інших джерел, творцем правового звичаю є сам народ, який керується власними моральними настановами та життєвим досвідом. Подібні правила поведінки як встановлюються в результаті врахування особливостей національного менталітету, економічних чинників, традицій народу, так і виконуються учасниками цивільних відносин добровільно.

Звичай набуває юридичного характеру, стає правовим лише після того, як він "перетворюється на складову позитивного права". Означене перетворення вважається таким, що відбулося, тільки тоді, коли звичай "сприймається та приймається судом" та коли таке судове рішення "забезпечується примусовою силою держави". До "сприйняття" діючого звичаю судом та до "убирання його в юридичні санкції" звичай являє собою не що інше, як "норму позитивної моралі" або, що є тим самим, - звичаєве право, якого дотримуються в повсякденному житті громадяни та інші суб'єкти суспільних відносин.

Іншими словами, звичай набуває юридичного характеру лише після його схвалення державою. Тільки держава може визнавати звичаї, що склалися, та наділяти їх юридичним характером, точно вказувати умови їх застосування, головною з яких є вимога, щоб звичай не суперечив закону. Виключно держава дозволяє судді переводити певну частину загальних звичаїв до складу юридичних норм, а деякі з цих звичаїв вона сама оголошує юридичними та обов'язковими для судді. Взаємовплив звичаю та права полягає в тому, що корисні звичаї стимулюються правом, держава не заперечує застосування потрібних звичаїв, а ті з них, які суперечать закону, кваліфікуються як правопорушення.

В сучасних умовах, коли більшість держав мають розвинене законодавство, звичай як джерело права зберігається. В окремих випадках нормативні документи містять правила щодо його переважного застосування. Так, відповідно до ст. 668 ЦК України ризик випадкового знищення або пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить від продавця до покупця з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.

ЦК України визначає місце звичаїв в системі норм цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України звичай може застосовуватися до певних цивільних правовідносин, якщо ці відносини не врегульовані цивільно-правовими нормами, а також за умови, якщо ці звичаєві правила поведінки не суперечать договору або актам цивільного законодавства.

Отже, в Україні правовий звичай не займає рівноправне місце серед інших форм цивільного права. За українським правом звичаї за юридичною силою поступаються договорам та актам цивільного законодавства. Другорядна роль звичаю як джерела права України можна пояснити впливом позитивістських традицій та закріпленням в актах законодавства багатьох звичаїв, внаслідок чого сучасне вітчизняне цивільне право істотно обмежує значення правового звичаю.

Відмежування правового звичаю від інших усталених правил поведінки (традицій, узвичаєння, прийнятого/заведеного порядку тощо)

Правовий звичай відрізняється від закону, інших форм писаного права.

Відмінність між термінами "закон" і "звичай" в системі норм соціальної регуляції з'являється поступово. Звичай відрізняється від закону анонімністю (має неписаний характер) та часовою невизначеністю. Звичай є формою народної правосвідомості. Немає необхідності у багаторазовому повторенні будь-якої дії, щоб вона стала обов'язковою. Вона може набувати внутрішнього правового характеру, навіть якщо практика не знає аналогічних прецедентів. Досить, щоб цей вчинок конфірмувався в свідомості групи. Тому розпізнавальною рисою звичаєвого права є його неписаний характер.

Правовий звичай, тобто звичай, застосування якого забезпечується санкцією держави, слід відрізняти від [соціального] звичаю, що представляє собою моральну норму, релігійне правило тощо.

Термін "звичай" часто ототожнюють із поняттям "традиція" і "обряд". На відміну від традиції ("лат. tradition - передача") звичай діє лише у певних сферах суспільного життя і є виявом неухильного дотримання зразків минулого. Він закріплює лише те, що усталилося в результаті тривалої суспільної практики та відбиває моральні, духовні цінності народу на певному етапі його культурного розвитку. Традиції, звичаї спираються на підтримку громадської думки і відображають намагання людей зберегти ідеї, цінності, корисні форми поведінки.

В свою чергу, обряд є лише різновидом звичаю, це усталена сукупність умовних дій, які в образно-символічній формі закріплюють звичаї у фольклорній пам'яті. Є обряди із дуже складною процедурою, як правило, ті, що пов'язані з найважливішими подіями життя членів спільноти (сім'ї, етносу, трудового колективу, релігійної громади тощо). Такі звичаї називають ритуалами, тобто сукупністю обрядів, пов'язаних із відзначенням найважливіших життєвих подій, які мають культовий зміст. Такими, зокрема, є ритуали, що супроводжують перехід людини з одного соціального статусу в інший, так звані обряди ініціацій - ритуали, якими позначають, наприклад, перехід із дитинства у дорослий стан, одруження, поховання. Так, при одруженні наречений і наречена переходять із статусу парубка і дівчини у статус одружених людей.

Найбільш характерною рисою зазначених соціальних (етнічних) звичаїв, є те, що в них етнічна творчість відтворюється колективно у побутових діях, що об'єднують окремих людей в єдину спільноту. Вони нерозривно пов'язані з народнопоетичною творчістю. Зокрема формою вираження норм звичаєвого права були прислів'я та приказки. Деякі з них увійшли до "Руської Правди".

Перші соціальні звичаї пов'язані з міфологічними уявленнями і мононормами - обов'язковими правилами поведінки, в яких ще не диференціювалися різні норми соціальної регуляції: моралі, права, етикету, релігії. У межах мононорми тісно переплелися моральні, релігійні, міфологічні уявлення і правила. Лише у період розкладу первісного суспільства відбувається диференціація на релігію, право, мораль. Мононорми були покликані зберегти рівновагу між соціальним та міфічним світами, забезпечити гармонію їх взаємодії. Дотримання норм, в основу яких покладено міфологічні уявлення, формувало узвичаєну поведінку, звичай. Оскільки його виконання забезпечувалося засобами громадського впливу на порушника (наприклад, позбавлення вогню, води, їжі, вигнання з роду, страта тощо) або мовчазним схваленням заходів, вжити до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста). Із виникненням держави дотримання звичаю стало забезпечуватися державним примусом.

Наведене свідчить, що до виникнення держави, звичаї, що склалися ще у додержавні часи, не мали юридичної сили. У додержавну добу, безперечно, існували звичаї, але не було звичаєвого права. Воно зароджується одночасно з утворенням держави і виникненням державного примусу.

Правові звичаї слід відрізняти від звичаєвості (узвичаєння) та прийнятого (заведеного) порядку.

Звичаєвості (узвичаєння) і прийнятий порядок не є джерелами права, хоча за конкретними справами можуть мати більшу юридичну силу.

Правові звичаї традиційно відрізняються від узвичаєнь, тобто таких усталених правил, якими прямо погодилися керуватися сторони договору і лише тому вони (тобто, узвичаєння) набули юридичного значення. Узвичаєння існує у вигляді передбачуваної умови договору, тобто умови, яка мається на увазі. Якщо такої умови в договорі немає (або намір сторін керуватися ним не доведено), узвичаєння не враховується як обов'язкове правило і за відсутності спеціальних указівок законодавства чи договору. Іншими словами, звичаєвість (узвичаєння) - це, на відміну від звичаю, таке правило поведінки, про дотримання якого прямо домовились сторони у своєму договорі або мають його на думці. За таких підстав звичаєвість може застосовуватися судом лише тоді, коли вона прямо визначена у спірному договорі або доведені наміри сторін керуватись нею. Зокрема, такою звичаєвістю стають і загальновизнані оприлюднені звичаї, якщо на обов'язковість їх застосування прямо вказали сторони у договорі: наприклад, Оттавська конвенція 1988 року про міжнародні факторингові операції, що так і не набула чинності, проте оприлюднена як певна кодифікація звичаїв ділового обороту.

У цьому зв'язку в основі узвичаєнь також можуть бути загальновизнані звичаї. Одним із найавторитетніших зібрань міжнародних торгових звичаїв є Правила "ІНКОТЕРМС", які уточнюються та редагуються Міжнародною Торговою Палатою у Парижі (ІСС).

Всі вони є неофіційною систематизацією таких узвичаєнь, які здебільшого набувають юридичного значення лише для конкретного договору у разі посилання на них контрагентів.

Від узвичаєнь відрізняється "заведений (прийнятий) порядок", тобто практика взаємовідносин сторін конкретного договору, яку склалася між ними в попередніх взаємозв'язках, яка хоч прямо і не закріплена будь-де, але передбачувана на підставі відсутності будь-яких заперечень з цього приводу. Наприклад, сторона є постійним виконавцем певних послуг для замовника за договорами про юридичне обслуговування, що періодично переукладаються. При цьому факт надання таких послуг завжди посвідчувався актами за формою, проти якої сторони не заперечували. Якщо надалі виникне спір про форму такого акта за умови, що чинне законодавство і договір певної форми не встановлюють, суд може послатися на договірну практику, яка раніше склалася з цього приводу між сторонами спору. Отже, прийнятий порядок - це практика взаємовідносин, що вже тривалий час існують між сторонами спірного договору. Такий порядок (усталена/прийнята практика взаємовідносин) зовсім не обов'язково становить будь-який звичай або узвичаєння майнового обороту. По-суті, він також відображає передбачувані сторонами умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині чинність як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Українське законодавство розрізняє звичаї і "практику, яка встановилася у взаємних відносинах сторін" договору (тобто заведений порядок), зокрема обгрунтовано надається останньому перевага перед звичаєм при тлумаченні умов договору судом (ч. 2 ст. 7 ЦК). Слід зазначити, що схожий підхід закріплено окремими іноземними законодавствами, зокрема російським (ч. 2 ст. 431 ЦК РФ).

Однак, значення джерела цивільного права закон надає лише звичаю. Узвичаєння, заведений порядок, умови конкретних договорів не виступають об'єктивованою формою вираження загальнообов'язкових правових норм і тому не можуть бути джерелами права.

В окремих країнах окрему групу становлять правові звичаї, засновані на нормах релігії, яка домінує у відповідному суспільстві. Так, деякі постулати ісламу забороняють стягувати відсотки за борговими зобов'язаннями. Однак практичне застосування подібних норм ускладнюється конституційними нормами про свободу совісті, плюралізм тощо. Для вітчизняного права такого роду класифікація звичаїв не є актуальною.

Класифікація та форми вираження правового звичаю

Класифікація звичаїв може проводитися за різними критеріями. Залежно від характеру правового звичаю розрізняють кілька його видів: звичаї ділового обороту; міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, засновані на звичаєвому праві; судовий звичай тощо.

Найпоширенішим є поділ звичаїв залежно від форми вираження (способів фіксації) і сфери застосування.

За формою вираження звичаї поділяють на дві групи: а) звичаї, що зафіксовані у відповідних документах; б) звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах, тобто правові аксіоми. Прикладом звичаїв першої групи можуть слугувати різноманітні кодифікації етичних норм, прийняті деякими професійними корпораціями в Україні, наприклад, Кодекс честі Професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв або збірники звичаїв міжнародного торгового обороту (Иорк-Антверпенські правила про загальну аварію, 1994 р.). До другої групи звичаїв включають правові аксіоми, які ніде прямо не зафіксовані, але їх завжди беруть до уваги сторони договорів, наприклад: "Усні переговори самі по собі не породжують правові наслідки" або "Спеціальний закон має перевагу над загальним законом". При цьому, помилковою є оцінка як правових аксіом таких постулатів: "Двічі за одне й те ж не відповідають", "Незнання законів не звільняє від відповідальності". Насправді ці норми прямо не включені до Конституції України (відповідно до статей 61 і 68), отже, є нормами конституційного права, а не правовими аксіомами.

За сферою застосування звичаї поділяються на: 1) звичаї ділового обороту; 2) звичаї міжнародної торгівлі; 3) норми звичаєвого права; 4) судовий звичай.

Видом правового звичаю є звичай ділового обороту, під яким розуміють усталене правило поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності. Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо.

Звичаї міжнародної торгівлі являють собою норму поведінки, яка склалася внаслідок широкого застосування суб'єктами міжнародних комерційних відносин як загальнообов'язкової одноманітно повторюваної ними поведінки, яка регулює міжнародні комерційні відносини договірного і недоговірного характеру. Держава шляхом прямо виражені або мовчазної згоди визнає за звичаєм міжнародної торгівлі значення самостійного джерела правового регулювання.

За правовою природою розрізняють правові звичаї міжнародної торгівлі (вони встановлюють справедливу свободу рівності суб'єктів міжнародних комерційних відносин) та узвичаєння, які визначають порядок виконання певного обов'язку або реалізації суб'єктивного права. Узвичаєннями визнають звичаї, які стосуються способу транспортування, упаковки, маркування товару тощо. Як правило, вони мають раціональну обумовленість, наприклад, строки виконання певних зобов'язань обумовлені технічними можливостями, спосіб транспортування та упаковки залежить від виду продукції, яка перевозиться (Є. А. Щокіна).

Звичаї міжнародної торгівлі використовуються для регулювання приватних відносин і мають міжнародний характер. Активне використання міжнародних звичаїв пояснюється тим, що при виникненні приватних відносин міжнародного характеру неодмінно постає питання про те, правом якої держави вони регулюються. Своєю чергою, право різних держав може суттєво відрізнятись одне від одного. Крім того, воно завжди орієнтоване на регулювання "внутрішніх" відносин, тобто відносин у межах однієї держави, а тому нездатне ефективно регулювати міжнародні відносини. З цього приводу в літературі слушно звертається увага на закріплення міжнародними договорами пріоритету звичаю як правила, яким сторони керуються у своїй діяльності.

Так, відповідно до ст. 9 Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, сторони є зв'язаними будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовились, а також практикою, яку вони встановили у своїх відносинах. За відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення, звичаю, про який вони знали чи мали знати і який у міжнародній торгівлі широко відомий та постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі.

Сьогодні існує кілька міжнародних центрів, які займаються систематизацією звичаїв торгівлі й ділового обороту та їх письмовою фіксацією (наприклад, Міжнародна торгова палата, Міжнародний інститут уніфікації приватного права тощо).